– От ми й познайомилися, – пiдсумував я. – Тепер про те, що чекае вас на кораблi. Ти, Симоне, отримаеш у свое розпорядження камбуз. Про iншi обов’язки стюарда поки не думай: зараз твоя головна i едина задача – годувати команду. Безпосередньо будеш пiдпорядковуватися старшому технiку Морено. Що ж до тебе, Мiлоше, то твоiм прямим начальником, ясна рiч, буде шеф Штерн. Вiн i вирiшить, чим конкретно ти займешся. Ну, а ти, Марсi, пiдеш пiд мою руку, станеш третiм пiлотом. Вiдповiдно ми будемо й вашими наставниками. Не соромтеся звертатися до нас зi своiми проблемами. А як виникне бажання продовжити освiту – розраховуйте на нашу допомогу й пiдтримку.

– Так, капiтане, – негайно озвалася Марсi, скориставшись моею паузою. – Це дуже добре. У школi я вивчала ще три спецiальностi, але менi трiшечки забракло, зовсiм трiшечки, щоб скласти iспити. Я б хотiла це виправити.

Я похитав головою:

– Не варто поспiшати. Найближчi кiлька мiсяцiв не раджу вам думати про навчання. Зосередьтеся на виконаннi своiх службових обов’язкiв. Порiвняно зi школою, ви матимете набагато бiльше вiльного часу – але й вiдповiдальнiсть незмiрно зросте. Тому на дозвiллi вiдпочивайте й розважайтеся. Якомога бiльше спiлкуйтеся з членами команди, грайте в iгри, слухайте музику, дивiться фiльми, читайте книжки.

Мiлош недбало скривився. Я зрозумiв, що вiн точно не читатиме книжок, а единою розвагою, яку собi дозволить, будуть регулярнi заняття у спортзалi. Решту часу проводитиме за навчанням, прагнучи ще бiльше розширити свiй широкий iнженерний профiль. Хлопець явно був безнадiйний…

Марсi знову пiдняла руку.

– Капiтане, а коли ми вiдбуваемо в рейс?

– Через шiстнадцять годин, – вiдповiв я. – Завтра о восьмiй тридцять за бортовим часом. Порт призначення – Цефея. Звичайно ми працюемо на маршрутi «Земля – Есперанса», та iнодi, як от зараз, нас надсилають i до iнших планет.

– Поведемо на буксирi баржу?

Я, звiсно, не став пояснювати iй, що за неписаними правилами Зоряного Флоту корабель з новачком-пiлотом на борту свiй перший рейс здiйснюе з мiнiмальним навантаженням. Натомiсть сказав:

– Цього разу баржi не буде. Ми маемо iнше, дуже вiдповiдальне завдання – веземо чергову групу дiтей.

– Тобто партiю ембрiонiв? – уточнив Мiлош.

Я подивився на нього довгим поглядом. Потiм повiльно й чiтко вiдповiв:

– Саме так. Проте ми звикли називати iх дiтьми.




Роздiл 2

«Кардиф»


Наступного дня я прокинувся трохи ранiше нiж звичайно – о шостiй ранку, щоб без поспiху здiйснити обхiд корабля перед призначеним на восьму тридцять стартом. Проте виявилося, що я був не самою ранньою пташкою, мене випередив Симон Гарнье, якому не терпiлося чимшвидше взятися до обов’язкiв на камбузi (вчора ввечерi вiн встиг лише оглянути свое нове господарство).

Я виявив це, коли надiслав кухонному автоматовi замовлення на стандартний снiданок, а за хвилину, замiсть звичноi пiци з грибами, отримав по мiнi-лiфту навдивовижу смачну м’ясну запiканку i грецький салат – чи не смачнiший за запiканку. Навiть кава була якась особлива; я пив ii неквапно, смакуючи кожен ковток, i з почуттям глибокого задоволення думав про те, що тепер маю повнiстю укомплектований екiпаж для корабля такого класу, як «Кардиф», – три пiлоти (включно зi мною), п’ять iнженерiв, п’ять технiкiв, лiкар i кухар-стюард. Останнiй формально також належав до технiкiв – у Зоряному Флотi не iснувало рядових та старшин, а всi астронавти подiлялися на технiкiв i офiцерiв; проте стюардiв, через iхне особливе становище на кораблi, було заведено вiдносити до окремоi категорii.

Починаючи передстартовий обхiд, я насамперед зазирнув до камбузу, де Симон якраз завантажував у лiфт снiданок для Ольги Курiнноi та ii чоловiка Теодора Штерна. Служба подружжя на одному кораблi була звичним явищем у Зоряному Флотi. Окрiм Курiнноi та Штерна, у нас на «Кардифi» було ще двi пари – iнженер Анна Гамбарiнi зi старшим технiком Хуаном Морено i технiк Марi Лакруа з заступником головного iнженера Жорже Олiвейрою.

Коли я похвалив Симона за розкiшний снiданок, вiн весь просяяв i швиденько приготував менi другу чашку кави.

– І все-таки, Симоне, – сказав я, – не раджу тобi надто рано вставати. Прокидайся разом з рештою команди о сьомiй ранку. Снiдати ми звикли на швидку руку. Наш попереднiй стюард займався лише обiдом та вечерею.

– Але ж вiн мав й iншi обов’язки, – зауважив Симон. – А я працюю тiльки на камбузi, i снiданки для мене не проблема. Якщо з вечора все наготувати, то вранцi залишиться просто ввiмкнути духовки й нарiзати овочi. Прокидатимусь хвилин на сорок ранiше i по всьому.

– Гм… Я б не хотiв, щоб ти працював цiлiсiнький день. У тебе мае бути вiльний час.

Хлопець усмiхнувся:

– Часу й так буде вдосталь, капiтане. Порiвняно зi школою… До того ж я люблю готувати. Для мене це не робота, а задоволення.

Я кивнув:

– Чудово тебе розумiю. Для мене робота – також суцiльне задоволення. А чим ти ще полюбляеш займатися?

– Читати, – вiдповiв вiн з таким збентеженим виглядом, нiби зiзнавався в чомусь непристойному.

У школi читання художньоi лiтератури, звiсно, не забороняли, але й не заохочували. Бюрократи з уряду вважали, що це вiдволiкае учнiв вiд занять кориснiшими речами. Цi ж бюрократи напевно пояснили б низькi оцiнки Симона з бiльшостi шкiльних предметiв його захопленням «легким чтивом». А я був переконаний, що в хлопця просто душа не лежала до навчання. Бувають такi дiти – наче й не дурнi, але неохочi багато вчитися. Крiм того, як я вже знав з його особовоi справи, Симон мав суто гуманiтарний склад розуму: вiн не здав жодного iспиту з технiчних спецiальностей, зате без особливих зусиль досконало оволодiв усiма вiсьмома офiцiйними мовами Федерацii.

Перш нiж залишити камбуз, я сказав:

– Книжки – це добре, Симоне. Корисно i для розуму, i для серця. Я також люблю читати.

Потiм я зайшов до контрольного центру систем життезабезпечення, який розташовувався в одному вiдсiку з медчастиною. Цим господарством у нас завiдував корабельний лiкар, п’ятдесятирiчний Сергiй Качур – найстарший член екiпажу i единий з нас, хто отримав свою основну спецiальнiсть уже не в школi, а в унiверситетi. Медицина завжди була вразливим мiсцем у пiдготовцi кадрiв для Зоряного Флоту. Як свiдчила практика, навiть найiнтенсивнiше навчання не дозволяло зробити з пiдлiтка квалiфiкованого лiкаря – адже для того, щоб успiшно лiкувати людей, потрiбнi не лише знання та практика, а ще й певний життевий досвiд, який приходить лише з роками.

Тому в школi обмежувалися вивченням лише основ медицини, кращi випускники з цiеi спецiальностi одержували дипломи фельдшерiв i медсестер, а майбутнiх лiкарiв набирали вже з чинних астронавтiв у двадцятирiчному вiцi. Їх вiдряджали до медичного центру при Мюнхенському унiверситетi, де вони за чотири роки проходили прискорене навчання й iнтернатуру. Як правило, цього вистачало, щоб пiд час польоту стежити за станом здоров’я екiпажу, лiкувати звичайнi хвороби i навiть робити найпростiшi, але невiдкладнi операцii. Втiм, доктор Качур був здатний i на бiльше, оскiльки в перiод мiж двадцятьма п’ятьма i сорока роками тричi проходив чотиримiсячнi курси пiдвищення квалiфiкацii. Свого часу вiн сподiвався перевестися в Дослiдницький Департамент, де висували значно вищi вимоги до фахових навичок лiкарiв. На жаль, через рiзнi обставини, його плани так i не здiйснилися.

Доктора Качура на мiсцi я не застав – вiн також проводив обхiд корабля, щоб останнiй раз перед стартом узяти проби повiтря та води в усiх житлових примiщеннях. А пост у контрольному центрi займала технiк Сьюзан Грегорi, двадцятитрирiчна брюнетка с милим веснянкуватим обличчям. Вона зустрiла мене трохи сонною усмiшкою.

– Доброго ранку, кеп.

– Привiт, Сью, – вiдповiв я. – Як готовнiсть до старту?

Вона глянула на один з дисплеiв, де виводилася дiагностична iнформацiя про стан бортових систем життезабезпечення.

– Перевiрка пiшла вже по другому колу. Все працюе справно. Наша служба до польоту готова.

– Це добре, – сказав я i пильнiше придивився до неi. – Ти що, не виспалася?

Сьюзан похитала головою:

– Якраз навпаки. Вчора зарано лягла, збиралася подивитися перед сном фiльм, але майже зразу заснула i проспала десять годин.

– Зрозумiло, – кивнув я. – То ти досi не можеш прокинутися?

– Та нi, кеп, зi мною все гаразд, – запевнила вона. – Хiба голова… ну, трохи важка. Та це пусте – зараз вип’ю другу чашку кави й буду в нормi. До речi, наш новий кухар готуе смачнющу каву.

– Та що там кава! – недбало стенув я плечима. – От запiканка була просто супер. Тобi сподобалася?

– Я не куштувала, – вiдповiла Сьюзан. – Бо на снiданок iм лише фрукти. Чи ти вже забув?

– Звiсно, нi, – вiдповiв я, намагаючись зберегти незворушнiсть. – Просто з голови вилетiло.

Менi завжди ставало нiяково, коли Сьюзан нагадувала про нашi колишнi стосунки, тому я поспiхом завершив iнспекцiю центру життезабезпечення й попрямував у кормову частину корабля, де розташовувався машинний вiдсiк.

Сьюзан менi дуже подобалася. Мене вабило до неi буквально з першого дня служби на «Кардифi», i вона також не залишалася до мене байдужою. Весь позаминулий рiк ми були разом, i я навiть вирiшив, що нарештi знайшов собi пару, почав був думати про одруження… але нiчого не вийшло.

Я так i не змiг збагнути, яка кiшка мiж нами пробiгла. Вочевидь, i Сьюзан цього не розумiла. Не було нi сварок, нi скандалiв, просто ми раптово i без будь-якоi видимоi причини охололи одне до одного. Ще якийсь час намагалися налагодити нашi стосунки, та марно. А пiсля черговоi короткоi вiдпустки на Есперансi, яку ми вирiшили провести нарiзно, кожен з нас повернувся з твердою впевненiстю, що в особистому планi мiж нами нiчого бути не може.

Правду кажучи, я очiкував, що Сьюзан попросить перевести ii на iнший корабель. До таких прохань (надто ж коли йшлося про невдалий роман з капiтаном) керiвництво Флоту ставилося з розумiнням i знаходило прийнятне для всiх рiшення. Проте рапорт про переведення Сьюзан не подала й продовжувала служити на «Кардифi», а нашi попервах напруженi стосунки поступово стали рiвними i суто професiйними.

Хоча не критимусь: у глибинi душi я дуже шкодував про наш розрив. І Сьюзан, напевно, також. Проте нi я, нi вона не бажали повернення до минулого…



Рiвно о восьмiй годинi, закiнчивши обхiд усього корабля, я ввiйшов до рубки керування. Там уже перебувало трое членiв команди – старший помiчник Ольга Курiнна, новоспечений третiй пiлот Марша Хагрiвз, а також суб-лейтенант Хiрошi Йосiдо, черговий по мiстку iнженер, вiдповiдальний за роботу систем навiгацii, засобiв зовнiшнього захисту, спостереження i зв’язку. Марсi прийшла без мого спецiального запрошення, але в повнiй вiдповiдностi з правилами, якi вимагали, щоб при вiдбуттi корабля в рейс i при його завершеннi в рубцi були всi штатнi пiлоти.

Я вiддав наказ розпочати остаточну перевiрку готовностi бортових систем. Курiнна з Йосiдо взялися до справи, а я пiдiзвав Марсi, що доти скромно стояла попiд задньою стiною рубки.

– Вчора ввечерi ознайомився з твоею особовою справою. Виявляеться практикум з пiлотування та навiгацii ти склала найкраще з-помiж усiх цьогорiчних випускникiв.

Дiвчина зашарiлася вiд задоволення.

– А я й не знала…

– Тепер знаеш. Вiтаю.

– Дякую, капiтане. – Вона трохи повагалася, потiм запитала: – А я нестиму окрему вахту, чи лише асистуватиму вам та старпомовi?

– Отримаеш окрему вахту. Сьогоднi у другу змiну. Але я, звичайно, наглядатиму за тобою.

До восьмоi тридцять перевiрка бортових систем завершилася, i я оголосив старт. З запущеним на повну потужнiсть термоядерними двигунами «Кардиф» залишив орбiту i став вiддалятися вiд Марса, заглиблюючись у мiжпланетний простiр. Проте не для того, щоб набрати певну швидкiсть, причина була в iншому. Всупереч поширенiй хибнiй думцi, корабель не потребував нiякого розгону для здiйснення надсвiтлового стрибка – адже, зрештою, рух у природi вiдносний. Проте перехiд у гiпердрайв супроводжувався потужним електромагнiтним iмпульсом, i правила безпеки забороняли це робити поблизу населених планет, космiчних станцiй та iнших кораблiв, щоб уникнути перешкод у роботi систем зв’язку.

Через чверть години Йосiдо доповiв:

– Кеп, попередження вiд Марсiанськоi Протикосмiчноi Оборони. Попереду виявлено внутрiшньосистемний транспорт Азiйського Союзу, що йде зустрiчним курсом. Швидкiсть – дванадцять з половиною. Вiдстань безпечна – чотири триста, однак нам радять бути насторожi.

– Зрозумiло. Старпоме, скiльки до гiпердрайву?

– Шiсть хвилин десять секунд, – вiдповiла Курiнна.

– Тодi маемо встигнути. Та про всяк випадок ввiмкни додатковий захист, Йосiдо. Ще чого доброго iм стукне в голову довбанути в нас iз лазерних гармат, а потiм заявити, що помилково прийняли корабель за великий метеорит.

– Силовий екран задiяно, – вiдзвiтував Хiрошi.

А Марсi тихо промовила:

– От же ж поганцi!

– Не поганцi, а просто озлобленi, – сказав я. – Вони звинувачують нас в усiх своiх негараздах. Зокрема вважають, що Пiвнiчна Федерацiя обмежила iхнiй життевий простiр. Спочатку на Землi – коли iм не дозволили захопити Сибiр та Австралiю, а потiм у космосi – коли ми не пустили iх на Марс.

– І правильно зробили. Вони ж вiдмовилися брати участь у його тераформуваннi. Хотiли прийти на все готове.

– Воно-то так, – погодився я. – За логiкою все правильно, але… Треба зважати на те, що Федерацiя займае добру половину земноi сушi i при цьому ii населення складае лише п’яту частину вiд загальноi кiлькостi мешканцiв Землi. Нам важко уявити, в яких жахливих умовах живе решта людей. У нас часто нарiкають на низький рiвень життя, безробiття, брак продовольства, погiршення екологiчноi ситуацii. Проте всi нашi бiди – нiщо, порiвняно з проблемами того ж Азiйського Союзу, Ісламськоi Джамахiрii i, особливо, Африканськоi Республiки. Там кояться страшнi речi, а ми навiть пальцем не ворухнемо, щоб чимось допомогти… Хiба що купуемо в них резистентних дiтей, платимо грубi грошi й лицемiрно називаемо це гуманiтарною допомогою. Хоча добре знаемо, що левова частка цiеi «допомоги» осiдае в кишенях iхнiх правителiв, а простому народовi перепадають хiба жалюгiднi крихти.

При моiх останнiх словах Марсi не стрималася й нишком поглянула на Йосiдо. Двадцятидворiчний Хiрошi помiтив це i силувано посмiхнувся.

– Чого зиркаеш, мала? Либонь вирiшила, що раз я косоокий, то вже й «куплений»? – Вiн зображав iронiю, хоча насправдi йому було прикро. – До твого вiдома, я не китаець, а японець, i моя краiна – член Федерацii.

Марсi збентежено опустила очi. Втiм, ii помилку можна було зрозумiти. У Зорянiй Школi вона щодня спiлкувалася з учнями рiзних азiйських нацiональностей i, певно ж, умiла iх розрiзняти за зовнiшнiстю. Проте Хiрошi Йосiдо, стовiдсотковий японець, за дивною примхою природи мав вигляд типового китайця. Незважаючи на iм’я та прiзвище, його частенько приймали за «купленого» – що йому геть не подобалося.

Далi ми мовчки очiкували на перший стрибок. Нарештi Курiнна оголосила:

– Машинний вiдсiк доповiдае про готовнiсть до гiпердрайву. Починаю тридцятисекундний вiдлiк.

Я звично кинув погляд на дисплей, де виводилися характеристики пульсу членiв команди – за правилами, кожен мусив носити на зап’ястку спецiальний браслет з сенсором. Покази свiдчили, що нiхто з екiпажу не спить. Гiпердрайв був несумiсний зi сном.

Тридцять секунд спливло i ми ввiйшли у надсвiтловий стрибок – спокiйно й буденно, як робили це безлiч разiв. При переходi в гiпердрайв усi люди на кораблi вiдчули легку загальмованiсть, нiби думки в наших головах зненацька наштовхнулися на невидимий пружний бар’ер. Але вже наступноi секунди бар’ер зник i все нормалiзувалося. До цього явища, яке астронавти називали «дубодум», ми звикли ще зi шкiльних рокiв i давно перестали на нього зважати.

Курiнна повiдомила:

– Системи гiпердрайву працюють у стабiльному режимi. Розрахунковий час стрибка – 8 хвилин 52 секунди. Вiдстань – 0,47 парсека.

Всi оглядовi екрани зяяли чорнотою. Вони нiчого не показували, оскiльки зовнi нiчого не було. Навiть вакууму. Ми, астронавти, вживаемо слова «летiти» й «полiт», розумiючи пiд цим послiдовнiсть стрибкiв; але нiколи не називаемо польотом сам стрибок – тим бiльше, польотом у гiперпросторi. Бо нема нiякого гiперпростору; е лише Абсолютне Нiщо, Вiдвiчна Пустка, яку ми пронизуемо, щоб дiстатися до зiрок. Пустка, жахливiша, нiж будь-який океан енергii…



Коли у 2177 роцi, трохи бiльше чотирьох столiть тому, було розроблено теорiю гiпердрайву i створено перший космiчний апарат, який за сотi частки секунди долав вiдстань у кiлька астрономiчних одиниць, все людство трiумфувало. Зорi, що ранiше здавалися таким далекими й недосяжними, враз зробилися близькими й доступними. Перед людьми вiдкрилася дорога у Великий Космос, не обмежений рамками Сонячноi системи. Дорога до iнших свiтiв, до нового життевого простору.

Затамувавши подих, перенаселена Земля стежила за експериментами з тваринами – вiд мишей до мавп. Потiм медики довго спостерiгали за чотириногими астронавтами, проводили рiзноманiтнi тести i врештi дiйшли одностайного висновку, що гiпердрайв iм нiтрохи не зашкодив. Настала черга людини… i по всiй планетi прокотився стогiн жаху й розчарування.

Надсвiтловий стрибок не вбивав людей, але геть позбавляв iх глузду, перетворював на цiлковитих iдiотiв. Одна коротка мить гiпердрайву буквально розплавлювала людський мозок, тодi як розум тварин – i примiтивний мишачий, i високорозвинений у приматiв – при цьому жодним чином не страждав. Справу не рятували й м’якi форми анабiозу, на зразок гiбернацii. Вiд божевiлля убезпечувало лише повне заморожування у крiогенних камерах, але тут виникала iнша, також неподоланна проблема – в середньому вiсiм з десяти людей не оживали пiсля жорсткого анабiозу, а тi, що вцiлiли, потребували тривалоi вiдновлювальноi терапii. А коли врахувати, що там, бiля iнших зiрок, не було нiкого, хто мiг би надати медичну допомогу розмороженим людям, то ймовiрнiсть смертi зростала до всiх ста вiдсоткiв.

Шлях у Великий Космос насправдi виявився дорогою крiзь пекло. Гiпердрайв, звичайно, знайшов практичне застосування – безпiлотнi транспорти використовувалися для перевезення термiнових вантажiв у межах Сонячноi системи, а до зiрок споряджалися автоматичнi дослiдницькi станцii (скорочено iх називали «автомати»). Але бiльшiсть людей це не цiкавило. Їх турбували нагальнiшi питання, передовсiм – перенаселенiсть, забруднення довколишнього середовища i виснаження природних ресурсiв.

Проте експерименти з надсвiтловими стрибками за участю людей не припинялися. Науковцi та iнженери постiйно удосконалювали системи гiпердрайву, випробували рiзнi моделi й можливi режими роботи, розробляли хитромудрi засоби захисту – та все намарно. Їм не вдавалося навiть зрозумiти, чому гiпердрайв руйнуе людський розум. Це, до речi, досi невiдомо.

Тiльки через двадцять дев’ять рокiв пiсля винаходу гiпердрайву, вже на початку XXIII столiття, сталося те, на що вже нiхто серйозно не сподiвався: черговий пiддослiдний залишився пiсля стрибка розумово нормальною людиною. Звали його Раден Афандi; як i переважна бiльшiсть добровольцiв у дослiдах з гiпердрайвом, що iх проводила Пiвнiчна Федерацiя, вiн був нелегальним мiгрантом i зголосився на участь в експериментi заради надання його родинi громадянства.