Інтронiзацiя
Михайло Нечитайло


Зарахування до Унiверситету космiчних зрушень означае не лише приректи себе на довiчне служiння людству, а й вiдректися вiд усього земного i стати Захисником. Історiя про чотирьох товаришiв, а можливо, суперникiв, якi ось-ось закiнчать унiверситет. Але йтиметься не лише про дружбу, адже вона завжди таiть у собi зраду i кохання, суперництво i взаемовиручку. Це iсторiя про те, як стають справжнiми профi, для яких обов’язок на першому мiсцi, а вже потiм – решта.





Михайло Нечитайло

Інтронiзацiя





І


Вони сидiли навпроти одне одного.

Це була карма.

Хоча, певно, карма не завжди е долею, iнодi просто прокляттям.

Тодi кожен, хто зараховувався до Унiверситету космiчних зрушень, назавжди позбувався своiх дотеперiшнiх iмен i освоював коротке та влучне, нiби пострiл, але щоби оригiнальне й навiки.

Вiн отримав Джо. Оригiнальнiстю навряд чи вирiзнялося. Потiшити могло хiба тим, що бiльше нiхто в найближчi тисячолiття його не отримае. Персональний первiсний i глибоко особистий код на всi вiки, що досяжнi в найближчiй перспективi. Такий закон.

Поряд були Летюк, Гвiам, Суррена, ще десяток однокурсникiв. Унiверситет космiчних зрушень – занадто пишна назва для закладу зi п’ятнадцятьма щорiчними випускниками на всю планету. Але бiльше планета не потребувала.

Десь столiття тому ядерний потенцiал людства сягнув параметрiв, що iз захисту перерiс у непотрiбнiсть. Технологii знищення ракет у першi долi злету лазерами космiчних установок сягнули того рiвня, коли ракети перестали бути носiями ядерних зарядiв, а перетворилися в рипучi пiдводи епохи кiнноi тяги, пiдвладнi й пiддатливi кожному кучеру навiть найзадрипанiшоi брички. Тож ядерний потенцiал вирiшили лiквiдувати. Пафосний порив транслювався по всiх каналах iнформацii, все кудись везлося, й стверджувалося, що на утилiзацiю.

Але насправдi було не так. Одному з генiiв прийшла на ум думка, що, так би мовити, утилiзованi ядернi заряди досить привабливо можна розмiстити на орбiтi, прилаштувавши на суперприскорювачi. Так учинила одна держава. Але ця преференцiя тривала недовго, бо вже незабаром уся орбiта кишiла зброею. Над кожним ледь видимим населеним пунктом у космосi висiла базука, готова пульнути, щоб через секунду мiсто перестало ним бути.

Лазери для винищення тоi загрози виявилися безсилi, бо електронiка не встигала зреагувати на миттевий штурм земних поверхонь. Тож кожен державний дiяч мав за честь поставити свою базуку над чиеюсь територiею для захисту своiх. По якiмсь часi над кожним мiстом громадилися тi базуки вже десятками, а подекуди й сотнями. Свiт тримався на волосiнi, яку практично нiхто не контролював, окрiм Божого провидiння.

На тому етапi й вирiшено було обмежити доступ зброi в космос. Вiдтак на орбiтi з’явилися лазери, котрi не могли нiчого вдiяти з базуками, бо будь-який ii штурм моментально спричиняв до надшвидкiсного запуску заряду на землю, але ефективно протидiяли пiдйому в космос будь-якого лiтального апарату. Майже на столiття людство втратило славу космiчноi цивiлiзацii, опинившись на рiднiй планетi пiд власним прицiлом.

Але таке затворництво рано чи пiзно мало скiнчитися, бо супутники, котрi забезпечували людське життя, застарiвали та зношувалися, а новi хоч i продукувалися по майстернях та заводах, але висот сягнути не мали права.

Йшлося до первiснообщинного, або ж бодай середньовiчного укладу життя. А вiдтодi, як одна з базук утратила свою летючiсть з-за вiдсутностi належного догляду й гепнулася, ще дякувати Богу, на Нову Землю, де стовбичила над якимось об’ектом, спричинивши термоядерний вибух та забравши в обiйми вiчностi з пару тисяч життiв, владарi краiн почали шукати консенсусу. Бо невдовзi базуки малися гепатися частiше й частiше, вiдправляючи передчасно в далекi свiти мiльйони життiв, щоби незабаром вiдправити туди не тiльки все людство оптом, а навiть iскорки життя у виглядi невибагливоi бактерii в глибоких штольнях.

Тодi й було створено коридор для виходу в космос, а поряд з ним i Унiверситет космiчних зрушень. Мiжнародний, щоби жодна субстанцiя не могла виокремитися та шугонути в безповiтряний простiр самотужки, аби множити там своi базуки, демонтовуючи iншi. Унiверситет населяли всi народи свiту, вони ж гуртом i виокремлювалися на орбiтi, де так же скопом i лампiчили все збройне начиння, аби не падало та поводилося пристойно, а також розвiшували та розставляли всю iншу кiбертехнiку, якоi людство потребувало на Землi.

П'ятнадцять пiдготовлених щороку пiлотiв виявилося, за задумом вседержителiв людськоi раси, достатнiм ешелоном для забезпечення елементарних потреб. Про щось iнше не думали, бо всяк упадав бiля своiх базук i прагнув контролю над кожною здiйнятою за межi атмосфери мiсiею.

Вiдтодi так i ведеться.

Джо дружив з Гвiамом. Обидва мiцнi, просякнутi вiдважнiстю вiдчайдухи, що мали потребу для гонору, аби поставити його перед очi однокурсникiв.

Унiверситет по якiйсь причинi плював з високоi гори навiть на натяки про гендерну рiвнiсть. З п’ятнадцяти абiтурiентiв закладу, що штурмували ази космiчних знань на одному курсi, тiльки двi особини мали коси, а не чуби. І то…

Патрицiя – вона, звiсно, мала ознаки жiночоi статi, але заховала iх так далеко, що не всяк i роздивиться.

– Мене цiкавить тiльки один чоловiк, – заявила колись Гвiаму, що жарту ради виокремив колись натяк на залицяння.

– Поза межами закладу? – прагнув той уточнення.

– Поза межами Землi, – роз’яснила.

– Хтось iз попереднiх випускiв? – одно допитувався.

Дивилася на нього й не бачила.

– Нi, чоловiк той – космос, – мовила.

Смiявся, аж падав Гвiам.

А вона не чула, вона йшла до свого единого, iнших навiть не помiчала. Вiдтак помiчати перестали i ii. Вона ж i не мала нiчого проти. Бо вже зробила вибiр.

А Суррена… О, Суррена!..

Навiть коли б вас було п'ятнадцять тисяч на всю земну кулю, а не всього п'ятнадцять, вона б однак виокремилася.

Джо колись навпрошки ii запитав:

– На дiдька ти подалася в цю космонавтику? Треба було в актриси чи моделi, знаменитiстю крила б свiт, як покривалом, топилася б у шанi й заздростi, а так у напiввiдомостi покришиш днi по довколаземних просторах – хто про те знатиме, пошануе хто?

Стояла, задумавшись.

– Чого мовчиш? – перепитав.

– А що казати? – зiтхнула. – Певно ж, ти правий. Навiть не знаю, що сюди занесло. Здоров’я, певно. Бездоганне здоров’я.

– Ну, це не показник для запирання тiла в каземати довiчного обов’язку перед людством, – теж зiтхнув. – Ех, були б ми простяками, а не обраними, вже б женився на тобi.

– Нi, не женився б, – заперечила.

– Це ж чому? – навiть обурюватися почав.

– Я б за тебе не пiшла, – дивилася в очi.

– А чом це я тобi й не до пари? – вибухнув. – Не з дурного тiста лiплений, з добiрного. Гарненький чувачок.

– Що ти менi тiлом межи очi прискаеш? – аж вiдвернулася. – Я вибираю по розуму, по розмарину.

– Я не дурень, ти помиляешся, – й собi вiдвернувся. – І при чому тут розмарин?

– Нiхто не каже й не казав, що ти дурень, – iшла геть. – Дурнiв сюди не беруть. Але якщо ти не знаеш, при чому тут розмарин, то ти не з мого куща квiтка.

Так i розiйшлися, ще й не зiйшовшись, бiля того дурнуватого, незнано-нащо причепленого розмарину.

І Гвiам на тому ж обпiкся.

– Що, теж розмарину хоче? – перепитав Джо, коли той похило вiдходив вiд Суррени.

– Ага, – аж рота роззявив Гвiам.

– Бiда, – протяжно так Джо.

– Нi, не бiда, – заперечив Гвiам, – просто зарозумiлiсть.

А раз не бiда, то варто на щось i надiятися. Бо наука наукою, призначення призначенням, Всесвiт Всесвiтом, але ж е ще й молодiсть.

Якраз молодiсть i бiсила.

Бо Суррена, зчищаючи зi своiх обрiiв таких красенiв, як Джо та Гвiам, хилилася до тонкокрилого Летюка. Нiчого не скажеш, студент здiбний, але ж хвилею котить трохи рiдше, нiж хоча б i Джо, трохи скромнiше. І такого обрати? За що? За розмарин? А вiн його нюхав, вiн його бачив хоч раз на вiку?

Джо порився в енциклопедiях, пiдчитав трохи про ту нещасну рослину. Ну, вiчнозелена, ну, запашна, ну, з родини губоцвiтих (о, це точно Летюк крие в цiй губоцвiтностi, бо як балакае, таке враження, наче губи в трубочку складае, а не слова ними вишiптуе), ну, олiю з неi чавлять. Навiть у ботанiчний сад сходив, надибав там цю принаду – нiчого особливого, рослина, як рослина.

Плюнув Джо на ту оказiю, вiдвернувся вiд Суррени, жив, як i до цього.

Того вечора всi сидiли в холi гуртожитку, балакали про се, про те. Патрицiя пiшла спати, а Суррена викручувалася перед товариством, як булочка на променадi хлiбних зваб вищого гатунку. Ну, як ти його вiдведеш тi очi?

– Розмаринчику б пожувати, – томно так з дiвочих уст.

Хто й уваги не звернув, розходилися собi по кiмнатах, Гвiам, Джо й Летюк лишилися.

– А що, хiба це проблема? – зверхньо так Джо.

– Як сказати? – Суррена чваньковито.

– Зараз органiзуемо, – Летюк невпевнено здiйнявся з крiсла.

Джо та Гвiам переглянулися.

– Давай, давай, – заохотили Летюка й поспiхом подалися геть.

– То що? – Гвiам потирав руки. – Органiзуемо дамi щастя?

– Можна, – завiвся Джо.

Органiзувати, то й органiзувати, але як? Нiчноi пори iхнiй заклад закритий, на вулицю студентiв не випускають за жодних обставин, бо й за дня повноi свободи не мають, певного нагляду майбутня професiя потребуе. А як пiццу чи коржика здобного через кур’ера замовиш, припре до вiконця на першому поверсi, де мае майбутне летюче студентство право на передачi зi звичайного свiту. Одним словом, виходу в зовнiшнiй свiт катма, а розмарину, ще й термiново, через кур’ера не замовиш. Проблема мала вирiшуватися в неординарний спосiб.

Порадилися, пiшли в спортзал, зняли зi стелi мотузку для фiзичних вправ, вийшли на балкон з тильноi сторони будiвлi, глянули довкiл. Сьомий поверх викладав перед очi хай i не надто обширну, та все ж достатню панораму, аби зрозумiти, що поверх таки сьомий.

– І як це Летюк буде штурмувати висотнi бастiони в самотi? – похiхiкали та й приступили до процесу.

Спершу Джо обв’язав мотузку довкола себе й по нiй на нижчий балкон спустився Гвiам. Потiм уже вiн притримував знизу перекинуте через перила балкона спорядження, поки по нiм ковзав униз Джо. І так то один, то iнший – i ось хлопцi й на грiшнiй землi. Мотузку лишили зачепленою за перила балкону другого поверху, а самi рвонули в ботанiчний сад.

Там штурмували тини та турнiкети, лазили алеями, придивляючись до табличок, за якусь годину надибали потрiбне, напатрали в пазуху, понесли до обителi. Мотузкою, один через одного, як i спускалися, тiльки в зворотному порядку, вибралися нагору. Гордо понесли здобуте замовницi.

В холi вже нiкого не було, ще б пак, годин з чотири лазили мiстом, але це не зупинило гонорову паруботу.

– Що, несемо в лiжко? – перепитав Гвiам.

– А то, – потер пiдборiддя Джо.

Постукали в дверi. Тишина. Постукали ще. Нiчичирк. Постукали настирливiше.

Звiдкись з коридору виринув Летюк.

– Хлопцi, чого ви шумите? – допитувався.

– Йди звiдси, – порадили.

Не пiшов, харцизяка, стояв i дивився.

– Ну й хай, – зло промовив Гвiам, – хай бачать негожi, що можуть гожi зробити для дам.

– Хай, – погодився Джо. – Це навiть корисно. І йому, й дамам.

Стукали й стукали.

Нарештi на порозi з’явилася роздратована й сонна Патрицiя.

– Чого треба? – сипала злiстю.

– Суррену, – вимагали.

– Нащо?

– Не твоя справа.

– Вона спить.

Зам’ялися на мить. Але тiльки на мить.

– Буди, – був вердикт.

– По якiй причинi? – не поступалася Патрицiя.

– Розмарин принесли.

– Хух, – пiшла в глибину кiмнати.

По якiйсь хвилинi в дверях постала й скуйовджена Суррена.

– Чого треба, хлопцi?

– Ми, звичайно, перепрошуемо за нiчний вiзит, – урочисто почав Джон. – Але ми, на вiдмiну вiд усiх iнших, умiемо дослухатися до прохань шановних панночок. Розмарин, Суррено, розмарин, – i урочисто вийняв з-за пазухи заповiтнi гiлочки.

Взяла гiлочку до рук.

– Можеш жувати, – порадив Гвiам.

– Ойо-йой, – на мить зникла й одразу ж з’явилася з яблуком у руках.

– Летюк принiс, – повiдомила.

– То й що? – не зрозумiли.

– Сорт «Розмарин». Давнiй сорт, – пояснювала, – дуже давнiй. Але подекуди вирощуеться. Дуже менi смакуе. Дякую Летюку, замовив, служба доставила. І доки ви десь лазили цiлу нiч, ми вже iх скуштували й давно спимо. Раджу й вам зробити те ж саме.

Стояла й смiялася.

Гвiам похнюплено пiшов, а Джо сiв на диван. Летюк сiв навпроти.

Сидiли й дивилися одне на одного.

– Ти iж, iж яблуко, – порадив Летюк, – воно дуже смачне.

Не дотулився. Поклав на столик, потер рукою пiдборiддя.

– Тепер зрозумiв, що таке розмарин при розумi? – допитувалася колежанка.

– Нi, – щиро й сердито вiдповiв.

– Розум мае не просто бути, вiн мае повсякчас тремтiти, аби не шукав нiхто розмарин по ночах, коли достатньо одного поруху до телефону. Розум мае бути хитрим. Щоб людина досягала цiлi найкоротшим шляхом, не плодячи надмiрностей та проблематики. Бритва Оккама – це ж не принцип, це фактор розтину розуму.

Та й закрила дверi.

Сидiли навпроти одне одного – Джо та Летюк.

– Розiтнув, кажеш, розум? – похмуро запитав Джо.

– Просто подумав, – почув вiдповiдь.

– А я, значить, не подумав, тупо побiг виконувати свою дурiсть? – хмурнiв i хмурнiв.

– Нi, ти теж мислиш. Але значно дрiбнiшими категорiями. Не винахiдливо. Тому йдеш довше, або взагалi дуже звивистою дорогою. Тобi не вистачае масштабностi. Всеохопностi не вистачае. Ти починаеш блукати навпомацки, бо з одного краю свiту не бачиш iншого, щоб визначити найкоротший шлях.

– А ти бачиш?

– Я – бачу, – потвердив Летюк. – У крайньому випадку стараюся бачити. І не рушаю, доки не окину поглядом усе.

– Дивися, не ослiпни, – порадив Джо. – Бо iнколи вибухае перед самими очима. Несподiвано.

– Можна передбачити все, – не погодився Летюк. – Навiть несподiваний вибух. Бо все мае закономiрнiсть. І все випливае з того, що було перед ним. Тiльки вивчивши iсторiю, можна творити ii далi. Інакше витвориш трагедiю.

– Трагедiя теж iсторiя, – знав i Джо основи наук та фiлософii.

– Не заперечую, – стенув плечима опонент, – але коли iсторiя складаеться з одних трагедiй, то е трагiчна iсторiя. А мае бути нацiлена в майбутне.

– Яблука сорту «Розмарин» – це майбутне?

– В конкретному випадку – так.

– А мiй розмарин – трагедiя?

– Нi, просто недоречнiсть, – звiвся Летюк, збирався йти спати.

Вже аж з сутiнкiв коридору повернувся назад.

– Хоча якщо ти закохався в Суррену, – додав, – то таки трагедiя.

– Бо ти ii зманив своiми яблуками? – зло перепитав Джо.

– Нi, я не збирався ii зваблювати чи зманювати, я просто швидко й у потрiбному напрямку вирiшив поставлене завдання й мимоволi перевернув iсторiю.

– Яку в бiса iсторiю ти перевернув?

– Історiю твого кохання, Джо. Якщо така була.

Пiшов, тiльки лiнолеум поскрипував пiд його капцями.

Та Джо наздогнав.

– Як ти здогадався вiдносно яблук? – перепитав, схопивши за плече. – Як ти вiдкинув розмарин?

– А ти пробував його жувати? – всмiхнувся Летюк.

Джо витяг з-за пазухи гiлочку рослини, вкусив.

– Тьху! – сплюнув.

– Звiдки ж ти знав, що його не жують, невже пробував сам? – одно допитувався й допитувався.

– Нi, не пробував, просто нiколи не чув, що його жують. Вiдтак почав шукати iншi варiанти.

Гуртожиток спав. А Джо все сидiв i сидiв на диванi в холi. Нi, не коханням до Суррени переймався. Що подобалася, то факт, але щоб кохати… Навiть не знав. Тим бiльше, вона його мае за дурня. Чи ж варто й волочитися при такому несприйняттi? Мучило iнше. Що не може охопити поглядом увесь Всесвiт, що бачить частинами. Летюк он може, а вiн – нi.

– Ну то й що? – наразi здiйнявся. – Я його в себе вбирати маю чи лiтати в нiм? Звiсно, що лiтати. І то тiльки довкола Землi. А на це вистачить i мого розуму. Було б чим перейматися.




ІІ


Вони вчотирьох стояли серед глибокого снiгу. Перед ними сяяла бiлизною полога, але досить-таки висока гора.

– Ось, – наставник простягав чотири конверти кожному по одному, – ви повиннi доставити це послання на он ту вежу на протилежному схилi гори. Бодай один з команди. Один конверт на вежi – й залiк усiй групi.

– А чому один? – не зрозумiв Джо. – Наскiльки я розумiю, тут немае нiчого складного, гора полога, без прямовисних скель та всiляких урвищ.

– У вас лишень одне обмеження, – не звернув уваги, продовжував наставник, – час.

– Скiльки в нас часу? – запитав Летюк.

– Три години.

– А скiльки тут кiлометрiв ходи по схилу? – цiкавилася Суррена.

– Залежить вiд швидкостi, – вiдповiв наставник.

– То ми пiшли? – перепитав Гвiам.

Наставник подлушпався в торбi, виволiк звiдтiль годинник, вiдмiтив час.

– Можете, – дав дозвiл.

Швидко зодягнули принесенi з собою лижi, рушили в дорогу.

Спершу взяли швидкий темп ходи, але шлях тягнувся хоч i навскоси по схилу, та все ж угору й угору. Швидко задихалися.

– Треба збавити темп, – порадив Джо. – До вежi не так i далеко, щоб не встигнути за три години. Маемо не поспiшати, але йти впевнено.

– А як тут можна йти невпевнено? – перепитав нерозумiюче Летюк.

Вiдповiдi не прослiдувало.

Сопiли, тяглися до заповiтноi вежi.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22145090&lfrom=201587221) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.