Небiжка для ляльки
Олексiй Щуров


Гейдвiг Блодгельвете, молода безробiтна скульпторка-маргiнал, раптом отримуе мiсце дизайнерки ексклюзивних ляльок в таемничiй Корпорацii. Дiвчина пiдписуе контракт, не прочитавши, i запускае вир жахiв та вбивств, пов'язаних з ii минулим. Але що до цього, коли незабаром стартуе грандiозна рекламна кампанiя пiд керiвництвом Ікола, таемничого менеджера, до якого ведуть усi шляхи?





Небiжка для ляльки



Олексiй Щуров


Днi стали хмурi, пусткою – сад мiй,

Цей крихкий свiт – мiй спокiй навiк,

Пристрасть замовкла, зник жар бажання,

Плаче босонiж хлопчик у мороцi вiчних ночей.

Звiдсiль, звiдсiль, звiдсiль у час,

В мандри снiв рушаемо ми

Звiдсiль, звiдсiль вiд турбот до дому нас

Кличе поклик на самотi.

    Nightwish. Away


© Олексiй Щуров, 2018



ISBN 978-5-4485-8358-2

Создано в интеллектуальной издательской системе Ridero


Вона прийшла, та вiдкинула убiк невеличку шкiряну сумочку, яку давно пора було порiзати, та використати клаптики замiсть латок на крiсло, що давно волало про забуту дiрку та щоразу нагадувало про це сталевими пружинами. Проте сумка вже була нiнащо нездатна – тiльки милувати очi котiв та собак на смiтнику. «Коли ж це сталося? Мабуть в оскаженiлому натовпi, у пiдземцi», – вирiшила Гейдвiг. Вид у неi i справдi був не з найкращих. Завтра треба сплачувати ренту за цю халупу, яку власник називае апартаментами. Якi? Звичайний бедсiттер, де розмiщуеться спальня, вiтальня, кухня та робоча майстерня, захаращена уламками сухого гiпсу та глини. Рiзкий дзвiнок телефона привiв Гейдвiг до тями i вона, спотикаючись, дошкандибала до цього набридливого крячуна i взявши слухавку, була готова розбити цей апарат, але раптом вона заспокоiлася. «Так, я буду… Отже, де саме вечiрка? Максе, менi треба з тобою поговорити, я зараз у скрутi. В мене викрали останнi грошi». Раптом голос зник i Гейдвiг почула цi довгi гудки. Отже, на вечiрку вона пiде. Пiшки, бо нi на чому. Макс хоча i не вартий ii довiри, проте зараз вiн останнiй порятунок.

***

«In this town we call home everybody hail to the Pumpkin-song», – Мерлiн Менсон вереском оглушив Гейдвiг, коли вона увiйшла до темного примiщення у штучному павутиннi зi страхiтливими тарантулами та загубилася у готичному натовпi, що святкувала Гелловiн. Вона озиралася у пошуках Макса, i коли вона так його i не впiзнала i вирiшила йти, вона вiдчула терпкий цiлунок на своiй шиi.

– Максе, це ти? – спитала вона i, не почувши вiдповiдi, продовжила. – Нам треба поговорити, я казала по телефону про що. Є мiсце спокiйнiше?

Вiдповiдi так i не було. Чоловiк почав просувати ii до виходу з клубу, i коли задуха примiщення залишилася позаду, вiн тихо вiдповiв:

– Макс не змiг. Я замiсть нього. Ти, мабуть, Гейдвiг?

Вона кивнула.

– Так, ти навiжена, яку вiн менi описував, – продовжив вiн тоном оцiнювача. – Саме така менi i потрiбна. Ти знаеш, як створюють ляльок?

Звiсно, Гейдвiг знала, як робити скульптури. Вони чимось подiбнi до людей та до iх маленьких копiй – такi ж навiженi у серединi.

– Ти хто? І чому Макс не прийшов? – злякалась вона. – Не наближайся, бо покличу копiв.

– Макс розповiдав про тебе, тобi нiчого не загрожуе. Я можу вирiшити твоi проблеми, якщо хочеш, – незнайомець залишався у темрявi, i вiд того його баритон звучав загадково i дещо лячно. – Кривдити я нiкого не буду. Ти зараз поiдеш зi мною. Це стосуеться роботи, яку я хочу тобi запропонувати. Макс дав менi гарантii, що ти погодишся. Не станемо його засмучувати. Я тебе переконав?

– Так. І яка робота?

– Не на вулицi про це ж казати. Їдьмо до мене обсудити умови.

У примарному неоновому свiтлi Гейдвiг розгледiла перстень на пальцi незнайомця – не дуже дорогий чи коштовний, з чорним прямокутним каменем, який було трохи змiщено праворуч. Коли вiн ворушив пальцями, вiдкриваючи дверi авто, асиметрiя цього персня вразила Гейдвiг: лiва частина була бiльш високою, нiж права, та нагадувала гiлля дерева; щодо останньоi, то ii решiтка була схожа на череп. Проте вiдмовлятися було запiзно, i вона зайняла задне сидiння. Чоловiк сiв за кермо; автiвка швидко рушила по пагорбах нiчного мiста. На крутих поворотах у Гейдвiг перехоплювало подих, вона мiцно хапалася за спинку крiсла водiя, та ледве не кричала вiд страху, бо кожного разу iй здавалося, що автiвка мае перевернутися, або врiзатися у стовп чи дерево.

Десь хвилин за сорок вони так i кружляли по трасам та автобанам мiста, поки за вiкнами не запанувала цiлковита темрява: вони покинули цивiлiзацiю та мчали на повнiй швидкостi прямо по дорозi до лiсу, потiм, звернувши з траси, авто поiхало навпростець через хащi. Гейдвiг розумiла, що питати зараз недоречно, але iй було справдi моторошно. Кiнчики ii пальцiв охолонули та стиснули спинку крiсла, де був незнайомець. У головi промайнула думка про манiяка, але раптом машина зупинилася.

– Ну що, тобi сподобалася поiдка? – поцiкавився незнайомець. – Макс казав, що ти не з полохливих, але зараз я, мабуть, роздумаю, мати з тобою справу. Ти менi шию ледве не роздряпала своiми нiгтями.

Гейдвiг все ще сидiла, втиснувшись у крiсло та дивлячись уперед. Тiльки зараз вона почала розрiзняти темний силует будинку, куди ii привезли. Дiм був, як на неi, величезним та нецiкавим для неi з точки зору улюблених абстракцiй, з якими вона мала справу. Звичайний старий класичний – таких ще багато збереглось. Все ж вона вiднайшла сили, щоб вiдчинити дверi та вийти з теплого салону до холодноi ночi. Незнайомець взяв ii пiд лiкоть та настирливо – куди подiлася його спокуслива манера у клубi? – повiв ii до темноi оселi. Проскрипiв ключ у замку, i Гейдвiг була змушена вiйти у темряву, де нiчого не вiдчувалося. Загорiлося тьмяне свiтло ламп у довгому коридорi, що вiдбивалося на перснi чоловiка, але не було видно анi рис його обличчя, анi самоi статури. Вiн мовчки повiв Гейдвiг до ii спальнi нагорi, не даючи iй спотикнутися на сходах, i коли вона ввiйшла до спальнi, вiн залишив ii зi словами:

– Усi питання вирiшимо завтра. Зараз лягай та спи. Май на увазi, що тобi вставати рано. Менi потрiбна твоя свiжа голова, здатна прийняти те рiшення у твоему життi, яке змiнить його докорiнно.

Вiн залишив ii одну у темрявi. Вiрнiше було б сказати, що вiн розтанув у нiй та нiкуди не пiшов. Намацавши лiжко, Гейдвiг лягла у нього не роздягаючись: невiдомо, що може вiдбутися з нею посеред ночi, проте сон дуже швидко оволодiв нею, i вона забула про невдалий день. Навiть марення до неi не йшли, був тiльки морок невiдомого життя, яке повинно розпочатися наступного дня у невiдомому домi десь за лiсом.

***

– Час прокидатися!!!!!! – заволав у неi над вухом динамiк, так гучно, що в неi ледве не луснули барабаннi перетинки. Гейдвiг скотилася з лiжка та боляче вдарилася об пiдлогу. «Нiчого собi будильник», – подумала вона, повiльно встаючи на ноги та оглядаючи кiмнату, де нiчого бiльш не було зокрема лiжка. Вiкно було зафарбоване бiлим, бiлими були стини i стеля, немов кахлi у лiкарнi. Вiд усього цього у Гейдвiг по спинi пробiг холод. Куди ii все-таки занесло i чи не черговий Максiв дурний жарт? Їi погляд зачепився за едину кольорову пляму – аркуш червоного паперу з чорними друкованими лiтерами. Взявши його до рук, вона почала читати дрiбний шрифт, який тяжко було розiбрати на темному тлi.

«Якщо вважаеш, що потрапила до манiяка, то помиляешся. Тут з тобою нiчого не буде, у шухлядi пiд лiжком пульт, за допомогою якого можна керувати кiмнатою. За годину ти повинна мати бездоганний вигляд та спуститися до снiданку. Працедавець В.»

Тепер Гейдвiг нiчого не розумiла. Вона виявилася зачиненою, навiть натяку на дверi не було; лiжко було так сконструйовано, що у ньому не було навiть натяку на шухляди. Проте, нiчого не залишалося, як дiяти за вказiвками у цидулцi. Уважно дослiдивши лiжко, вона знайшла пiд перилами щось на зразок вiдкидноi полицi, за якою розмiстився дистанцiйний пульт керування, схожий на телевiзiйний, проте замiсть звичних символiв над кнопками були пiктограми. Гейдвiг роздивилася iх i вирiшила, що було б непогано прийняти душ.

Вона натиснула кнопку з вiдповiдною пiктограмою. Навпроти неi безшумно вiд’iхали дверi та автоматично увiмкнулося м’яке галогенове свiтло. Ванна кiмната була просторим примiщенням з ультрасучасним устаткуванням. Гейдвiг вiдкрила кран, щоб набрати води у ванну та налила у неi ароматичноi олii – з першоi пляшки, на яку впало око. Роздягнувшись, вона занурилася у теплу воду та ввiмкнула гiдромасаж. Вода розслабила ii тiло. Вiдчуття змiнювалися залежно вiд режиму клiмат-контролю, з яким вона почала бавитися, немов маленька дiвчинка, адже у апартаментах гарячоi води могло не бути мiсяцями i доводилося або грiти ii, або домовлятися з подругами.

Через пiвгодини ванну було вiдключено, i Гейдвiг було шкода, що це задоволення зайняло лише хвилин двадцять, не бiльше. Одягнувши своi речi – футболку та джинси, – вона знову повернулася до аркуша. Слова про бездоганний вигляд дещо збентежили ii, бо вона нiколи у життi не носила вишуканих речей – тiльки те, що вона могла собi дозволити купити або позичити на короткий час. Скориставшись пультом, вона знайшла велику шафу для одягу i ii розчаруванню не було меж: усе, що вона побачила було старими за стилем сукнями, якi нагадували тi розкiшнi, що одягають на дорогих порцелянових ляльок. І взагалi, бездоганнiсть Гейдвiг розумiла по-своему – сучасно, трошки епотажно, сексапiльно. Тут нiчого було обирати, але умови ставила не вона i довелося коритися вимогам Працедавця В. Нарештi, пiсля тортур вибору, вона поглянула на себе у дзеркало – i ледве не знепритомнiла. На неi дивилася величезна порцелянова лялька з намальованим обличчям, яку було одягнуто у рожевий кринолiн та ще й не затягнуто корсет. Гейдвiг могла рухатися, а ii вiдображення у дзеркалi було застиглим i без жодних емоцiй на обличчi. Їi охопив такий жах, що вона якомога скорiш зняла цей маскарад та почала шукати щось бiльш привабливiше для себе. В неi не зникало вiдчуття, що та лялькова Гейдвiг спостерiгае за нею з потойбiччя. Коли вона озирнулася, у дзеркалi вже нiкого не було. Нарештi, з усього того мотлоху – усе у тiй шафi чомусь було рожеве – вона надягла сукню у зелену клiтину з великими манжетами. Вона була закритою та застiбалася пiд горлом. Гейдвiг важко було дихати через те, що денiм стягнув ii тiло немов корсет, а замiсть вiдображення людини перед нею у дзеркалi стояла коричнева великоднева крiльчиха у рожевому ковбойському нарядi та високих чобiтках з великим кошиком у лапах. Це вже було занадто! Над нею глумляться, мабуть ще й з допомогою прихованих камер спостерiгають. Шафа почала закриватися, i iй нiчого не залишалося, як вийти до кiмнати у такому виглядi. Гейдвiг провела рукою по головi та зiтхнула з полегшенням. Нi, то було тiльки марення у дзеркалi. Вона залишилася собою.

Саме у той момент сплинув час, який iй було дано на пiдготовку. Безшумно вiдчинилися дверi з кiмнати i Гейдвiг була змушена залишити ii. Вона навiть не встигла отямитися та подумати про можливi питання, як пiдлога повезла ii по темному коридору. Повiльний поворот за рiг i униз – проте Гейдвiг не встигла здивуватися, як опинилася в iншiй кiмнатi. Пiдлога зупинилася i дiвчина увiйшла. Напiвтемрява була цiлком природним явищем для цього будинку, це вона вже помiтила, але простiр ii вразив. Це була не кiмната, а величезна зала, яка iснуе у музеях, або палацах. Бiльш того, нерозумiнню Гейдвiг не було меж: яким би великим не був цей будинок, ТАКЕ примiщення не могло жодним чином УТИСНУТИСЯ у нього. Це суперечило усьому, що вона бачила у реальному життi, проте доводилося вiрити власним очам. Гейдвiг повiльно вирушила уперед та почала придивлятися до зали. Усе було у червоно-коричневих тонах. Важкi оксамитовi штори не давали свiтлу проникнути у залу. Китайське рiзьбярство з чорного дерева прикрашало стiни, а свiтлi бежевi плями – меблi у стилю рококо – мали китчевий вигляд. Потроху очi Гейдвiг звикали до оточення i вона вiдмiтила про себе, що власник будинку не обтяжуе себе будь яким поняттям про стиль або самк: зала могла бути складом або крамницею антикварiату – нiяк не залою для вiтань чи прийомiв. Вона розгубилася i не знала чого чекати надалi, бо не знала, куди йти. Немов у вiдповiдь на ii думки пролунав голос, той самий баритон, що вона чула у ночi.

– Я проведу тебе до столу. Сподiваюсь тобi снiданок сподобаеться. Головне: не показуй жодного подиву з того що побачила чи почула. Навiть не думай видати себе рухом або виразом обличчя. Тут за усiма слiдкують.

Гейдвiг хотiла багато про що розпитати, але останнi слова змусили ii змiнити думку. Зараз не вона ставить умови, а невiдомо хто. Доречи вона вже почала пiдозрювати, що Макс не мае вiдношення до усього цього. Якби не його голос у слухавцi, вона нiколи б не погодилася на цю пропозицiю. Зараз вже нiчого не можна було змiнити, i вона мала дiяти вiдповiдно до вказiвок незнайомця. Вiн узяв ii за руку, проте з бiльшою пошаною, нiж уночi та повiв ii за собою. Гейдвiг вже помiтила, що вiн намагався бути у тiнi, щоб вона не розгледiла його зовнiшнiсть. Вiн йшов швидко, а вона намагалася йти якомога повiльнiше: вiдчувалося, що сукня так i прагне ii розчавити, а чобiтки, якi клацали по пiдлозi, тиснули та натирали ii ноги.

Зала здавалася нескiнченною та порожньою. Нагромадження коштовних речей рiзних епох не робили ii менш похмурою, i пiд тиском усього цього у Гейдвiг почалася задуха. Нiхто ii не пiдхопив, тiльки тягнули за собою, немов ляльку, а вона йшла уперед, немов пiд дiею якогось наркотику. Перед ii очима почало усе зливатися в одну червоно-коричневу масу, аж раптом на неi обрушилося таке яскраве свiтло, що iй довелося мiцно стиснути очi. Коли Гейдвiг iх знову розкрила, вона опинилася в iншому оточеннi. Нi, зала як була похмурою, такою i залишилася. Але дещо змiнилося. По-перше, дiвчина вже не стояла, а сидiла на дерев’яному стiльцi з високою спинкою. По-друге, вона буда за грубезним столом, на якому нiчого не було. І, по-трете, простiр навколо було змiнено: стiл знаходився на пласкiй вершинi кам’яноi пiрамiди, над якою дув прохолодний вiтерець. Далi Гейдвiг помiтила ось що: на протилежному кiнцi столу височило чорне крiсло, а злiва вiд неi був такий самий стiлець, на якому сидiла вона сама. Нiкого бiльше не було.

Минуло декiлька хвилин, i Гейдвiг знову побачила, до якоi мiри оманлива зовнiшнiсть речей у цьому мiсцi. Кришка столу розкрилася, та перевернулася. Замiсть дошок виявився мармур. Пiсля того як знизу з’явилися сервованi тацi з iжею на тарелях з саксонськоi порцеляни, половинки кришки зiмкнулися. Таць було тiльки двi, одна з них пiд’iхала до Гейдвiг, а друга – до вiльного стiльця. На тарiлцi у Гейдвiг були два великi гарячi тости з сиром та кава з вершками, i вона не вагаючись, почала iсти. Це не нагадувало звичний для неi джанк, який вона споживала останнi мiсяцi тусуючись у рiзних генделиках або купуючи iжу з рук на вулицi. Вiд бажання з’iсти усе за одну мить стримувала сукня. Не встигла дiвчина схопити тост руками та вiдкусити вiд нього величезний шматок, як сукня стисла ii з усiх бокiв – так тiсно, що вона була змушена виплюнути iжу на тарiлку. Сукня ослабила своi тiснi обiйми тiльки пiсля того, як Гейдвiг узяла виделку та нiж i почала споживати тости маленькими нарiзаними шматочками. Не краще вийшло iз кавою. Вершки були у окремiй посудинi. Тремтячими пальцями Гейдвiг узяла ii та пролила на сукню одну краплю. Вiд цього одяг, напевно, оскаженiв, бо вiн раптом стиснув ту, що його носила, з такою силою, що Гейдвiг ледве не задихнулася. Сукня вiдпустила ii швидко. Пiсля цього дiвчинi розхотiлося вершкiв i вона повiльно, пам’ятуючи досвiд з тостами, допила каву.

– А ти починаеш робити успiхи, менi подобаеться, як це ти робиш. Цiкаво за тобою спостерiгати, – заговорив вже знайомий голос. – Я почав було думати, що твiй працедавець помилився, коли обрав тебе за рекомендацiею Макса, а зараз я вже маю iншу думку щодо тебе. Ти дiйсно схожа на самицю кроля у сукнi.

Вiн засмiявся.

Гейдвiг не зрозумiла, яким чином з’явився вiн. Його звичка розчинятися у темрявi вже не так дивувала ii, як минулоi ночi, проте як вона змогла побачити його, все е залишалася для неi загадкою, бо не було чути жодного кроку або звуку, з яким рухають стiльцi. Зараз вона бачила незнайомця перед собою i не розумiла, чого злякалася. Готувалася до зустрiчi з чортом, а бачить перед собою звичайну людину, яка п’е каву та розбивае антикварну кулiжанку об кам’яну кришку столу. Почувши про крiльчиху, Гейдвiг рiзко встала, але була змушена впасти на стiлець, бо сукня знову нагадала iй про свое iснування.

– Навiщо ж так ображатися? – спокiйно спитав чоловiк. – Тебе навiть не цiкавить, яку роботу тут тобi можуть запропонувати?

Гейдвiг трошки прийшла до тями пiсля чергового катування сукнею. Їi очi вже звикли до присмерку примiщення i вона перевела погляд на чоловiка. Високий, з довгим бiлявим волосся, що падало на лоба, очi, кольору морськоi хвилi, прямий дещо довгий нiс, який надавав його обличчю шарму у поеднаннi iз здоровим скепсисом. Щодо одягу, так можна було б одягнутися для походу на пiкнiк, а не на дiлову зустрiч – звичайнi темно-синi джинси, футболка хакi та кроси. І на додаток до цього – той перстень який вона бачила учора. Гейдвiг нiчого вже не розумiла. У цидулцi було сказано про бездоганний вигляд, але незнайомця це не стосувалося. Вона мала бути зразком для чогось або когось – i нiкого бiльш немае, крiм неi та того чоловiка. Вона вирiшила спитати, де ж сам Працедавець В, коли помiтила, що починае контролювати себе пiд впливом однiеi думки про жахливу сукню. Тому питання залишилося незаданим.

Тим часом чоловiк дiстав течку i продивився в нiй якiсь папери. Нарештi вiн дiстав один з них i разом iз ручкою простягнув Гейдвiг. Вона змогла прочитати його, бо лiтери було надруковано люмiнесцентною фарбою.

«Я, …, …. мiсяць, … рiк народження надаю це письмове забов’язання не розголошувати усе почуте i побачене мною без особистоi згоди пана В., який е моiм працедавцем. Якщо я порушу – з умислом чи за його вiдсутностi, та у будь якiй формi – вiдповiдний договiр, я вiдповiдатиму особисто перед моiм роботодавцем за цей iнцидент, i вiн матиме усi повноваження до вживання будь-яких санкцiй щодо усунення перешкод, що заважають його успiшностi».

Гейдвiг нiчого не зрозумiла. Вона ще й ще перечитувала документ, здавалося, вона була шокована прочитаним. Вона здивовано поглянула на незнайомця. Вiн спокiйно дивився на неi.

– Я це повинна пiдписати? – спитала вона.

– Так, бо якщо не буде пiдпису не буде i вiдомостей про нову роботу, не кажучи вже й про саме твое влаштування, а далi – в тебе невеликий вибiр, сама розумiеш.

Дiйсно, Гейдвiг розумiла. Грошей катма, з апартаментiв завтра виженуть, йти нiкуди. Макс не Макс яка iй рiзниця, що буде потiм. Вона не вагаючись поставила на папiрцi свiй пiдпис та повернула його незнайомцю. Вiн лагiдно до неi посмiхнувся i продовжив:

– Зовсiм iнша справа. Чомусь я знав, що саме ти погодишся. Твое iм’я, Гейдвiг, менi знайоме вiд Макса. Про тебе менi вiдоме усе, але я дещо хочу почути вiд тебе, бо це прискорить справу. Я ж назвусь, коли сам вважатиму за потрiбне. Отже, тебе вiдрахували з факультету мистецтв, можна поцiкавитися за що?

– Нагримала на тупого дiда, який вважае себе академiком та експертом. Йому не подобалися моi випускнi витвори, маразматик помiшан на думцi, що сучасний автор мертвий i не мае власноi думки. Сказав, що моi скульптури – несмак та профанацiя естетизму. Вiн ще ректором виявився. Усi у нього як мишi бiгали. Мене не вiдрахували, я випустилася, а от диплому так i не отримала. Якщо тут пита…