Небо, повне зiрок
Олег Авраменко


Минуло вже чотири сторiччя вiдтодi, як було вiдкрито шлях до iнших зiрок. Проте людство й далi залишаеться в полонi Сонячноi системи, змушене або тiснитись на перенаселенiй Землi, або ледь животiти на холодному Марсi. У Великому Космосi чимало придатних для життя планет, але дiстатися до них пощастило лише небагатьом обраним. Таких людей, здатних пройти через пекло гiпердрайву, називають резистентними. Один з них – капiтан вантажного корабля «Кардиф» Ерiк Мальстром, якому судилося змiнити майбутне всiеi людськоi цивiлiзацii.





Олег Авраменко

Небо, повне зiрок




Фантастичний роман




Роздiл 1

Новачки


Я вже й забув, яке небо на Марсi – брудно-сине, майже сiре, вкрите жовтавими перистими хмарами. Я вiдвикнув вiд тутешнього розрiдженого повiтря, сухого колючого вiтру i жорстокого холоду, що проймав аж до самих кiсток. Але найнеприемнiшим був всюдисущий марсiанський пiсок, який миттю забився пiд одяг i зарипiв у мене на зубах, щойно я вийшов назовнi через пасажирський люк шатла й зробив кiлька крокiв униз по трапу.

Марс залишався Марсом – суворою, неприязною планетою. За п’ять сторiч тераформування його вдалося пристосувати до людського життя, але перетворити на квiтучий, благодатний свiт виявилося не до снаги. В результатi вийшла така собi сумiш Сибiру, Сахари й Гiмалайського високогiр’я.

Слiдом за мною по трапу спустилася Курiнна. Їi струнку постать щiльно огортав утеплений кiтель з електронагрiвом, тому, на вiдмiну вiд мене, одягненого в звичайний мундир, вона почувалася цiлком комфортно на холодному марсiанському вiтрi. Ми разом дивилися на невеликий бiлий гравiкар з широкою зеленою смугою вздовж корпусу, що саме вiдчалив вiд будiвлi космопорту i швидко помчав над лiтним полем, прямуючи в наш бiк.

Я згадав той день, коли на такому ж шкiльному карi (а може, й на цьому самому) мене, чотирнадцятирiчного хлопчиська, пiдвезли до орбiтального шатла й представили капiтановi корабля «Амстердам» Гiльермо Лопесу – моему першому командировi. Пiд його орудою я прослужив до двадцяти рокiв, потiм Лопес перевiвся в Дослiдницький Департамент, i капiтаном «Амстердама» став старший помiчник Бережний, а я посiв його мiсце другого пiлота i старпома. Втiм, на цiй посадi я пробув недовго, лише три з половиною роки, пiсля чого здiйснив черговий кар’ерний стрибок i отримав пiд свое командування корабель «Кардиф». І ось тепер настала моя черга приймати новачкiв.

– П’ятнадцять рокiв не була на Марсi, – задумливо промовила Курiнна. – Вiдколи закiнчила школу. А ти, кеп?

– Тринадцять, – вiдповiв я. – Також пiсля школи. І нiколи не хотiв повернутися.

Ми обмiнялися розумiючими поглядами. Мало хто з випускникiв Марсiанськоi Зоряноi Школи мав теплi чи бодай ностальгiчнi почуття до своеi альма-матер. Сiм рокiв навчання в нiй були аж нiяк не найкращою порою нашого життя. Школа вiдiбрала в нас дитинство, i цього ми iй вибачити не могли. Та це зовсiм не означае, що ми шкодували про минуле. Якби можна було повернути час назад i заново прожити шкiльнi роки, то особисто я залишив би все як е. Іншi, гадаю, вчинили б так само.

Гравiкар зупинився, i з нього вийшло трое пiдлiткiв у кадетських формах – два хлопця та дiвчина; в руках вони тримали валiзи з особистими речами. А супроводжував iх, на мiй превеликий подив, той самий капiтан Лопес. Пiсля його переходу в Дослiдницький Департамент (або, скорочено, Досдеп) ми бiльше не зустрiчалися: «Амстердам» перевели на найдовший колонiальний маршрут, до планети Есперанса, а Лопес мiсяцями пропадав у далеких експедицiях, i так уже склалося, що нашi шляхи жодного разу не перетнулись. Зате, як i ранiше, в iнформацiйних мережах Землi та iнших планет регулярно з’являлися його новi статтi з астрофiзики. Причому особливо шукати не доводилося – всi провiднi унiверситети неодмiнно вносили iх до своiх каталогiв найважливiших новинок. Капiтан Лопес був не лише астронавтом, але й знаним науковцем.

Мене вразило, як сильно вiн постарiв за цi роки – його постать втратила колишню виправку, набула огрядностi, обличчя вкрилося густим мереживом зморшок, а з-пiд форменого кашкета вибивалося геть уже сиве волосся. І вiн бiльше не був капiтаном – на його погонах виблискували адмiральськi зiрки.

Пiсля обмiну привiтаннями, Лопес сказав:

– Ось, капiтане Мальстром, привiв вам поповнення. Прошу любити й шанувати. – Вiдтак повернувся до своiх пiдопiчних, якi з боязкою цiкавiстю позирали на нас з Курiнною. – Ну що ж, кадети, ваше навчання закiнчилося, тепер починаеться служба. Гiдно несiть високе звання… – Лопес замовк i прокашлявся. – Ет! До бiса всi цi промови. Ідiть, хлоп’ята. Щасти вам.

Миттю здогадавшись, що адмiрал хоче поговорити зi мною, Курiнна запросила новачкiв пройти до шатла. Вони старанно вiдсалютували нам i слiдом за моiм старшим помiчником пiднялися по трапу до пасажирського люка.

Лопес провiв iх сумовитим поглядом, у якому виразно вiдчувалася заздрiсть старостi до юностi. Потiм знову подивився на мене.

– Радий нашiй зустрiчi, Ерiку. Як там у тебе, все гаразд?

– Грiх нарiкати, – вiдповiв я. – Як бачите, вже командую кораблем.

Адмiрал кивнув:

– Я був дуже гордий за тебе, коли ти став капiтаном. Не здивуюсь, якщо ще до тридцятирiччя одержиш другий ранг.

Я недбало стенув плечима.

– Звання для мене не головне. Я хотiв би перевестися в Досдеп. Уже зондував грунт з приводу нового крейсера, дiзнавався, чи е сенс подавати рапорт пiсля оголошення про набiр екiпажу. Але в штабi мене вiдрадили. Сказали, що мою кандидатуру навiть не розглядатимуть. Мовляв, я ще маю набратися досвiду.

– І це справдi так, – сказав Лопес. – Ти з молодих та раннiх, проте справжнiй досвiд усе-таки приходить з роками. А командувати дослiдницьким кораблем – велика вiдповiдальнiсть. Якби ти був просто другим пiлотом, нiяких проблем з переведенням не виникло б – у начальства ти на гарному рахунку. Але ж ти не погодишся на пониження в посадi, правда?

– Звичайно, не погоджуся, – пiдтвердив я. – Якось уже звик бути капiтаном. До цього дуже швидко звикаеш.

– Отож-то й воно. Тому наберись терпiння й чекай на свiй шанс. В середньому щопiвтора року в Досдепi звiльняеться одна капiтанська посада. Тобi лише двадцять сiм, часу попереду багато. Твоя кар’ера тiльки починаеться. – Вiн мимоволi зiтхнув.

А я запiзнiло збагнув, що з мого боку було не надто тактовно заводити розмову про Департамент. Кому-кому, а Лопесовi ще замолоду була вiдкрита дорога до нечисленних лав астронавтiв-дослiдникiв, проте через сiмейнi обставини вiн майже всю свою кар’еру прослужив на вантажних кораблях. Йому було дев’ятнадцять, коли вiн оженився на дiвчинi з Таури – найближчоi до Землi зоряноi колонii, а за два роки по тому вона потрапила в аварiю й на все життя стала iнвалiдом. Лопес любив ii й кинути не мiг, а перехiд у Досдеп означав би його тривалi багатомiсячнi вiдлучки. Так вiн протягом чотирьох десятилiть i лiтав мiж Землею й Таурою – спершу другим пiлотом, а потiм капiтаном.

Його дружина померла сiм рокiв тому, i тiльки тодi Лопес став вiльним. На той час йому вже минуло шiстдесят, зазвичай у такому вiцi в Дослiдницький Департамент не беруть, а надто ж на посаду капiтана, але для Лопеса, врахувавши його науковi досягнення, зробили виняток. Проте, як i слiд було очiкувати, ненадовго – вже саме адмiральське звання означало, що вiн пiшов з Великого Космосу…

– Ну а ви, адмiрале? – обережно запитав я. – Давно вас… е-е… пiдкосило?

Лопес спохмурнiв.

– Ще п’ять рокiв тому.

– П’ять рокiв? – перепитав я здивовано. – А я нiчого не чув.

– Про це нiхто не знав. Я пiшов у вiдставку лише на початку цього року.

– Ого! – Я був вражений. – Довго ж ви протрималися!

– Атож, довго. Сам такого не чекав. Приховував це вiд усiх, дурив лiкарiв – так хотiлося протягти до сiмдесяти… Але не дотягнув.

– Вас викрили?

– Нi, це було мое власне рiшення. Менi ставало дедалi важче переносити тривалий гiпердрайв, нарештi я зрозумiв, що вже не можу повною мiрою виконувати капiтанськi обов’язки, тому написав рапорт. Прикинувся, нiби в мене щойно почалася друга стадiя, i в медкомiсii менi повiрили. Зовсiм звiльнятися зi служби ще не хотiв, проте для випробувача був уже застарий, а штабна посада мене не приваблювала, тому пiшов iнструктором до школи – короткi польоти для мене поки не проблема.

– І як це, бути вчителем у нашiй школi? – поцiкавився я.

– Важко, – зiзнався Лопес. – Надзвичайно важко. Нiби ходиш по лезу ножа. Варто виказати бодай трохи м’якостi, як дiти починають вимагати поступок, жалiються, що не встигають з завданнями, i в результатi гальмуеться весь навчальний процес. Зайва суворiсть теж не до добра – тодi учнi стверджуються на думцi, що такому викладачевi все одно не догодиш, хоч як не старайся… – Лопес похитав головою. – Менi геть не подобаеться, що ми так завантажуемо дiтей, змушуемо iх працювати з ранку до ночi, майже не залишаемо iм часу для дозвiлля – а лише для вiдпочинку. Це неправильно, несправедливо… та iнакше не можна.

Я це розумiв. Ми всi розумiли. Наш Зоряний Флот i без того вiдчував хронiчний брак кадрiв – i що далi, то дужче. А кожен зайвий рiк навчання означав втрату ще понад сотнi спецiалiстiв.

– Боюся, ви недовго протримаетесь на цiй роботi, – сказав я вiдверто. – Ви чудовий командир, гарний наставник, але надто добра та чуйна людина для шкiльного вчителя.

Лопес хмикнув.

– Гадаеш, iншi викладачi безсердечнi? Вони також люди, iм також шкода дiтей… Хоча, можливо, ти маеш рацiю. Майбутне покаже. Якщо не зможу втриматися в школi, пiду працювати в унiверситет, читатиму лекцii з астрофiзики. Мене, до речi, вже запрошують – але нi на Землi, нi на Марсi я не залишусь. Виберу одну iз зоряних колонiй… Будь-яку, окрiм Таури. – При цьому в його поглядi промайнув затамований бiль. – Найпевнiше, Цефею.

– В Есперо-Сiтi теж непоганий унiверситет, – зауважив я.

Вiн силувано всмiхнувся.

– Агiтуеш за свою планету? Бачу, ти по-справжньому прив’язався до Есперанси.

– Так, прив’язався, – пiдтвердив я. – За цi сiм рокiв вона стала моiм домом. Можливо, я упереджений, але вважаю ii найкращою з усiх колонiй.

– Твою думку подiляють чимало наших колег. Я розглядаю Есперансу як один з можливих варiантiв. А точнiше – як другий пiсля Цефеi. Проте остаточно ще не вирiшив. – З цими словами вiн позирнув на годинника. – Гаразд, Ерiку, менi пора. За десять хвилин маю супроводжувати наступну групу. Хай тобi щастить. І будь для дiтлахiв гарним командиром.

– Намагатимусь бути таким, як ви, адмiрале.

Коли я пiднявся на борт шатла, Курiнна чекала мене на виходi зi шлюзовоi камери.

– Як там новачки? – запитав я.

– Сидять тихо, мов мишенята, – вiдповiла вона з явним несхваленням у голосi. – Розгубленi й навiть трохи ображенi. Адмiрал повiвся неправильно – урвав напутню промову, не представив iх тобi як годиться. Я, звичайно, розумiю: вiн хотiв, щоб усе було по-простому, без формальностей, але вони цього не оцiнили.

– Не бiда, – сказав я. – Зараз усе виправлю. А ти йди до кабiни, запитай у диспетчерськоi дозвiл на злiт.

– Добре, кеп.

Курiнна подалася до пiлотськоi кабiни, а я проминув тамбур i ввiйшов у пасажирський салон. При моiй появi новачки дружно повставали зi своiх мiсць.

– Сiдайте, – махнув я рукою. – І можете зняти кiтелi, тут досить тепло.

Вони дослухались моеi поради. Тим часом я влаштувався в крiслi навпроти i змiряв усiх трьох допитливим поглядом. Менi ще вчора надiслали iхнi документи, проте я не став навiть вiдкривати файли, бо хотiв познайомитися з новими членами команди особисто. Перше враження – найважливiше, i я не збирався псувати його пiд впливом чиеiсь сторонньоi думки.

Двое хлопцiв зовнi становили цiлковиту протилежнiсть один одному. Перший був рудий, з грубими рисами обличчя, рясно вкритого ластовинням, високий на зрiст, мiцноi статури. Другий – невисокий тендiтний блондин з ясно-синiми очима й по-дiвочому вродливим лицем. Вiн здавався набагато молодшим за свого рудого товариша, хоча насправдi усiм iм було по чотирнадцять рокiв. Що ж до дiвчини, то нiчим особливим вона не вирiзнялася – худорлява кароока шатенка, досить симпатична, але не така гарна, як менший з хлопцiв.

Я вже збирався заговорити до них, коли ввiмкнувся iнтерком i пролунав голос Курiнноi:

– Кеп, диспетчерська дала дозвiл на злiт.

– От i добре, – сказав я. – Поiхали.

– Прийнято. Починаю рулiння. Гравiкомпенсатори задiяно.

Я вiдчув, як крiсло пiдi мною трохи просiло, а тiло налилося додатковою вагою – Курiнна ввiмкнула на борту шатла штучну гравiтацiю i довела ii рiвень до стандартноi одиницi. Новачки вiдреагували на це нормально: всi трое були родом з Землi, а в шкiльному гуртожитку для землян i вихiдцiв з зоряних колонiй пiдтримувалася земна сила тяжiння, щоб учнi не вiдвикали вiд нормальноi гравiтацii (а з уроджених марсiан комплектувалися окремi екiпажi).

В салонi почулося слабке гудiння вiд запущених термоядерних двигунiв – звукоiзоляцiя нiколи не бувае iдеальною. Ми четверо повернулися до найближчого iлюмiнатора. Шатл залишив стоянку i по рулiвнiй дорiжцi виiхав на злiтну смугу. Пiсля короткого розгону машина здiйнялася в небо i стала стрiмко набирати висоту. В принципi, ми могли б злетiти й на антигравах, проте Курiнна, як i кожен пiлот, полюбляла реактивну тягу й користувалася нею за першоi-лiпшоi нагоди.

– Приблизно через пiвгодини прибудемо на орбiтальну станцiю i звiдти перейдемо на наш корабель, – сказав я новачкам. – Там, як i належить, представлю вас екiпажевi. А поки познайоммося. Я капiтан третього рангу Мальстром, командир мiжзоряного транспорту «Кардиф», на якому ви будете служити. Маю надiю, ми непогано спрацюемося. – Я зробив коротку паузу й подивився на дiвчину. – Тепер твоя черга.

Вона миттю схопилася, мов пiдкинута пружиною, i заторохкотiла:

– Кадет Хагрiвз, сер! Основна спецiальнiсть – пiлотування й навiгацiя. Додатковi спецiальностi – iнформатика та зв’язок, системи гiпердрайву. Знання мов: вiльне володiння – англiйська, iспанська; зi словником – нiмецька, португальська, iталiйська.

Я поморщився.

– Заради Бога, сiдай! Не стрибай, як кенгуру. – Дiвчина збентежено присiла, i я, вже м’якшим тоном, запитав: – То як тебе звати?

– Кадет Хагрiвз, сер. Марша Хагрiвз.

– Дуже мило, Маршо, – сказав я. – Чи, може, тебе краще називати Марсi?

– Ну… Так, сер. Я бiльше звикла до Марсi. Так мене всi називали в школi. Марсi на Марсi… – Вона нiяково клiпнула очима. – Це такий каламбур, сер. Мое iм’я i планета.

– Дякую за пояснення, сам би нiзащо не здогадався, – iронiчно промовив я, чим викликав у дiвчини слабку, ледве помiтну посмiшку. – Отже, Марсi, що вже не на Марсi. Ти мусиш затямити одну рiч: я не люблю, коли до мене звертаються «сер». Менi бiльше до вподоби «капiтан» або «кеп». Зрозумiло?

– Так, капiтане.

– А вам, хлопцi?

– Так, капiтане, – хором вiдповiли обое.

– От i чудово. Слухайте далi, – провадив я. – Ви вже не школярi, тому забудьте про цi стройовi штучки. – Я хотiв був додати, що такого штибу «штучки» були призначенi для того, щоб якомога мiцнiше тримати учнiв у шорах. Але потiм згадав, що капiтан Лопес про це не говорив, поки я сам не розiбрався. – Зрештою, ми не вiйськовi, i я вимагаю вiд вас просто розумноi дисциплiни. А вiд того, що ви раз по раз ставатимете струнко, вам не додасться нi розуму, нi знань, нi досвiду. У нас на кораблi не казарма, а дружний i злагоджений колектив, можна навiть сказати, родина з дванадцяти людей – тепер, разом з вами, буде п’ятнадцять. Певна рiч, ми пiдпорядковуемося статутовi й дотримуемося субординацii – проте без зайвих формальностей. У позаслужбовий час вашi старшi колеги зазвичай називатимуть вас на iм’я, а пiд час вахти вживатимуть прiзвище. Ви звертайтеся до них за званням чи посадою, не додаючи «сер», «мем» або iхнi аналоги iншими мовами. І до вашого вiдома: старший помiчник Курiнна волiе, щоб ii називали «старпом», а головний iнженер Штерн – просто «шеф», i йому байдуже, що у вiйськових так звертаються до сержантiв та старшин. Вам ясно?

Всi трое пiдтвердили, що ясно, i ми продовжили знайомство. Рудого хлопця звали Мiлош Саблiч, вiн був iнженером широкого профiлю – рiдкiсний випадок для свiжоспеченого випускника. Це означало, що вiн оволодiв усiма iнженерними спецiальностями, якi викладали у школi.

– А яка з них основна? – запитав я.

– Всi, – самовдоволено вiдповiв Мiлош. – За кожною я пройшов повний курс i отримав найвищi бали.

Зрозумiло, круглий вiдмiнник. У школi я таких не полюбляв, вони дратували мене своею «правильнiстю». А подорослiшавши, як правило, ставали бездушними сухарями. Я егоiстично потiшився вiд того, що з Мiлошем здебiльшого матиме справу наш головний iнженер, i повернувся до худенького хлопця:

– Ну, а ти?

– Симон Гарнье, – несмiливо представився той, – господарча служба. Додаткова спецiальнiсть… – тут вiн зам’явся, а його вуха почервонiли, – польовi операцii.

Губи Мiлоша вигнулися в глузливiй посмiшцi, а от у Марсiних очах виразно промайнуло спiвчуття. Всiх школярiв, хто не проходив за «титульними» спецiальностями пiлотiв або iнженерiв, неодмiнно готували до польових операцiй – пiд цим розумiвся весь комплекс навичок, необхiдних для висадки на невивченi планети у складi десантних груп. Через свою тендiтну статуру Симон нiтрохи не годився на роль безстрашного пiдкорювача iнших свiтiв. Та й особливим розумом, вочевидь, не вiдзначався, раз не спромiгся отримати нiякоi iншоi квалiфiкацii, окрiм господарника.

Проте навiть такий простий хлопець, як вiн, становив величезну цiннiсть. Адже в Зоряний Флот приймали зовсiм не за розумовими здiбностями i не за фiзичними даними, а за iншими критерiями. Вiрнiше, за одним-единим, який називався резистентнiстю. І нiякого конкурсу не iснувало – брали всiх поспiль, ще й нарiкали на гострий брак кадрiв.

– Твоя друга спецiальнiсть нам не знадобиться, бо наш корабель вантажний, а не дослiдницький, – заспокоiв я Симона. – А от перша стане вельми в пригодi. Вiдколи наш стюард пiшов на пенсiю, всiма господарськими справами в нас займаеться технiк Карла Бекер. От тiльки на камбузi вiд неi користi мало – кулiнар з неi дуже кепський. Сподiваюсь, ти добре готуеш?

– Ну… непогано.

Марсi за шкiльною звичкою (ох, i довго ж вiд неi позбавлятиметься!) пiдняла руку. Я кивнув iй.

– Симон прибiдняеться, капiтане, – сказала вона. – Вiн дуже добре готуе. Моя подруга, яка разом з ним вивчала кулiнарiю, розповiдала, що вiн завжди, на кожному уроцi, був найкращим у iхньому класi.

– Це чудово, – промовив я з неприхованим задоволенням. – Виходить, нам дуже пощастило.

Симон був улещений моiми словами – i навiть не стiльки словами, скiльки моiм тоном. А Мiлош тихенько пирхнув, демонструючи свою зневагу до такоi «несерйозноi» професii. Дурний, зарозумiлий хлопчисько! Вiн просто не розумiе, як це – тижнями харчуватися всухом’ятку або нашвидкуруч приготованими напiвфабрикатами.