Дрiт
Михайло Нечитайло


Збiрка Михайла Нечитайла вмiщуе дев’ять оповiдань. Це рiзнi за змiстом i за жанром твори, героi яких звичайнi люди: з рiзними характерами, долями i переживаннями. Цих людей ми можемо зустрiти в повсякденному життi. Але всiх iх поеднуе одне – вони прагнуть щастя, як прагнемо його i ми з вами. Книга не залишить байдужим нiкого, хто бажае зрозумiти себе i пильнiше придивляеться до своеi душi.





Михайло Нечитайло

ДРІТ





Дрiт


Очiкування неминучого дощу серед нестерпноi засухи – непевне заняття. Бо радiсть – дощ рятiвний, мовляв, iде – вмить може змiнитися жахом урагану, градобою, руйнуванням усього i вся, де серед посвiжiлого повiтря стовбичиш ти розгублений i розчавлений з единою думкою – най би вже краще стояла нестерпна, але тиха та спокiйна спека.

Славка Пулюя чекала така радiсть, така радiсть – вилупитися пташеням хотiлося з яйця, аби наново узрiти цей прекрасний свiт.

Славко i Таня малися йти на бал. Славкiв «предок», мiсцевий меценат, влаштовував тii бали, як знак для довколишнього плебсу про приналежнiсть роду Пулюiв до аристократичних виверхiв.

Таня – з плебсу. Донька слюсаря з радiомеханiчного заводу та прибиральницi мiськоi автостанцii – куди вже нижче в низи.

Але… То Славкiв батько, вiдколи почав рахувати долари не купюрами, а пачками, раптом подiлив свiт на двi площини – бiлокiстяну й чорнопорепану. А Славко, студент студентом, ото хiба що при власнiй хатi, до тих подiлiв ще чи не дорiс, чи не вколотився в iх сутнiсть – виокремив з чорнопорепаних свiтiв собi Таню; й так у неi вкипiв, так уплiвся в ii очi, в коси влип, у стан завився, що де б не йшов, на що б не зирив – спершу перед очi ставала Таня, а вже потiм з-поза неi проступав свiт.

Мати бундючилася:

– Не рiвня.

Батько поблажливо гладив вуса:

– Байдуже, хай зiб’е оскому на простих сирах, аби до вишуканiших зi знанням справи пiдступав.

– Таня – не сир, – видiлився гнiвно син. – Вона – любов моя одна. І я ii по ваших свiторозподiлах рвати не збираюся.

– Хай молодiсть пошкварчить, хай, – мружився батько, самовдоволено склавши на пузi руки.

– Не рiвня, – шипилася мати, вiдчуваючи в синовiм коханнi загрозу зведеному в аристократи роду Пулюiв.

Славко тiкав вiд «предкiв» до своеi хати, бо знав одне – яких би аристократичних верховiть не сягав рiд Пулюiв, Таня вже вписана до скрижалей того верховенства. Звiдки б не була родом, з яких би низiв не клюнулась у свiт, а коли вже е на землi, е одна така, коли вже в душi, що й не знайдеш душi поза нею – дорога ii одна, та ж, що й у Славка. Що б там не дув собi у вуса батько, як би не гнiвалася мати – Таню скорчувати зi Славкових шляхiв iм не пiд силу, бо немае сили над коханням, якщо кохання всесильне.

– Пiдеш на бал? – запропонував Славко Танi.

– Та… – зашарiлася, – чи ж годна я на бали…

– Таню! – аж пiдскочив. – Та ти для мене найкоштовнiша дiадема в коронi свiту, чим ти переймаешся, гожiстю до балу?!.. Та що той бал?! Танцюльки, грацiя серед залу. А ти – дiадема!

Бачив – аж горiла дiвчина балом. Але вiдмовлялася йти навiдрiз.

Лише наступного дня дотумкав. Персня, дiдом, засновником знатного роду Пулюiв, дарованого, на палець зодягнув Славко Пулюй, перед дзеркалом коштовною окрасою хизуючись – i дотумкав.

– Господи! – за голову вхопився. – А в чому ж Танi на бал iти? Не в джинсах же, не в кофтинцi, хай i наряднiй, не в платтячку благенькiм.

До вечора поклав перед Танею дароване iй бальне плаття.

– Ось, – усмiхався, – i якщо ти зараз знову вiднiкуватимешся вiд балу, я роздягну тебе й себе, скручу нас дротом – i хоч так, але ми з’явимося на тiм велелюднiм балу.

– Не треба дроту, – цiлувала, – Славку, милий, не треба дроту. Що той дрiт, як нас янголи зв’язали крильми.

І ось збiгли декiлька днiв – i прийшов час балу. Жаданого балу, на якiм Славко нарештi постане в супроводi своеi нареченоi – прекрасноi, чарiвноi, незрiвнянноi. Хай заiкнеться тiльки хтось про розкреслювання свiтiв на гожi й негожi, хай посмiе булькнути дурисвiтську нiсенiтницю про нерiвню чи викривлення роду, коли поряд Славка стоятиме не хто iнший, як сама принцеса в усiй красi, з яких би свiтiв вона не явилася – принцеса!

А побiля принцеси й самому вартуе вилiпитись у принца. Чорний фрак, метелик, стилiзована зачiска – ще один штрих доточити, й вилитий принц. Дiдового персня бракуе на руцi для пiдтвердження приналежностi до королiвського роду Пулюiв.

Дiстав Славко заповiтну коробочку, вiдкрив – а де це перстень? Нi слiду, нi знаку – тiльки коробочка, як глум, у руках. Славко туди, Славко сюди – нi, немае персня. Нi слiдiв погрому в квартирi, нi слiдiв злому на дверях – а персня катма.

Аж свiт потух в очах. Адже дiдiв дарунок той перстень, адже дорогезний аж до зашпорiв, сльози бризнули з очей – хто посмiв поцупити, як, чому?

З тими думками гiркими, з розпачем непогамовним, аж фрак зблiд, i приплiвся Славко до Танi.

– Оце такi справи, – роз’яснив ситуацiю. – Не пiдемо сьогоднi на бал, бо то ж не принц з принцесою туди з’являться, а двi примари понуруватi й сквашенi. А я не хочу примарами втиратися в людськi очi, я хочу ошелешити iх нашою королiвською з’явою. Перенесемо з’яву, Таню, бо сьогоднi я не годен випромiнювати щастя.

Бачив – засмутилась, але вдiяти нiчого не мiг.

– Пробач, – зiтхнув.

– Розумiю, – схилила голову дiвчина. – Хто ж втратою радiе. Хустинка з сумочки звiеться – i то жаль крие; а тут – та-акий перстень.

– Та не в перснi, врештi, справа, – розводив руками Славко. – Інше бентежить – хто, хто, як? Душа болить не вiд втрати коштовностi, а вiд пiдступностi чиеiсь. Не таке вже й широке коло осiб перейшло мою хату, ще вужче коло мiтило в тiй хатi персня, i хтось один, близький i вхожий, перекреслив усе з-за шматочка вимережаного золота. Страшно, Тетянко моя, вiд того, що я в когось безмежно вiрю, а вiн з моеi вiри, не роздумуючи навiть, здатен стесати кинджала та встромити, як причину знайде, менi в серце. Дружба, яку за антарктичнi льоди маю, здатна скреснути, як рихла крига на забутiй рiчечцi по веснi. То де ж твердь на землi, кохана моя? На що обiпертися можна в цiм свiтi, не боячись упасти, втративши будь-якоi митi опору? В кого можна вiрити, крiм себе, на землi? Бо як немае твердi, немае опори, немае вiри – то що тодi е в людини, що, ради чого варто родитися i жити?

– Ти, Славку, краще не допитуйся в себе якоiсь абстракцii, а зателефонуй до мiлiцii, – порадила Таня.

– Безнадiйна трата часу й сил, – махнув Славко рукою. – Я не знаю, коли той перстень пропав, я ж не милувався ним щодня. Два чи три днi пройшло, як востанне його бачив, у хатi сто слiдiв стерто й сто народжено – хто вже що знайде. Хiба до екстрасенса сходити? – знайшовся враз на думцi.

– По що? – здивувалася Тетяна.

– Ну, – роздумував Славко, – може, вкаже, де шукати пропажу. Або гляне в майбутне й побачить, чи знайду.

– Не раджу втягуватися у всяку магiю, – не погодилася Таня. – Шарлатанство то все. Майбутне незнане, бо його ще немае.

– Ти хочеш сказати, що немае долi? – запитав Славко.

– А хiба е? – дивилася в очi дiвчина. – Ось глянь, стоiмо ми на перехрестi – перед нами три дороги вперед i одна назад. Яка може бути визначена доля, коли ми вiльнi цiеi секунди рушити в будь-яку з чотирьох сторiн. І в кожнiй сторонi в нас ще по тисячi таких перехресть. Який екстрасенс може прорахувати всi нашi думки та дii на незлiченних перехрестях? Дурня те все, не вiрю.

– Дозволь не погодитися, – заперечив Славко. – Бо можна сказати й iнакше – куди б ми не йшли на всiх тисячах перехресть, ми однак пiдемо туди, куди веде нас доля. Ми не виберемо iншого шляху, окрiм даного нам. Ми тiльки тiшимося, що маемо чотири дороги, а маемо лишень одну, бо по чотирьох одночасно пiти не годнi. Тож завжди вибираемо ту, яка нам прописана. А щодо можливостi екстрасенсорного погляду в минуле, то тут i сперечатися нi об чiм – минуле писане в Божiй книзi, вартуе лиш умiти повернутися в перегорнуту сторiнку та прочитати.

– Твоя воля обирати шлях пошуку свого персня, – мовила Таня. – Але я тобi не раджу горнутися до забобонiв i мракобiсся. Огорнуть пiтьмою – заблудишся й серед одноi дороги, не кажучи вже про чотири.

По тому й розсталися, змiнивши принаднiсть i чарiвнiсть балу на невдоволення незгодою одного з одним.


* * *

Славко все-таки вiдвiдав екстрасенса.

Практикувала в мiстi така собi ворожка – матiнка Євтихiя.

Ще дiд покiйний, сунучи рiд Пулюiв до аристократизму, вивiряв шляхи поступу в матiнки Євтихii. Та й батечко Славкiв бiзнес-проекти бiгав до неi погоджувати.

Пiшов i Славко.

На подвiр’i в матiнки гомонiв i товпився люд.

«Ого, якби не було в бабери зiркого ока назад i вперед, чи й сунуло б стiльки народу по нiщо?» – подумки докоряв Славко Танi, переконуючись у вiрно вибраному шляху пошуку зниклого персня.

Черга в’юнилася подвiр’ям у трьох десятках осiб – чекати день бажання в Славка не було, тож згадав про свiй аристократизм.

Правдами й неправдами пробився до молодицi, котра в передпокоi матiнки управляла людським потоком.

– Я – Пулюй! – гордо мовив.

Молодиця зiрвалася з мiсця, метнулася за дверi.

– Для мене всi люди рiвнi, – долинуло грiзне Євтихiiне з-за дверей. – Пулюй чи Петренко з колгоспу – всi в чергу. Мною веде Бог, а перед ним усi в однiй шерензi.

Молодиця вигулькнула з-за дверей, розвела руками.

– Займайте чергу, – порадила.

– Хто тут крайнiй? – брiв Славко вздовж натовпу.

– Я, – важко вичавив зi впалих грудей зiв’ялий чоловiчок. – Сiдай, хлопче, – вказав на травичку на морiжку.

Нiчого було робити – присiв Славко край людськоi черги.

Чоловiчок тим часом пробухикався й заходився виливати Славковi свое горе, мовби репетирував виступ перед Євтихiею.

Лопотiв i лопотiв про невiрну дружину, гiрку долю дочки, котру ошукав коханець, про капосних сiльських людцiв, якi позбавили нещасного бiдаку останнього, що мав – велосипеда.

– Євтихiя пiдкаже, я знайду лiсапета, – займався, жеврiв надiею.

– А що, вона може? – плюхнувся в словесну рiчку зiв’ялого Славко.

– Та це найпростiше, що вона може, – прицмокнув чоловiчок. – На злодiя вказати – це для неi, як нам прим’яти цю траву.

– А ви звiдки знаете? – цiкавiстю проймався Славко.

Чоловiчка знову прорвало – з бурхливого потоку його слiв випливала жахна й велична водночас картина втратою ним замолоду коханоi, яку тодi ще молода Євтихiя зумiла вiднайти; i, навiть бiльше того, вказала спосiб, як обскубти з дороги коханоi реп’яхiв-пройдисвiтiв, з котрих тiй однак олii щастя не вцiдити, аби натомiсть вдарувати себе – ii едине щастя.

– То ви ж недавно жалiлися на невiрну жону, – ледь не розсмiявся Славко, – невже щастя було таким коротким?

– Не послухався я Євтихii, – розхлипався чоловiчок, – не пiшов за коханою, в iншу вкляк. А Євтихiя казала – знайдеш iншу, половину себе згубиш. Ти, хлопче, як уже до матiнки Євтихii доб’ешся, ти все перед нею розказуй, не ткнись у одне, з чим iдеш. Життя – штука, знаеш, як гармошка, з багатьма клавiшами, не тицяй на одну, дай матiнцi всi, хай промацае. Згодиться, я тебе запевняю, згодиться.

– Нащо менi всi клавiшi перемацувати, як у мене одну заiло, – не погодився Славко. – Злодiйство трапилось у моiй хатi, воно одне мене бентежить – iнше ж усе в мене в злагодi.

– Не скажи, – аж захлинувся чоловiчок. – Раз зацупили в тебе з хати грошi…

– Персня, – перебив Славко.

– Не важливо, – продовжував чоловiчок, – важливо iнше – перстень той не сам пiшов у свiт, наче старець-сiроманець, хтось його поволiк. Одна справа, як той хтось – злодiяка одвiчна, на весь вiк у злодiйствi втоплена…

– Та яка там злодiяка, – обурився Славко, – хата не зламана, все цiле, брали рiч тихо й мирно, по-свiйськи…

– Тим паче, – розпатякував чоловiчок, – означае це, що, крiм украденого персня, е й iнша проблема в тебе – ненадiйнi товаришочки, ненадiйнi дiвчатка. Хтось до тебе в серце влiз, парубче, а зi свого серця замка не зняв, душi тобi не вiдкрив, бiльше того, щиру дружбу вашу лопатою горне до свого засiка, нiби зерно з комори – багатiе хтось на твоiм серцi, а ти клякнеш. Отож i кажу – розклади перед матiнкою Євтихiею всю свою ношу, аби перебрала, гляди, не тiльки персня знайдеш, а й спокiй у життi, струсивши незнанi досi проблеми. Воно ж видно, сам у догадках б’ешся, а мислiю переступити за горизонт уявлень боiшся. Не втiшайся дружбою, хлопче, втiшайся правдою. Бо дружба рiвняе багатих з багатими, а бiдних з бiдними, правда ж рiвняе всiх.

– І чого це у вас таке викривлене поняття про дружбу? – не погодився Славко. – Багатi з багатими, бiднi з бiдними… Не так це.

– А що, з бiдаками водишся? – аж припiднявся чоловiчок.

Славко помiркував мить.

– У мене кохана з бiдних, то й що? – випалив. – Для мене й Танi немае значення, якi в нас родословнi, бо нашi серця ангели так крильми зв’язали, що крiпша будь-якого дроту в’язь та, жодним забобоном ii не розiрвати.

– Може, й так, – хитнув головою чоловiчок. – Я ж не матiнка Євтихiя, менi свiт – темна пелена. А тобi, хлопче, виднiше… Але раджу ще раз, питай у матiнки Євтихii все, бо кожне ii слово – прожектора промiнь; як би тобi не яснiло в свiтi, а зблисне промiнь – однак ще яснiше стане. Їй-бо.

Та й умовк, прокашлявшись, недавнiй балакун. Бiльше й слова не зронив. Та Славко й не наполягав – тут Танi двi доби вже не бачив; повiки стулить – кохана перед очима стоiть; вдивлявся в образ рiдний Славко, вдивлявся та й задрiмав на травичцi.

– Ну, слава Богу, пора, – прорипiло поряд, склюнувши Славкiв сон.

Вiдкрив Славко очi – зiв’ялий чоловiчок, обтрусивши штани, станув за дверима Євтихiiноi хати.

«О, вже й моя черга», – аж повеселiшав Славко.

– Пулюй! – по якiмсь часi загримiла Євтихiiна помiчниця, висунувшись з-за дверей. – Є Пулюй?

– Є! – здiйнявся Славко.

– То пiдходь швидше, – керувала молодиця. – Не один, либонь, на прийом.

Ступив Славко у володiння матiнки Євтихii.

– Перехрестися! – гримнула та, ледь переступив порiг.

Перехрестився.

Матiнка щось пошепотiла перед образом на стiнi.

– Сiдай, – кивнула Славку на стiлець перед обставленим свiчками столом.

Сiв.

– Бiду маеш, – провадила далi Євтихiя.

– Звiсно, iнакше чого б я тут був, – вiдповiв Славко.

Матiнка Євтихiя не завважила на тi слова, а вела своеi:

– Оберiг втратив, а з оберегом i свою долю. Вiрнiше сказати, доля затулилася вiд тебе твоiм оберегом.

Запала мовчанка.

– Все, – по якiмсь часi мовила матiнка Євтихiя. – Олена в передпокоi скаже, скiльки Божою милiстю дарованих тобi скарбiв ти маеш удiлити во благое дело прорiцанiя зжитого та вхожого дня, начертаних Божою десницею на людськiй книзi буття, Божою милiстю во славу Господа данiй для чтива матiнцi Євтихii, абись вiдкрити блудним синам i дочкам очi на тисненi iх судьби.

– За що платити? – не втерпiв обурений Славко. – Ви ж нiчого не сказали.

– Я сказала все, – важко глипнула матiнка Євтихiя. – Все, аби вберегти людину вiд скорботи. Бо iнколи скорбота не вартуе бiльш детального всiкновенiя в судьбу.

– Нащо менi ваша скорбота? – не вгамовувався Славко. – Ви менi скажiть, хто взяв персня.

– Скорбота не моя, твоя, – поправила хлопця матiнка. – І я не певна, що ти ii хочеш надпити.

– Хочу, – буркнув.

– Скорбота великою буде, – страхала Євтихiя, – а бiль ще бiльший за скорботу. Невже ти хочеш такого великого болю, пане Пулюй?

– Хочу, – не вгавав.

– Краще йди, – пiдвелася матiнка Євтихiя.

– Тодi я не заплачу, – пригрозив Славко. – Або повна iнформацiя про перстень, або жодноi копiйки вiщунцi, – поставив умову.

Матiнка походила по кiмнатi, подумала.

– Добре, – глянула в очi. – Сам захотiв, тож терпи.

– Витерплю, – не вiдвiв очi, мовив з викликом.

– Перстень звела твоя доля, – почала Євтихiя.

– Це я вже чув, – перебив, – хочу бiльше конкретики.

– Якоi ще конкретики ти хочеш? – розсердилася матiнка. – Ти що, не знаеш своеi долi?

– Якоi ще долi? – холодком потягнуло по хлоп’ячiй спинi.

– Ти, хлопче, на гребенi нинi, – мовила Євтихiя. – Вчуеш мое слово, впадеш, де доля вже не доля; вiдмовишся вiд слова мого – доля лишиться долею. Хоча й кривдною, блудливою, нечесною й брудною. Вибирай.

– Кажiть свое слово, – зробив вибiр Славко. – Хто взяв перстень?

– Таня, – сказала вiщунка.

– Брехня! – схопився з мiсця. – Нагла брехня! Не вiрю! Прагну доказiв!

– Ну, хлопче, я – не слiдчий; я – провидиця, – мовила бабця. – І тим паче, дещо скажу. Твоя доля знала мою силу й тому дуже противилася твоему приходу сюди. Так було?

– Ну… – не знав, що сказати.

– А як i не противилася, – скоромовкою продовжувала бабця, – то чинила спротив потай.

– Противилася, – погодився врештi.

– Отож-бо, – шепотiла Євтихiя. – А ще знайдеш ти в своiм дворi дрiт. Бо ангели не в’яжуть крильми, хто б тобi що не казав. В’яжуть не ангели, люди. Лукавством, словом обплутують, а дрiт кладуть у двiр i в’яжуть, аби лукавство не луснуло, а в’язало довiку.

– Побачимо ще ми з тим дротом, – похнюпився Славко.

– Я тебе просила – йди, не шукай скорботи, – нагадала Євтихiя. – А тепер слухай до кiнця, як узявся. Коли рване лукавство ти кинеш лукавицi межи очi, коли правду персня покладеш перед нею на стiл, вона попаде в круг i, аби вирватися з нього, свiй круг кине тобi межи очi. Далi обирати тобi – або взяти ii круг i випустити пташку з грiха на волю, себто, простити, або не взяти ii круга й замкнути в смертельний зашморг лукавицю, сирiч ii закляттям замкнути ii життеве коло. Добре вислухав моi слова?

Стенув Славко плечима, бо й сам не знав, як вiн iх, тi слова, вислухав i чи надто второпав що в закрученiй мовi, крiм одного: жахливого, немилосердного, нестерпного – перстень узяла Таня.

– То що? – стрiв Славка надворi зiв’ялий чоловiчок.

– Ваша Євтихiя – не прожектор, морок, – простогнав Славко.

– То тiльки так здаеться, – кинув навздогiн чоловiчок. – Прожектор же висвiтлюе не тiльки райдужнi обрii, а й купу лайна на дорозi, в яку ти ледь не вступив. Свiтло, хлопче, це не радiсть, це – правда. А правда рiдко бувае солодкою. Тож терпи, аби не обплювати всього свiту, бо iншого, аби жити, в нас немае.

– Краще жити в пiтьмi, нiж при такiм свiтлi! – скрикнув Славко.

– Кожен сам вибирае свою долю, навiть якщо вона накреслена на небесах, – даленiв чоловiчок.


* * *

Причвалавши зi зродженою Євтихiею скорботою додому, Славко першим дiлом заходився нишпорити по подвiр’ю – шукав дрiт. Нiчого схожого не знаходив, уже й воскресати почав, брехня Євтихiiнi слова, брехня – як раптом в попiдтинню узрiв стримлячу iз землi iржаву дротину. Потягнув – не даеться. Знайшов лопату, розкопав яму, витягнув на свiт божий зо два метри дроту.