Дуже скоро стало очевидно, що анi режим гiпердрайву, анi особливостi конструкцii даноi конкретноi моделi, анi засоби захисту не вiдiграли тут нiякоi ролi. Причина була в самому Афандi, котрого майже одразу назвали резистентним – тобто стiйким, опiрним. Значно складнiше було з’ясувати – нi, навiть не те, чому вiн не збожеволiв, – а бодай ознаку, за якою можна вiдшукати iнших резистентних. В рештi-решт, пiсля аналiзу тисяч рiзних варiантiв, таку ознаку знайшли. Вона була досить проста i легко виявлялася за допомогою серii не надто складних медичних тестiв. От тiльки з’ясувалося, що резистентнi зустрiчаються надзвичайно рiдко – приблизно один на два мiльйони людей.

У Пiвнiчнiй Федерацii, де кожен громадянин мав доступ до медицини (якщо не до платноi, то до страховоi, якщо не до страховоi, то до соцiальноi), майже всiх резистентних виявляли ще серед немовлят. В iнших наддержавах Землi з цим було набагато гiрше, надто ж в Африканськiй Республiцi, де понад три чвертi населення були позбавленi навiть елементарного медичного обслуговування. Уряд Федерацii неодноразово пропонував африканцям допомогу в виявленнi резистентних (певна рiч, з вигодою для себе), але щоразу тамтешня влада висувала наперед неприйнятнi умови.

Як засвiдчили генетичнi дослiдження, резистентнiсть не була спадковою ознакою i не пiддавалася штучному прищепленню. Механiзм ii виникнення й функцiонування так i залишився нерозгаданою загадкою. Розподiл резистентних за рiзними расовими й етнiчними групами був приблизно однаковий, а вiдхилення вiд середнього в той чи iнший бiк не виходили за межi статистичноi похибки.

Зате виявилася iстотна кореляцiя мiж резистентнiстю та розумовими здiбностями. Апрiорi логiчно було припустити, що оскiльки всi тварини, включно з мавпами, абсолютно невразливi до гiпердрайву, то серед людей найстiйкiшими мали бути переважно iндивiди з низьким рiвнем iнтелекту. Проте реальна картина виявилася прямо протилежною: у вiсiмдесяти вiдсоткiв резистентних коефiцiент розумового розвитку перевищував сто двадцять одиниць, тодi як по всьому людству такий показник мав лише кожен шостий.

З вiдкриттям резистентностi почалася третя космiчна ера – зоряна ера. Проте для звичайних людей це нiчого не мiняло. Всi вони, за винятком жменьки обраних, i надалi були в’язнями Сонячноi системи, а проблема перенаселення Землi залишалась такою ж актуальною. Людство загалом здобуло безсмертя – нехай i повiльно, дуже повiльно, воно таки почало пiдкорювати Галактику. Зате окремi iндивiди, що складали це людство, були приреченi померти там, де й народилися. Щоправда, кожен ще мав шанс здiйснити мiжзоряну подорож у крiогеннiй камерi – тепер було кому подбати про тих, хто вижив пiсля розморожування. Але такий спосiб переселення на iншi планети, з iмовiрнiстю чотири до одного потрапити на той свiт, не набув широкоi популярностi. Хоча охочих ризикнути не бракувало – i саме вони (вiрнiше, двадцять вiдсоткiв уцiлiлих) ставали засновниками нових позаземних колонiй.

Ну а ми, резистентнi, стали знаряддям космiчноi експансii людства. Як i до всiх, хто виокремлювався серед решти людей, до нас ставилися двозначно. Нами захоплювалися i нас зневажали, нам заздрили i нас ненавидiли, ми були елiтою й парiями. Ми були астронавтами – людьми, що лiтали до зiрок…



Нарештi спливли неповнi дев’ять хвилин стрибка, i корабель повернувся у простiр. На оглядових екранах знову засяяли зорi. Ми перебували на вiдстанi пiвпарсека вiд Землi. Сонячне свiтло долiтало сюди за пiвтора роки.

Курiнна звiрилася з даними навiгацiйного комп’ютера й повiдомила:

– Вихiд проведено в розрахунковiй точцi. Девiацiя – 0,36 астроодиниць.

Я подивився на Марсi, збираючись вiдiслати ii з рубки. Але раптом передумав. Дiвчина переступала з ноги на ногу, ii очi гарячково виблискували. З усього було видно, що iй не терпиться сiсти за пульт керування, тiльки тодi вона вiдчуе себе повноцiнним членом команди.

– Хагрiвз, – промовив я.

– Так, капiтане? – озвалася вона, миттю прибравши поважного вигляду. Це вперше я назвав ii на прiзвище, i вона вiдразу збагнула, що зараз я звертаюся до неi як командир до пiдлеглого при виконаннi обов’язкiв.

– Займи мiсце пiлота.

Тут Марсi цiлковито перемiнилася. Спокiйно i впевнено, без тiнi вдаваноi бравади, вона влаштувалася в крiслi, яке звiльнила для неi Курiнна, вiдрегулювала його пiд себе й викликала на головний дисплей координати другоi опорноi точки.

– Розраховувати наступний стрибок, капiтане?

– Дiй, – кивнув я.

Впоралася Марсi непогано. Хоча й трохи поквапилася з вибором точки входу – комп’ютер ледве встиг розрахувати параметри гiпердрайву, i замiсть стандартного тридцятисекундного вiдлiку був змушений запустити скорочений десятисекундний.

– Не бiда, – сказав я, коли «Кардиф» ввiйшов у стрибок. – Таке часом трапляеться з усiма, не лише з новачками. Просто намагайся не поспiшати. У нас, пiлотiв, е така приказка: «Хвилину заощадиш, годину втратиш». Запам’ятай ii.

– Я знаю, капiтане, – вiдповiла присоромлена Марсi. – Їi нам часто повторював адмiрал Лопес. Але я забула… захопилася.

– Не бiда, – повторив я i швидко перезирнувся з Курiнною. Вона легенько всмiхнулася, кивнула i вийшла з рубки.

Далi все йшло гладесенько-рiвнесенько, i до чотирнадцятоi тридцяти, коли закiнчилася перша змiна, «Кардиф» пролетiв трохи бiльше тринадцяти парсекiв – половину добовоi норми для корабля, що йде «порожняком», тобто без баржi. На суднах Зоряного Флоту лiтна вахта складалася з двох шестигодинних змiн. Іншi дванадцять годин, вiд пiв на дев’яту вечора до пiв на дев’яту ранку, корабель просто дрейфував у космосi. Це був оптимальний режим, що дозволяв нашiй нервовiй системi цiлком вiдновитися пiсля денноi серii стрибкiв. Гiпердрайв, нехай i слабко, таки впливав на резистентних. І не лише в мить переходу, коли проявлявся «ефект дубодума», а й протягом усього стрибка, хоча свiдомо ми цього не вiдчували. А от увi снi, коли розум вiдкритий i беззахисний, гiпердрайв узагалi був безжальний. Одного разу, ще на «Амстердамi», я брав участь у цiлодобовому польотi – i тодi менi снилися розкiшнi кошмари.

О пiв на третю Марсi передала вахту Курiннiй, вельми задоволена собою. Я також був задоволений нею – вона виявилася чудовим пiлотом. Що тут казати, я мав серйознi претензii до Зоряноi Школи, яка позбавляла учнiв дитинства, давала iм украй однобiчну освiту. Разом з тим я не мiг заперечувати, що саме завдяки цьому ii випускники вже в чотирнадцятирiчному вiцi були справжнiми фахiвцями за своею основною спецiальнiстю.

– Це було зовсiм неважко, – похвалилася Марсi, коли ми вийшли з рубки й попрямували до iдальнi, де нас чекав приготований Симоном обiд (за твердженням Курiнноi, «повний вiдпад»). – Я нiтрохи не втомилася.

– Важкi не самi стрибки, – зауважив я. – Важко день у день, цiлiсiнькi тижнi проводити в польотi.

– То це ж класно!

– Певна рiч, класно. Але й важко – одне iншому не суперечить. Ти не квапся з висновками. От на зворотному шляху будемо тягти баржу – тодi подивимося, якоi ти заспiваеш.

– Не заспiваю, – вiдповiла вона з усмiшкою.

Я теж усмiхнувся. Марсi, дарма що була дiвчиною, дуже нагадувала мене самого в такому ж вiцi. Я ще не вирiшив, гарно це чи погано.


*??*??*

З появою в командi «Кардифа» третього пiлота у мене iстотно побiльшало часу на виконання власне капiтанських обов’язкiв, частину яких я ранiше делегував старшому помiчниковi Курiннiй та головному iнженеровi Штерну. Втiм, це була звична практика в Зоряному Флотi, бо близько двох третин наших кораблiв лiтали з недовкомплектованими екiпажами. Особливо гостро вiдчувалася нестача пiлотiв, тому багатьом капiтанам, а не лише менi, доводилося, крiм усього iншого, щодня нести лiтну вахту. Я понад рiк бомбардував штаб заявками, поки, нарештi, до моiх вимог дослухалися.

Щоправда, у першi три днi рейсу я майже постiйно перебував на мiстку, коли чергувала Марсi, i контролював ii дii. Але поступово переконався, що вона успiшно справляеться як з самими стрибками, так i з тягарем вiдповiдальностi за керування кораблем. А вiдтодi, як Марсi стала називати мене «кеп» замiсть «капiтан», я остаточно впевнився в тому, що вона вже бiльш-менш освоiлася на кораблi, i почав дедалi частiше залишати ii саму на вахтi – вiрнiше, у парi з Хiрошi Йосiдо, котрий, як i багато iнженерiв, додатково вивчав астронавiгацiю i в разi потреби мiг прийти iй на допомогу. Проте, забiгаючи наперед, вiдзначу, що такоi потреби не виникало.

Сто дев’яносто шiсть парсекiв, що роздiляли Землю та Цефею, ми подолали за неповнi вiсiм дiб. Це була найстарша (хоч i не найближча) зоряна колонiя Землi, ii почали заселяти майже вiдразу пiсля вiдкриття резистентностi й утворення Зоряного Флоту. Цефея вже давно стала цiлком самодостатньою колонiею i бiльше не вiдчувала потреби в штучному приростi населення. А проте цефейцi, прагнучи додатково урiзноманiтнити свiй генофонд, час вiд часу замовляли з Землi дiтей – певна рiч, у виглядi ембрiонiв. Ну, а на Землi вiдбою не було вiд охочих продовжити свiй рiд на iнших планетах, тож дiтей вистачало як для тих колонiй, що лише розвивалися, так i для вже сталих, на зразок тiеi ж Цефеi, Таури, Сагiтарii або Есперанси.

За правилами Зоряного Флоту, пiсля кожного перельоту в один кiнець екiпажу корабля належав один день вiдпустки на планетi (а якщо рейс тривав понад чотирнадцять дiб, то цiлих два днi). Але, оскiльки призначена для нас баржа вже була готова до вiдправлення, ми вирiшили не марнувати зароблений вихiдний i вирушили до Землi вiдразу пiсля вивантаження з трюмiв корабля контейнерiв з ембрiонами дiтей i поповнення бортових запасiв продовольства. Правда, Марсi з Симоном були трохи засмученi таким рiшенням, але я пояснив iм, що зараз на Цефеi невдалий час для екскурсiй: на обох населених континентах була пiзня осiнь, дощова i сльотава, а на Арктичному материку цiлорiч панувала сувора зима.

– Ще встигнете побувати тут улiтку, – пообiцяв я. – А знайомство з колонiями вам краще розпочати з Есперанси. Повiрте менi на слово: ви ще радiтимете, що зараз ми заощадили зайвий день.

Наш зворотний рейс був складнiший i тривалiший, позаяк ми вели на буксирi здоровенну баржу, завантажену п’ятистами тисячами тонн вiдбiрного цефейського зерна для вiчно голодних землян. Сама по собi процедура буксирування була проста: спочатку ми по радiозв’язку програмували навiгацiйну систему баржi й вiдправляли ii в стрибок, пiсля чого йшли слiдом за нею.

Пiсля гiпердрайву виникала девiацiя – вiдхилення точки виходу вiд наперед заданих координат, яке часом досягало однiеi астрономiчноi одиницi. Це не мало нiчого спiльного з похибкою в розрахунках чи з неточнiстю встановлення початкових умов. Девiацiя була наслiдком фундаментальних законiв природи, едино вiдомим науцi проявом квантового принципу невизначеностi на макрорiвнi. Як результат, пiсля стандартного стрибка на пiвпарсека головний i проваджений кораблi роздiляла пристойна вiдстань – i добре, якщо це був лише десяток-другий мiльйонiв кiлометрiв. Але в будь-якому разi нам доводилося додатково здiйснювати короткий стрибок до баржi, щоб мати змогу вiддавати iй iнструкцii в режимi реального часу, без тривалоi затримки. А потiм усе починалося по новому.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22165266&lfrom=201587221) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.