Танець янгола над безоднею
Гарфанг


Що бувае, коли душа прагне свiтла, але життя безжально кидае ii з небес на землю? Що бувае, коли серце горить коханням, але у вiдповiдь отримуе насилля i зраду? Молода киянка Альбiна прагне всього лиш бути поряд з коханим, а опиняеться у таемнiй органiзацii, якою керуе холоднокровний чорний маг. Їй потрiбно переродитися, подолати своi слабкостi, аби вижити у новiй ролi – кривавоi жрицi. Вона по-своему розумiе справедливiсть, але буде прагнути цiеi справедливостi за будь–яку цiну, навiть – власного життя.





Гарфанг

ТАНЕЦЬ ЯНГОЛА НАД БЕЗОДНЕЮ



«Вопреки тому, что уже нельзя изменить и ради того, что еще можно…»

    (Герц Филов)






ЗАМІСТЬ ПРИСВЯТИ І ПРОЛОГУ


Прочитай.

Я хотiла розпочати з того, що менi – все одно, що ти про це подумаеш, та i всi iншi також…

Неправда.

Аби дiйсно так i було, я б просто це не написала. Значить, менi це потрiбно. Навiщо? Навiть злочинцi перед стратою часом прикрашають своiми кривими лiтерами стiни в’язницi. Я не у в’язницi.

А, може, це потрiбно тобi?

Не сподiваюся, що мене хтось зрозумiе – мабуть, чекати подiбного було б наiвно. А я якраз i хочу розказати про наiвнiсть. І про те, чому вона – один iз найбiльших грiхiв.

Я довго лiкувалася вiд цiеi хвороби… Проте i зараз iнодi трапляються рецидиви. Та все ж лишаеться сподiвання, що колись я повнiстю одужаю.



Не поспiшай перегорнути сторiнку – це ти завжди встигнеш зробити. Нудноi сповiдi не буде.

Та i не збираюся я перед кимсь сповiдуватися, навiть перед тобою – лишимо суддiвську мантiю вишнiм силам, якщо iм бiльш нема чим себе зайняти.

Вважай, що перед тобою iсторiя хвороби середньостатистичноi особи жiночоi статi. Етапи трансмутацii… чи одужання? Вирiшуй на власний розсуд.

Ще одне… А американських телешоу з каскадерами люблять повторювати одну реплiку: «Не намагайтеся повторити те, що побачите, в домашнiх умовах – це небезпечно для Вашого життя i здоров'я». Буде банально, якщо я скажу щось подiбне, але якраз на звинувачення у банальностi менi абсолютно начхати. Гiрше буде, якщо ти потiм звинувачуватимеш мене в тому, що не попереджала.

Іще одне… Коли ти будеш це читати, я вже буду або дуже далеко, або досить глибоко… Це вже як менi пощастить. У будь-якому разi, якщо тобi раптом заманеться шукати десь у телефонних довiдниках чи у соцмережах Альбiну Дворецьку, попереджаю вiдразу: тi, кого ти можеш там знайти, не мають зi мною нiчого спiльного. Мабуть, не буде для тебе дивиною, що це не справжне мое iм'я, як i решта iмен, котрi зустрiчатимуться у моiй розповiдi.

Якщо ти все-таки вирiшиш читати далi, то зрозумiеш, чому.

Мабуть, це все, про що я хотiла тебе попередити.



    Альбiна




КРАПКА ПЕРША


Почерневшая листва слетает с ее объятий, оскверняя землю.

Кровью сходящая жизнь обливалась горем за ангелов, в секунду становящихся отступниками…

    (Герц Филов)

З чого почати?

Можна – з самого початку. Проте навряд чи тебе зацiкавлять перипетii та смiшнi й не дуже дитячi трагедii з життя некрасивоi слабенькоi дiвчинки, що народилася у студентки-другокурсницi.

Студентка, до речi, потiм таки закiнчила свiй педагогiчний iнститут i вийшла замiж – навiть не раз, а цiлих двiчi. А на той вiдрiзок часу, про який iтиме мова, моя мати, учитель хiмii у середнiй школi Валентина Львiвна Дворецька уже встигла давним-давно розлучитися вдруге, прогнавши зi своеi однокiмнатноi «гостiнки» дядька Сергiя – такого ж ледаря i неробу, як i дядько Андрiй – перший мамин чоловiк, якого я пам’ятала ледве-ледве. І у нашiй забитiй по саме нiкуди нехитрим скарбом «гостiнцi» ми продовжували жити уже удвох. Час вiд часу до нас приiздила тiтка Тоня – мамина старша сестра, що жила у селi на Житомирщинi разом з бабусею. Траплялося це переважно зимою, коли роботи на городах закiнчувалися i тiтка мала трохи вiльного часу. Тодi мама дещо оживала; довгими вечорами вони пили з тiткою на кухнi чай i говорили про своi жiночi теми. Теми тi цiкавили мене не вельми, як i сама тiтка Тоня – завжди нестерпно балакуча i готова теревенити вночi i вдень з ким завгодно i про що завгодно. Навiть про свою загублену з п’яницею жiночу долю…

Проте – то iхнi iсторii.

Моя ж почалася рокiв десь у тринадцять, i зовсiм не з того, про що ти чекаеш почути вiд дiвчини з «неблагополучноi» родини.

Почалося все з тих красивих дурних книжок про кохання, якi я iла поiдом, аж поки мене не почало вiд них нудити. Вона i Вiн, неймовiрно вiдважнi i незмiнно еталонно-красивi, будували свое кохання на жовтуватих куценьких сторiнках дешевих жiночих романiв, боролися за нього i завжди перемагали… Можливо, ти скажеш, що до мого звичайного свiтовороту, який вкладався у рамки школа – мама – телевiзор – однокласники – шмат вулицi мiж домом i школою та незмiнний мiсяць у селi лiтом – книжковi фантазii не мають нiякого стосунку. Але вони якраз i мають, тому що ними я частково – наскiльки можна було – замiнила собi реальний свiт. Аби я народилася рокiв на десять пiзнiше, я б, без сумнiву, «переселилася» у вiртуальний свiт i жила б там, як багато сьогочасних пiдлiткiв.

Проте на той час комп’ютери були бiльш «тугодумними» i коштували надто дорого, як на зарплату шкiльноi вчительки, а Інтернет використовувався щасливчиками, котрi мали туди доступ, швидше для роботи, анiж для розваг.

Отож менi лишалося тiльки гортати крадькома вiд мами сторiнки черговоi книжки – моя жадiбна до лiтер душа не занадто iх перебирала; це могло бути що завгодно, вiд фантастики чи класичного роману до другосортного чтива, взятого напрокат за гривну (на одненьку нiчку!) у лоточку за рогом – за столом пiд жовтим оком настiльноi лампи, зображаючи для пильного ока моеi варти, що старанно учу уроки. А перед сном, обiймаючи подушку, поринати у вир власноi фантазii, до картин якоi книжечкам було далеко… І молитися крадькома, дивлячись на мамину стареньку iкону, щоб романтичнi фантазii раптом стали реальнiстю i подарували непригляднiй Альцi крила кохання, якi пiдняли б ii до щастя…

Я закривала своi очi химерами, аби не бачити того, чого бачити не хотiла: перших слiдiв старостi на майже завжди понурому материному обличчi, яка у своi роки швидше нагадувала стомлену пенсiонерку, а не «жiнку бальзакiвського вiку», бiдненьку обстановку квартири – такоi тiсноi, що часом здавалося, що в нiй ти починаеш задихатися, власне блiде обличчя у темному люстрi й байдужi погляди однолiткiв, котрi не затримувалися на моiй скромнiй персонi довше кiлькох секунд.

З кожним роком я все бiльше перетворювалася на «книжкового черв’ячка», i замiсть освоювати складну науку макiяжу – пiдборiв – дiвчачих iнтрижок, що все разом називалося «бути справжньою дiвчиною», тiльки глибше закопувалася у хитросплетiння книжкових свiтiв та мертвоi мудростi, невпинно нарощуючи мiж собою та своiми однолiтками стiну iз прочитаних сторiнок.

І химери згодом вiдомстили менi…

Та продовжу свою розповiдь.

Я дивилася на своiх однокласниць, слухала iхнi балачки – i думала, що у мене обов’язково все буде по-iншому. Я не хотiла зустрiчатися з будь-ким, аби тiльки всi вважили «що я вже доросла i гуляю з крутими хлопцями»; мене коробило вiд слова «перепихнутися», i я вiрила, що це мае бути – раз – i назавжди. Саме тому я (смiшно сказати!) у сiмнадцять рокiв була нецiлованою дiвчинкою, яка чекае на Принца…

Насправдi ж вiн уже iснував – жив у паралельному свiтi моiх мрiй, i чекав можливостi перебратися до мене у свiт реальний… Принаймнi, я з усiеi сили хотiла у те вiрити. Я вигадала його давно, i з плином часу образ не тiльки не зблiд, а лише одягнувся новими рисами i фарбами. Це вiн завжди приходив мене втiшити, коли менi було погано, йому я розповiдала у подушку, мов по телефону, усi своi бiди. Йому я писала свiй щоденник у формi листiв – листiв у нiкуди. Я вже його кохала, i маючи примарного, але такого прекрасного журавля десь на обрii своеi романтичноi уяви, менi навiть не спадало на думку приглядатися до «синиць», якi час вiд часу вертiлися поряд. А так, як красунею мене назвати можна було б з великою поправкою на те, з чим саме порiвнювати, то лишатись самотньою, не розмiнюючись на коротенькi шкiльнi закоханостi, було зовсiм не важко.

Дiвчата вважали мене дивачкою, але у цьому не було нiчого нового – до своеi ролi «синьоi панчохи» – всезнайки, яка надiйно прилипла до мене уподовж мого шкiльного життя, я давно звикла i тому не надто тим переймалася.

Нiхто з хлопцiв, що вчилися у нашiй школi, чи з тих, кого менi доводилося бачити на дискотеках, куди я, дiвчинка-вiдмiнниця, iнодi знаходила час вибиратися, пiд образ iз мрiй не пiдпадав. Навiть близько не вертiвся. І як не важко було з цим примиритися, менi лишалося тiльки тiшити себе примарними мрiями – i робити усе те, що й завжди – закопуватися у книжки з головою, виборювати, на радiсть матерi, хорошi оцiнки i тихенько ночами читати – до дiрок, до оскоми, приторнi жiночi романи…

Останнi шкiльнi екзамени, випускний, пiдготовка до вступу, вступнi iспити – усе це закрутило мене у шаленiй круговертi, кiнець якоi – хеппi-енд, на який можна було б навiсити голосний газетний ярлик на кшталт «мрii здiйснюються! Завдяки своiй наполегливостi i старанностi Альбiна вступила на економiчний факультет престижного вузу!» я зустрiла з цiлковитою байдужiстю i повним виснаженням, фiзичним i моральним.

Нiяких емоцiй не викликав i сiрий папiрець, що казенними словами сповiщав про те, що вiднинi я студентка. Насправдi ця була мамина мрiя, а я просто не суперечила, та i навiщо? Без ii допомоги, точнiше без допомоги декана цього самого факультету, колишнього маминого товариша, у мене все одно навряд чи що вийшло б, навiть враховуючи усi моi учбовi вiдзнаки. Та i на вступ куди-iнде енноi суми грошей у нашiй сiм'i все одно не було. Хоча, якщо уже зовсiм вiдверто, навiть аби я мала можливiсть вступити куди-завгодно, то i тодi довго б вагалася, так як жодна з можливих майбутнiх професiй, «жiночих» i не дуже, мене не приваблювала. Правда, економiстом я себе також не бачила… Та попереду були ще п’ять рокiв навчання, i щось за цi роки могло змiнитися. Тож доводилося на це й сподiватися i не морочити собi голову заздалегiдь.



Лiто пройшло, як i завше, в селi у тiтки Тонi, у веселiй компанii трьох ii дiтлахiв, а також качок, курей, корови, кiлькох мiсцевих дiвчат i незмiнних любовних романiв…



Початок нового етапу мого життя почався зi знайомства з теперiшнiми однокурсниками – браттями по неволi на наступнi п’ять рокiв, та з безкiнечних вiтальних промов, котрi щедро сипалися з гарних трибун свiжовiдремонтованого iнститутського актового залу на нашi голови.

Скоро вiд цих промов моя власна голова розболiлася настiльки, що коли нас нарештi вiдпустили i юрба попленталася шукати свою аудиторiю, я не хотiла уже нiчого.

І саме тодi я побачила Його.

Менi вистачило одного погляду, щоб зрозумiти, що це – Вiн. Зеленкуватi очi i волосся, як колоски пшеницi… Це було мов удар струмом, мов блискавка серед ясного неба…

Це був саме вiн!

«Принц» виявися моiм одногрупником – i вiд щастя я ледве не лiтала по похмурих аудиторiях, котрi ще пахли свiжою фарбою.



Власне, на цьому щастя i закiнчилося; за увесь день герой моiх шалених мрiй лише раз ковзнув по менi поглядом, аби вiдразу ж байдуже вiдвернутися.

Та навiть цього було достатньо; i вже того ж самого вечора, умощуючись спати мало не о дев'ятiй, «аби завтра швидше настало» i тиснучи в обiймах нi в чому не винну подушку, я зрозумiла, що «попала» всерйоз…



Я закохалася вiдразу – i повнiстю стрибнула у своi почуття, мов в ополонку.

А вже наступного дня, пiсля пар, стояла по стiйцi «струнко» перед люстром, як перед суддею, прискiпливо роздивлялася свое вiдображення i намагалася знайти «плюси свого типу зовнiшностi».

А тип був – так собi… Невисокого зросту худюще створiння з по-хлоп’ячому стриженим чорним волоссям i обличчям без рум’янцю. Я так i сяк вертiлася перед люстром, поки зрештою змогла чесно зiзнатися собi, що справдi гарнi в мене тiльки очi – такого яскравого синього кольору не було бiльше нi в кого з дiвчат-однокурсниць. А от щодо всього iншого… В моi сiмнадцять фiгура моя не вiдрiзнялася жiночнiстю, та i одяг я звикла носити i вибирати лише за двома критерiями – щоб було зручно i недорого. Порпаючись у своему гардеробi, я з подивом з’ясувала, що не маю жодноi просто красивоi сукнi. До цього часу вони не були менi потрiбнi.

Я ще трохи подумала i дiйшла висновку, що краса – не головне. Адже можна покохати i некрасиву людину…

Точнiше, менi не лишалося нiчого iншого, як спробувати переконати себе у цьому.



Тепер щодня я прокидалася мало не о шостiй i збиралася до свого iнституту, як на свято. Я так само сумлiнно, за старою звичкою, намагалася увiпхати до своеi голови нову iнформацiю, але ледве розпочиналася пара i студенти розсаджувалися по своiх мiсцях, я бачила лише його.

А коли вiн раптом не з’являвся на парi, порожнiй день розтягувався до таких розмiрiв, що я ледве домучувала його до кiнця, а потiм пiвночi не могла спати, переживаючи марну тривогу – що з ним сталося? І коли наступного дня його свiтлi кучерi знову з’являлися на горизонтi мого неба, бiльше нiякого сонця я не потребувала…



Мiй iдеал звався Дмитром Паляничним; i чим пильнiше я придивлялася до нього, тим бiльше потрапляла до полону свого почуття. Вiн був саме таким, яким я хотiла бачити свого хлопця. Кмiтливий i дотепний, вiн мiг бути по-дитячому веселим i безпосереднiм… Одним словом – iдеал. А коли часом на котрiйсь не надто цiкавiй парi вiн розосереджено дивився у вiкно, менi здавалося – я помiчаю якийсь нетутешнiй сум у його поглядi…

Я бачила його таким, яким хотiла бачити.

І, яким дивним би це не здавалося, вiдчувала себе найщасливiшою дурепою на свiтi, просто дивлячись на нього – на вiдстанi.

Та моя увага до Дiми лише менi здавалася таемною; усезнаючi дiвчата скоро почали шушукатися за моею спиною i часом собi услiд я чула приглушений смiх.

А вiн продовжував не помiчати мене. Нi модна кофтина, нi нова косметика, яку я з упертiстю художника-фанатика щоранку наносила собi на обличчя, нi запаморочливо коротка спiдниця, яка пiсля сварки з матiр’ю таки з'явилася у моему гардеробi – на нього нiщо не справляло враження. В його очах я лишалася сiрою мишею; наше з ним спiлкування за увесь семестр обмежувалося буденними вiтаннями чи короткими реплiками.



А одного разу по дорозi до аудиторii одногрупниця Люда сказала нiби мiж iншим:

– Бачиш он ту дiвчину?

Я кивнула, проте, зайнята своiми думками, навiть не поглянула у той бiк.

– Це дiвчина Паляничного.

Всерединi у мене усе похололо.

Я нарештi пiдвела очi – довгонога дiвуля з рудим волоссям i фiгурою моделi в кiнцi коридору голосно розмовляла з кимсь по мобiльному.

– І давно вони? – видихнула я.

– Та вже, мабуть, бiльше мiсяця, – байдуже майнула вона рукою.

Сльози навернулися менi на очi з такою силою, що я ледве встигла прикинутися, що менi у око щось потрапило та почала терти його так, нiби хотiла витерти звiдти щойно побачений образ. Терпкий клубок болю застряг у горлi.

– Не знала, що йому подобаються фарбованi хвойди, – видавала я iз себе, не припиняючи терти бiдолашне око.

Одногрупниця пiдняла на мене здивований погляд.

– Лiлька не хвойда! З чого це ти взяла?

Я не мала що вiдповiсти. Та i не змогла б цього зробити при всьому бажаннi – непроханi ридання вже шматували на частки мiй голос…

– Ходiмо, зараз залiкова контрольна. Ти готувалася?

Я кивнула головою. Так, готувалася.

Я i справдi готувалася.

Як правда i те, що навряд чи я зможу тепер зосередитися бодай на двох лiтерах.



Побрела до туалету.

Вмилася.

Наручний годинник незворушно показував початок пари.

Наступнi хвилин п’ять стоячи у туалетi, тiльки байдуже слухала тупiт багатьох нiг по коридору, а коли вiн стих, спустилася до гардеробу.

Добре, що я маю звичку завжди носити сумку з собою – не потрiбно буде по неi повертатися i вигадувати щось у свое виправдання…



Мiсяць. Цiлий мiсяць вони зустрiчаються. А я, мабуть, дiзналася про це останньою…

Цiлий мiсць вiн розмовляе iз нею, жартуе, даруе якiсь подарунки, вони гуляють разом, а вечорами цiлуе ii губи…

Сльози уже невiльно котилися з моiх очей, але я iх майже не помiчала. Розворухана уява малювала усе новi i новi картини, а серце скручувалося у тугий пекучий жмуток болю…



Я брела мiстом, не вибираючи дороги, мов сновида, поки врештi не опинилася бiля якогось скверика.

Холодне морозне повiтря потрохи приводило мене до тями.

Брудна снiгова каша хлюпала пiд ногами.

Чорнi силуети дерев простягали надi мною гiлля, мов хотiли доторкнутися. І я не стрималася – зiйшла iз натоптаноi стежини вбiк, шпортаючись на мокрiй снiговiй скоринцi, дiсталася самотнього стрункого дерева, чия безлиста крона трохи височiла над iншими, обняла його обiруч, тицьнулась обличчям у чорний стовбур.

Холодна жорстка кора приемно холодила моi розпашiлi щоки, i пiд змерзлими пальцями десь там, глибоко пiд корою, вчувалося мiрне дихання зеленоi життевоi сили.

Отак, iз закритими очима, припавши до дерева, я стояла, нi про що не думаючи, i дихала в унiсон iз ним. Потроху розжаренi хвилi болю влягалися, лишаючи по собi лише прохолодну болiснiсть.

Я вiдкрила очi. За кiлька крокiв вiд мене, на стежцi, стояв якийсь дiдок iз кишеньковою собачкою на шнурочку та з цiкавiстю дивився у мiй бiк. Проте ледве я ворухнулася – швиденько вiдвiв очi i затупцяв далi своею дорогою.

Я посмiхнулася. І, вже заспокоiвшись, побрела далi помiж дерев, уперто iгноруючи стежки.

Люблю дерева. Колись я навiть навчилася розмовляти з ними – одного кошмарного дня, ховаючись вiд божевiлля. Пiсля того, як свiт уперше показав менi хижий оскал ненажерливих жорен, що ладнi перемолоти будь-яку душу, котра ще не встигла напитися бруду…

Рука потягнулася по сигарету. Пачка сигарет у потайнiй кишеньцi – постiйний атрибут моеi шкiльноi сумки. І теж iз тих пiр. Дивно… Чому усе це знову пригадалося? Хоча, як не намагайся забути, а спогади все одно рано чи пiзно повертаються…



… Це було бiля моря. Теж – зимою.

Менi було п’ятнадцять.

Грудень мiсяць у Ялтi – зовсiм не той грудень, яким вiн бувае у Киевi. Нi снiгу, нi колючого морозу – принаймнi тiеi зими у груднi не було.

Я бачила море. Бачила його вперше. І цiлими днями тинялася бiля нього, боячись вiдiйти подалi – менi постiйно хотiлося вiдчувати його, слухати його нестихаючий шум.

Звичайна поiздка вiд школи, мiсце, яке звалося санаторiем, проте насправдi там нiхто не звертав на нас уваги i тим паче не збирався лiкувати. Головне – вчасно з’явитися на вечерю, а цiлий день ти мiг робити що тобi заманеться.