Вiдьомськi вiйни
Вiта Зайченко


Любовь и волшебство #1
«Вiдьомськi вiйни» – це не звичайна iсторiя кохання, в яку вплутана магiя, це iсторiя, в якiй магiя виходить на перший план. Головна героiня Меган i не думала про романтичнi почуття, адже iй лише 17, i едине бажання дiвчини – виконати родинне магiчне зобов’язання. Завершити так звану магiчну перевiрку на зрiлiсть та силу. Перевiрка полягае у вiднайденi загадковоi релiквii, яка може виявитись чим завгодно i знаходитися будь-де. Покидаючи домiвку, Меган i не здогадувалася, що попереду чекають не лише магiчнi випробовування, але й вир справжньоi людськоi пристрастi й чари кохання.





Вiта Зайченко

Вiдьомськi вiйни

Частина перша



«У життi кожного е три дуже важливi речi: по-перше, доброта, по-друге, доброта i, по-трете, доброта».

    Генрi Джеймс






Передмова


За свое коротке життя я помирала двiчi. Хоча я не страждаю на невилiковну хворобу або знаходжусь у комi пiсля тяжкоi травми. Нi, це не так. Просто, як виявилось, в моему свiтi жити небезпечно. І бути вiдьмою не так чудово. Залишаеться лише очiкувати, коли смерть знову прийде до мене.




Глава 1. Невiдоме мiсце


– Менi доведеться поiхати? – звинувачувально запитала я. Хоча i знала, вiдповiдь на це запитання. – В мене не мае iншого виходу… Так ти менi сказала?

– Це твоя доля, так мае бути, – промовила мама.

– Нi це не доля, це… просто… – не буду краще казати.

Я пiшла з вiтальнi у власну кiмнату, та залишилась там до кiнця цього жахливого дня. Решту часу до приходу ночi, я збирала власнi речi. З думкою про те, як сильно ненавиджу власну родину. Вони нiби бажають спекатись мене, вижити iз того мiсця, яке називаю домом уже 17 рокiв, з моменту народження.

– Завтра я поiду, – прошепотiла я. – Сподiваюсь, ти будеш задоволена, мамо.

Тук-тук.

Почувся гуркiт в дверях моеi кiмнати. Там стояла мама. Я це вiдчуваю, ii магiя мае певний вiдтiнок, якщо це можна так назвати.

Звичайно ж я не вiдчинила.

– Мила, будь-ласка, послухай мене. Я розумiю тобi важко усвiдомити, але так мае бути, – повторювала здаеться в соте вона. – Ти маеш поiхати i знайти приховану релiквiю нашоi родини в будинку, мiстечка Пiнс. Тiльки так, ти пiдтвердиш свое благородне вiдьомське походження, i станеш тим ким повинна бути.

– Йди, просто йди. Я мушу побути на самотi, – вiдповiла я.

Нiби недостатньо того, що я вiдьма. І доволi добре знаю магiю. Навiщо шукати безглузду релiквiю? Менi навiть нiхто не сказав, що це мае бути. Моя сестра Аманда в свiй час теж щось шукала, здаеться стару брошку, але мiсце пошуку не знаходилось в iншому штатi, та в iншому мiстi. Для неi пошук зайняв всього лише декiлька тижнiв, i проходив вiн в магазинi «Все старе мае життя» (антикварна лавка мiстера Лейба). Вiн ще той скряга. За будь-яку рiч в своему магазинi здере величезнi грошi. Проте вiн нiколи не торгуе смiттям. Весь товар в його крамницi вiдверто кажучи, на вагу золота. Вiд нього так i вiе iсторiею, енергiею часу.

Ось старе люстерко Камiли Мiранс. Вона була знатною жiнкою i померла в 90 рокiв. Йому цей так званий скарб дiстався вiд онуки панi Мiранс. Бiдолаха не усвiдомлювала, як дорожила даним предметом ii бабця. Все ж люстерко потрапило в магазин i вiдразу привернуло увагу всiх дiвчат. Якi тiльки-но побачиш його вiдразу бажаеш мати. І справа не в оформленнi (метал поеднаний зi срiблом та каменями). Нi, справа в енергетицi речi. Здаеться, один погляд в нього, i ти починаеш собi подобатись. Кожна дiвчина завжди критично вiдноситься до своеi зовнiшностi, i рiдко зустрiнеш на 100 % задоволених собою. Завдяки люстерку панi Мiранс починаеш вiдчувати. Магiя хтось скаже. Я як справжня вiдьма вiдповiм, це не магiя. Скорiше енергетичний залишок. Так ми називаемо тi предмети котрi зберiгають певну енергiю власного господаря на протязi тривалого часу. Тепер люстерко буде вiдображувати енергiю Камiли, яка завжди милувалась своею зовнiшнiстю. Щиро кажучи, не всi речi володiють такою здатнiстю.

Ось так, в купi усiляких шкатулок, гаманцiв, картин та рiзноi всячини, моя сестра знайшла величезну синю брошку, нашоi двоюрiдноi тiтки Агнес. Безпосередньо це i був ii пошук. Вiн не встиг розпочатись, як вже закiнчився. Працювати в антикварнiй крамницi не так i важко. До того ж ще один плюс ii пошуку, Аманда познайомилась з надзвичайним красенем, що вiд заздростi могла луснути будь-яка шкiльна подруга моеi сестри. Стiвен не тiльки вродливий, але i справжнiй джентльмен. Його манери вдало приховують силу, яка знаходиться всерединi нього. Хлопчина довго водив усiх навколо за носа, намагаючись видати себе за бiлого мага. Але як вiн не приховував свою темну сутнiсть (чорна магiя) в нього всерединi. Я надто добре вiдчувала присутнiсть темряви в Стiвенi. Хоча як не дивно нi моя мати, нi власне Аманда не помiчали хто вiн насправдi. Моя мила сестричка, настiльки була закохана, що на завадi ii шлюбу з цим вiдьмаком не могла встояти нiяка магiя. Найбiльшим здивуванням для мене, в цiй ситуацii виявилась реакцiя матерi, яка не заборонила закоханим бачитись. Навпаки всiляко заохочувала iх стосунки i допомогла в органiзацii весiлля. Тепер цi двое живуть окремо вiд нас у власному, чудовому двоповерховому будинку та виховують доньку Дон, якiй нинi виповнилось вже 4 роки.

Ось тiльки не розумiю навiщо при такому розкладi речей я маю iхати в iдiотський Пiнс?

– Невже так важко знайти менi якусь релiквiю поблизу…

З цiею думкою я лягла у власне лiжко. І довго не могла заснути, розмiрковуючи над власним життям.

Наступного ранку мiй багаж вже чекав мене внизу. Все що можна було взяти з собою у далеку подорож я взяла. З собою не можна взяти власний будинок, лiжко, велосипед, кiшку Дзвiночок i звичайно ж родину.

Я не хотiла нiкого бачити, i нi з ким прощатись. Адже мене нiби розтинали навпiл два почуття. З одного боку я за усiма буду страшенно сумувати i менi просто кортить розплакатись. З iншого, всi моi емоцii затьмарюе страшенна злiсть, яка поступово перетворюеться в ненависть. Вони бажають мене спекатись, i нехай. Я сама пiду.

Тож я намагаюсь опанувати себе таким чином, щоб власна магiя не видала мене.

Вони вже чекають внизу.

Маленька Дон, пiдбiгла до мене i я нахилилась до неi.

– Ти поiдеш на якийсь час. Так мама сказала, – прошепотiла на вухо моя племiнниця. – Ти скоро повернешся?

– Я не знаю як скоро, постараюсь як найшвидше, – запевнила я свою небогу.

Потiм пiдiйшли Стiвен та Аманда, такi закоханнi та нерозривно поеднаннi. Здаеться ця пара iдеально пасуе один одному. Вони обiйняли мене, та якось дивно посмiхнулись, а потiм кинули один на одного самовпевненi погляди. Стосовно мого батька, то вiн був такий спокiйний та впевнений в дiях матерi, що нiчого поганого не вбачав в моiй так званiй подорожi.

– О, серденько ти впораешся дуже швидко. Навiть не помiтиш як повернешся додому, – промовив вiн ледь чутно.

– Еге ж бо, – пiдтвердила я та швиденько звiльнилась з його обiймiв.

– Бувай мамо, – сказала я, покидаючи кiмнату. Думаю, вона не заслуговуе на жоднi обiйми.

За дверима вже очiкувало таксi. До якого я мчала, здаеться зi швидкiстю свiтла. Не обертаючись, аби не бачити iх погляди менi услiд. Коли водiй поклав мою валiзу до багажника, то я зiтхнула з полегшенням. Скорiше – бiльше нiчого не мало значення.

Частина мене сьогоднi керувала моiм тiлом, та iнша частина мене була десь далеко. Мабуть залишилась вдома, не бажаючи вирушати у далеку подорож.

Сiвши у лiтак, я вiдразу заснула. Не розумiю чому, i до нинi. Та менi захотiлось заплющити очi, уявити, нiби нiчого цього не мае насправдi. Менi захотiлось втекти вiд реальностi, хоча б на деякий час. Моi батьки спланували мiй переiзд, квиток на лiтак, проiзд у таксi. Все було розраховано до найменших дрiбниць. Прибувши в аеропорт на мене знову очiкувало авто, яке швидко збiльшить вiдстань до мого справжнього дому.

Не можу пригадати нiчого з поiздки авто з мiстером Барнерсом. Просто я майже вiдразу заснула. Можу лише сказати деякi вiдомостi про нього. Йому 52 роки, самотнiй. Дружина розлучилась з ним майже 20 рокiв тому. З сином вiн бачиться дуже рiдко. Вiдтак единою розрадою його життя е кар’ера. Пiд кар’ерою iдеться про рiелторську фiрму. Здаеться ii вiдкриття стало каменем роздору в подружi Барнерсомiв. Нинi, цей самотнiй чоловiк, нiби одержимий купiвлею усiляких старовинних будинкiв.

Прокинувшись, я вiдразу почула заманливу пропозицiю продажi мого «нового» дому. Вiдповiсти вiдмовою менi не хотiлось. Адже на це я мала декiлька причин. Перша: ненавиджу цей будинок, друга потрiбно знайти релiквiю. Тому я вiдповiла, що все можливо i необхiдно обмiркувати дану пропозицiю.

На радощах мiстер Барнерсом дозволив кликати його на iм’я Тед. Ще вiн висловив своi спiвчуття, що викликало неабияке здивування у мене. Виявилось мама придумала легенду про мене i мое життя. Добре хоч iм’я Меган залишила. Для усiх в мiстечку я буду сирiткою, яку виховувала двоюрiдна тiтка Мерi. До речi вона недавно померла. І врештi-решт менi треба вирiшити, як вчинити з старовинним маетком моеi родини. Так як я ще неповнолiтня, моiм опiкуном стала дочка подруги тiтки Мерi, iй вже близько 50. Саме ця жiнка наглядатиме за мною весь наступний рiк. Можливо подiбна легенда викликала б напад жалощiв, у тих хто почув iсторiю, тiльки мiстер Барнерсом трiшки iнакший в даному планi.

Хочу вiдразу попередити цей будинок нiякий не маеток. Скорiше нагадуе залишки колишньоi розкошi. Засохлi квiти на ганку, пожовкла трава, мiсцями зруйнована кам’яна стежка. Фундамент потребуе ремонту, а сам дiм не аби якого догляду.

На прощання мiстер Барнерсом, тобто просто Тед, побажав менi удачi. Дав декiлька настанов на кшталт: яким чином необхiдно покращити будинок, ззовнi та всерединi. Цi настанови тривали бiльше години. Здаеться чоловiк небайдужий до цiеi будiвлi.

– Меган, сонечко, ти просто не уявляеш на скiльки тобi пощастило. Володiти оцим скарбом, – наперебiй продовжував повторювати Тед, одразу його тон змiнився на якусь мить. Голос став м’якiшим та тихiшим. – Звичайно менi шкода твоеi родини. Але ж це…все… – Вiдразу ж повернувся впевнений голос рiелтора. – Я б вiддав величезну купу грошей за будинок. Тому розмiрковуй, перший твiй виклик i я тут, з пiдготовленими паперами на продаж-купiвлю.

Попрощавшись нарештi з люб’язним водiем, я мерщiй кинулась до дверей будинку.

Всерединi будiвлi панувала тиша. Усюди повно пилу. Мiсцями тонкий шовк, у виглядi павутиння. Майже скрiзь старовинна розкiш, що з роками почала згасати. Бiльшiсть меблiв виготовленнi з дорогого дерева. Це передусiм горiх та дуб. До другого поверху ведуть схiдцi з балюстрадами. На стiнах дуже багато картин з рiзних епох, у величезних рамах. Дивно, що тут е деякi прояви сучасностi, на кшталт електрики. Адже, коли потрапляеш усередину, то вiдчуваеться рiзкий перехiд у минуле. Немов перед тобою вiдчиняеться iнша епоха.

Не зважаючи на це, я не надто багато часу витрачала на оглядини. Мною керувала одна едина думка – скорiше знайти релiквiю. Не можна просто передати словами з яким нетерпiнням та божевiльним ентузiазмом я шукала щось, не зрозумiвши до кiнця що саме. Це могло бути що завгодно, неодмiнно старе, – спало менi на думку. Проте в цьому будинку i так усе старе, старовинне. З чого почати з антикварних ложок чи бурштинових прикрас. З першого поверху чи другого?

Такi думки просто дезорiентували мене, вибивши усiляку надiю з моiх рук.

Трохи згодом, опанувавши себе я вирiшила використати магiю. Все-таки я вiдьма i маю не аби яке право на це. Саме завдяки магii я опинилась тут. Отож, здiйнявши руки вгору, подумки я уявляла чисту вiтальну, де речi займають своi мiсця, а пил накопичений роками зникае вмить. Зробивши глибокий видих, я розплющила очi. На превеликий жаль нiчого не змiнилось, нiчогiсiнько. Магiя нiяк не проявила себе.

Почекавши декiлька хвилин, я повторила закляття…Нiчого. Тодi повторила ще раз – знову нiчого. Використала нове закляття – нiчого. Промучившись декiлька годин, використавши не один десяток заклять – вiтальня так i залишилась брудною, заповненою усiляким лахмiттям. Залишаеться шукати самотужки. І це здаеться неможливим в цьому величезному домi.

Я хотiла здатися i пiти спати. Точнiше якась частина мене хотiла це зробити. Проте я не хотiла спати. Сон – ось мое заняття пiд час переiзду. Тому взявши рештки свого запального ентузiазму – розпочалось велике прибирання.

Пiд час прибирання весь час з’являлись цiкавi речi. Вони могли б бути тiею самою релiквiю, та взявши в руки хоча б одну iз них, я нiчого не вiдчувала. Серед знайдених цiкавих речей знаходились старi фотографii, каблучка з онiксом, шкатулка вкрита альмандином – неймовiрно гарна i заворожуюча. Пiд руку потрапило декiлька капелюшкiв з рожевими стрiчками, парасолька, мереживнi рукавички, окуляри в золотiй оправi. Чому б нi, все це могло слугувати релiквiею. Але ж нi, жодна рiч не викликала нi яких вiдчуттiв на дотик. Насправдi Аманда казала, якщо знаходиш релiквiю, то одразу розумiеш це. Мiй пошук з самого початку обiцяв бути нелегким, тепер вiн здаеться буде затяжним. Провiвши декiлька годин унизу, я не помiтила, що почало свiтати. Тому час для вiдпочинку.

Покинувши гармидер внизу, я вiдправилась на 2 поверх. Мене нудило (не в буквальному сенсi слова) вiд першого поверху. Пiднiмання вгору по сходинках викликало неприемне скрипiння. Бажаючи скорiше звiльнити своi вуха вiд набридливого звуку, я пришвидшила ходу. Ось i другий поверх. Там декiлька дверей. І чомусь менi хочеться зайти саме в першi вiд сходiв. Вiдчуття дуже важлива рiч. Особливо в вiдьомському свiтi. Необхiдно довiряти магii всерединi себе. Нехай вона веде за собою.

Вiдкривши дверi, я опинилась в просторiй кiмнатi. В нiй не вистачало яскравих барв. Все потьмянiло вiд часу, вологи та температури.

– Невже не можна начаклувати собi нормальноi постiльноi бiлизни? – Одразу спало менi на думку. Хоча в якусь мить факт спати в цiй кiмнатi i на цьому лiжку видався менi менш огидним. Я розумiла, щось штовхае мене бути саме в цiй кiмнатi, серед цих речей. Не сподiваючись знайти релiквiю, я влаштувала собi бiльш менш комфортне лiжко, з постiльноi бiлизни, що знаходилась в шухлядi. Спати едине правильне рiшення на даний момент.




Глава 2. Привiтний Пiнс


Час пролетiв не помiтно. На годиннику був саме пiвдень. І це означае необхiднiсть прокинутись. На мiй подив в будинку е розкiшна ванна кiмната, з великою кiлькiстю дзеркал, та маленьким люстерком на туалетному столику. Це люстерко чимось схоже на рiч панi Мiранс. Можливо не точна копiя, та деяка схожiсть е. Я взяла люстерко в руки i почала приводити себе до ладу. Необхiдно слiдкувати за собою, адже бути не вдома не означае впадати в депресiю. До того ж менi необхiдно попоiсти. Продуктiв на кухнi тут явно не мае.

Провiвши десь з пiв години у дзеркала, я зрозумiла можна вирушати. Шкода, магiя не створюе iжi. Це було б iдеально. Бо виходити на контакт з жителями Пiнсу не е частиною моiх планiв. Отож зiбравшись, я покинула будинок i попрямувала на пошуки продуктового магазину.

Блукаючи вулицями, я постiйно натикалась на здивованi погляди. Невже всi так гостро реагують на появу новачкiв? Чи iнше запитання: на скiльки маленьке це мiстечко?

Вiдповiдi на цi запитання я однозначно не знала. Пiд час розмiрковування попереду промайнуло декiлька крамничок з одягом, сувенiрами, фарфором. Далi були ще якiсь будiвлi (приватнi офiси, лавки), нiчого цiкавого. Через 20 хвилин прогулянки, я помiтила невеличкий продуктовий магазин. Ось хоча б щось менi вдалось знайти.

Я з неймовiрним ентузiазмом обирала продукти (моркву, салат, пасту, картоплю, молоко, макарони) – здаеться мое головне завдання не пошук релiквii, а поповнення запасiв холодильника маетку.

Таке помутнiння не тривало довго. Неймовiрний запах вишневого пирога, прямiсiнько через вулицю манив до себе. Аромат насичений i водночас солодкий. Кожного разу вiн наповнював примiщення, коли в дверях крамницi з’являвся новий покупець.

Не витримавши таких тортур, я вирiшила зайти в кав’ярню напроти. Виявилось це кав’ярня, кафе та мiнi-пекарня. Витримана в стилi 50 рокiв, i нагадуе чимось звичайну закусочну. Проте в нiй е декiлька переваг смачна iжа, живi квiти на столиках, цiкавi серветки та надзвичайно гарнi занавiски.

Я не встигла промовити жодного слова. Вiдразу ж на мене звернула увагу офiцiантка рокiв 55, на iм’я Роуз.

– Лорейн у нас вiдвiдувач, новенька в мiстi. Займись нею.

Зайнятись нею – для Лорейн це означае, ввести в курс життя Пiнсу, розповiсти основну iнформацiю видатних жителiв, та розпитати всi подробицi життя вiдвiдувача.

– Привiт, мене звати Лорейн, – дружньо усмiхнулась офiцiантка. На вигляд iй, нiби рокiв 30 не бiльше. Бiляве фарбоване волосся, вона поправляла кожного разу, коли намагалась вiйти в довiру до спiврозмовника.

Для початку Лорейн нагодувала мене, смачною вiдбивною, рагу та вишневим пирогом. Наприкiнцi менi як особливiй гостi дали найсмачнiше печиво у свiтi. Рецепт приготування якого тримався в таемницi. Один iнгредiент менi все-таки вiдкрили. Це шоколадна стружка. Просто розтоплений шоколад смакуе гiрше, нiж стружка. Я не надто добре тямлю в кулiнарii, тож повiрю Роуз. Поiдаючи всю смакоту i п’ючи запашну каву, я забула звернути увагу на той факт, що вiдвiдувачiв не було.

– Щось у вас надто тихо, – з усiею ввiчливiстю в голосi сказала я.

Лорейн посмiхнулась, i лише вiдповiла: вiдвiдувачi з’являються в певний час. Особливо тут людно уранцi, i починаючи з 3 години дня. Я ж прийшла рiвно в годину дня. В цей час кафе зазвичай пустуе. Роуз куховарить в такi моменти разом з Естель (своею давньою подругою).

Наша розмова з Лорейн розпочалась з ii слiв:

– То ти i е сирiтка Меган?

Менi лише довелось, пiдтвердити сказане нею. Хоча Лорейн i допитувалась про життя Меган-сирiтки, все-таки не можна заперечувати той факт на скiльки багато вона знала про мiстечко, його мешканцiв. Лорейн розповiла про стареньку панi Кемс. Бiдолаха проводить у кафе багато часу. У неi е власний будинок, де окрiм неi бiльше нiхто не мешкае. Панi Кемс втратила едине кохання свого життя, ще за часiв власноi молодостi. З тiеi пори ii вважають дивачкою. Не тому що вона не змогла жити далi, i знайти собi когось. Панi Кемс закрилась вiд усiх i кожного. Якщо ця лiтня жiнка скаже вам декiлька слiв, то це буде грандiозна подiя. Отож, панi Кемс обрала усамiтнене життя в, якому не мае мiсця для людей.

Окрiм панi Кемс, менi довелось вислухати грандiозну iсторiю про мiсцеву банду. Так називають групу пiдлiткiв, якi живуть не за правилами суспiльства. Можуть легко порушувати закони i псувати життя людям. Лiдером цiеi так званоi групи е хлопець на iм’я Алекс. Цiкаво було б з ним познайомитись. Моя цiкавiсть виникла внаслiдок фантастичного опису Лорейн. За ii словами це дуже симпатичний високий юнак. До того ж мого вiку, з блакитними очима, бiлявим волоссям i жахливим характером. Офiцiантка попередила щодо зустрiчi з мiсцевою бандою. Їi краще уникати.

Я зробила здивоване обличчя.

– Пiнс здаеться таким тихим мiстечком, невже тут е мiсце для банди?