Римськi цифри
Михайло Блехман


Другий роман дилогii про родину Блехманiв. У ньому йдеться про iхне життя в украiнському селi на Полтавщинi на початку 50-х рокiв XX столiття, де Клара працюе адвокатом, а Самуiл – лiкарем. У них пiдростае син Мiша, для якого рiдною стае украiнська культура. Цей роман – своерiдний гiмн Украiни, в ньому, як i в "Вiдображення", мова йде про головне питання людського буття.





Михайло Блехман

Римськi цифри



Переклав украiнською Олег Гончаренко.


Надiйцi


Трьома ударами зловiсними
Дзвони озвались з далекiв…
І я, щоб втримати мить iстини,
Знов сковую iх ланцем слiв.

    Зiнаiда Гiппiус

Нас було неначе сплетено в гiрлянду.

    Хулiо Кортасар

Якщо не ховати обличчя вiд зiрочок, що пестять щоки, спустившись до тебе iз застудженого неба, вiдчуваеш, що ти – не один. Точнiше, не одинокий, навiть коли один. А зiрочки тодi здаються пелюстками, якi хтось обривае та й кидае сюди, донизу, i вони пестять тобi щоки ненав’язливо i нескiнченно. І просять, примовляють:

«Не вiдкладай пера, не закривай записника. Продовжуй».

Це говорить вона, це ii голосом звертаються до мене теплi, але змерзлi зiрочки.

Наполегливо заперечуючи негатив, вони погойдувалися у повiльному летi так, аж здавалося – нiби то численнi спiвбесiдники похитували головами:

«Те, що вiдбувалося тодi, вiдобразиться i в тому, що у тебе е нинi, чого у тебе так багато… І стане тим, що iще обов’язково буде. Не бiйся свого записника. Довiрся йому. Папiр терпить не все, чи ж тобi цього не знати, – але те, що хочеш довiрити йому ти, вiн не терпiтиме, а навпаки – оберiгатиме».

«А раптом я помилюся?…»

Вони неначе посмiхнулися:

«Помилишся, якщо закриеш записника. Але ж не закриеш?»

Вони пiдштовхують до мене чорнильницю:

«Ось твое улюблене фiолетове чорнило. Ось ручка, ще з тих часiв, якi нiколи не згадати, якщо якось раптом забути… Але ж ти не забув?…»

Я узяв подарований менi записник зi стiльця, який завжди стоiть бiля узголiв’я дивану. Умочив ручку в чорнило, пiднiс ii до дзеркально чистоi сторiнки. І побачив там, в цьому дзеркалi, вiдображення того, про що збирався розповiсти. І менi стало зовсiм неважливо, чи будуть мене слухати. Набагато бiльше, незмiримо важливiше – розповiсти.

Зваичайно ж, записника я не закрию.

Інакше – дзеркало трiсне. Інакше його нiкому буде вiдремонтувати. Інакше не розповiм того, про що не забув i не забуду.

Звичайно ж, я не забув. Розповiм усе так, як було, хай навiть усе було трiшки й не так. Вiдображення тому i називають вiдображенням, бо воно всього лише схоже на оригiнал. Навiть – якщо дуже схоже.

Дорогi менi римськi цифри допоможуть менi, вони обiцяли.

Улюблене фiолетове чорнило i не менш улюбленi дзеркальнi сторiнки не пiдведуть мене. І я намагатимуся не пiдвести iх i тих, про кого розповiдатиму.

Знаю, що не пiдведу.

А важливiше, нiж знаю, – вiрю.




I


Самуiл знову повернувся з медiнституту трохи ранiше: цього разу, звичайно, вiдмiнили лекцiю професора Каца.

– Правильно поставлений дiагноз, – казав професор Кац, – це на 90 вiдсоткiв позитивний результат. В iнших 10-ти – медицина, тобто ми з вами, безсила. А неправильний дiагноз – це на 90 вiдсоткiв негативний результат. Іншi 10 припадають на величезний, незаслужений нами, але заслужений пацiентом талан.

– Цiкаво, – Самуiл ледь не плюнув вiд розчарування, шпурляючи портфель i темпераментно роззуваючись, – лiкування також вiдмiнять? Може, i лiкарнi, i полiклiнiки? Тодi я iм також не знадоблюся? Заретушують нас разом з Кацем так, як учнiв у шкiльних пiдручниках примушували «ворогiв» замальовувати, щоб i дурних прикладiв не було.

– Не виключено – усмiхнувся Володимир Федорович. – Адже начальство мае свое окремiшне бачення.

Марiя Ісаакiвна вибухнула:

– Прикуси язика, Петкевичу! Тебе нам тiльки не вистачало!

– Навiщо кусати? Може, краще перекусимо? – як завжди, примирливо запропонував Володимир Федорович. – Сьогоднi вiдмiнили заняття, завтра вiдмiнять вiдмiну. Не голодувати ж нам через них? А щоб вiдмiнити лiкарнi – це ж як iм самим треба захворiти, i на який сказ?

– Повиздихають усi! – рявкнув Самуiл.

Кларi усе ж таки вдалося заспокоiти його – щоб Кларi не вдалося?

– Боялися, що вiн когось iз них отруiть, – зауважила вона. – А що ж iще залишаеться з таким-то прiзвищем?! Воно для них – гiрше будь-якого трiйла. Коли вони його чують, облича стають схожими на недоiдений лимон.

Самуiл погодився, що дiагноз поставлено правильно.

На комунальнiй кухнi досмажувалися котлети i вже настоювався борщ. Самуiл поцiлував Клару та Михайлика – «Привiт, рудий!» i пробурчав: «Наче всiх уже в дитинствi замалював був, але ж нi, залишилися ще на свою бiду. І на мою також». Затим пiшов мити руки. На щастя для сусiдiв, особливо для Стрелкiноi, яка любила митися на зло усiм годинами, ванна кiмната була вiльною.

Клара посмiхнулася, помiтивши непомiтний, але такий реальний зв'язок мiж свiтлинами, якi доводилося замальовувати в довоенних шкiльних пiдручниках, та вiдмiненою лекцiею професора Каца. Поставила Михайлика на пiдлогу. Неможна привчати дитину до рук – от тiльки як самiй вiдучитися?

Вона намагалася, але це виявилося набагато складнiшим, нiж вивчити латину та Римське право. Юридичний iнститут вона закiнчила вiдмiнницею. Залишилося закiнчити медiнститут Самуiловi та одержати розподiлення – усiм трьом, звичайно.

– І не вздумайте нiкому нiчого розповiдати, Самуiле, – строго сказала Марiя Ісаакiвна, коли той повернувся з комунальноi ванноi кiмнати. – Вiдмiнили, то й вiдмiнили, ми нiчого достеменно не знаемо. Мало там що?

– Це так, – знизав плечима Самуiл, – я i дiйсно нiчогiсiнько не знаю.

– Отож. Ми вже стiльки всього пережили, що й це якось-таки переживемо. Хай би це було нашим найбiльшим горем.

Самуiл поцiлував Клару i дав Михайликовi невiдчутного запотиличника.

– Горе, Марiе Ісаакiвно буде моiм пацiентам, якщо вони залишаться без мене.

– Чому б це iм залишатися без вас?

– Так, Сеню, чому це вони мають залишатися без тебе?

– Бо недоуком я до них i на вiдстань гарматного пострiлу не наближуся. Інакше вони ж i мене замалюють, дай iм Боже здоров’я.

Вiн розсмiявся, узяв верхне «ля» з «Повернися у Соренто», i вони пiшли до столу.

Клара налила усiм борщу, а за вiкном, на заснiженiй Сумськiй вулицi, було морозно i незатишно, вiтер свистiв так, як лише Самуiловi вдавалося свиснути кiлькома пальцями.

Зимi хотiлося привернути до себе увагу усього Харкова. Вона кружляла якимись немислими вiсiмками з Шатилiвки, вiд парку Горького, улюлюкала, вила, майже мукала, не розумiючи, що всi ii завивання та причитання не просто нестрашнi, а навiть i смiшнi тим, кому вдаеться брати ось таке «ля». І в кого виходить такий ось борщ.




II


А у березнi по-справжньому похолоднiшало.

Щоправда, не було божевiльних в’юнких поземок-вiсiмок, не було зарозумiлого улюлюкання та завивання за вiкнами.

Але був траурно чорний, плаский, як дурний жарт, репродуктор на стiнi в iхнiй единiй кiмнатi, що каркав не згiрш будь-якоi ворони.

Марiя Ісаакiвна та Володимир Федорович пiшли на роботу. Самуiл – до свого медiнституту: там, як i передбачав Володимир Федорович, вiдмiнили вiдмiну занять. А Клара з Михайликом залишилися вдома.

Було саме п’яте березня. Михайликовi два мiсяцi тому пiщов другий рочок.

Зовсiм начебто нещодавно усе було гаразд. Було холодно, але терпимо. Проблем вистачало, але ж хiба то були проблеми? Найбiльша з них – це те, що Михайлик, як актор-аматор, не знав куди подiти своi руки. Вiн усе тягнув до рота i жував усе пiдряд, ба, навiть те, що нiколи не жувалося.

Начебто мало вже хоч трiшки ж потеплiшати…

Репродуктор помовчав, збираючись iз духом, i прорiк, нарештi, те про що не мiг уже змовчати.

Те, що пробачити йому було неможливо…

Вiн сказав це голосом, яким колись оголошував про початок вiйни, а зовсiм ще нещодавно – про Перемогу. Голосом, що не розмiнювався на дрiбницi. Голосом, який говорив тiльки те, що, окрiм нього, нiхто бiльше озвучити не насмiлився б.

Вiн насмiлився.

Репродуктор, нiби аж почорнiвши з горя, зiбрався таки з духом i сповiстив своiм урочисто-печальним голосом останнi новини. Кларi здавалося, що вони й насправдi будуть останнiми.

Вона взяла Михайлика на руки, щоби заспокоiти його, – ось i не привчай дитину до рук, – але вiн нiяк не заспокоювався, бо вона i сама плакала – як нiколи…

Ранiше у неi не було причин плакати, тим бiльше – так…

Коли бiльше року тому вони з Самуiлом у передноворiчний грудневий вечiр йшли до пологового будинку i вона час вiд часу сiдала в замети, аби перевести дух, iй було боляче, – але зовсiм не так, як зараз… Той грудневий бiль мав якийсь сенс, i якби у Клари були сили радiти йому, вона б радiла… А цей, березневий, був дико недолугим i безнадiйним. Найгiрше за все те, що – зовсiм безнадiйним. Який же сенс у тому, що немае надii? Надiя – це ж i е сенс, адже так?…

Гранований голос не раз оголошував про щось страшне, але надiя при тому все одно залишалася.

І лише зараз, лише цього лихого дня, який так i не став весняним, надii не було нiякоi.

Клара та Михайлик плакали – якщо це можна було назвати плачем. Неначе повернулися, увiрвалися з вулицi зимовi стогони, що, здавалося, вже стихли до наступноi зими.

І голос у репродукторi хотiв би заплакати з ними, але йому було не можна. Вiн не мiг дозволити собi цього. Тiльки iм…

А бюст у формi генералiсимуса, що стояв на шафi, не моргаючи i, мабуть, зовсiм не пiдозрюючи, що це про нього говорить чорний репродуктор, дивився у вiкно – на замерзлу Сумську, на закоцюблу Тринклера. Намагався роздивитися Басейну, що ховалася за рогом.

Дивився i не знав, що його вже немае.




III


Самуiловi цiлий рiк залишався до кiнця комсомольського вiку, коли вiн закiнчив медiнститут.

Вiн мрiяв стати лiкарем ще з тих пiр, коли не вимагали замальовувати портрети у пiдручниках. Спочатку просто мрiяв, а потiм – знав, як того досягнути. Вони гралися з Грицьком у Ворошилова, форсували Луганку. Стомлювався так, як, мабуть, не стомлювався ворошилiвський скакун пiсля кровопролитного бою, – i мрiяв усе про те ж самiсiньке. Сусiди i батьки про його мрii не вiдали, бо, якщо б i дiзналися, сказали б, мовляв, дай Боже нашому телятi вовка з’iсти.

Вiн, усе ще пiдлiтком, тягав на спинi непiдйомнi лантухи з борошном, зiгнувшись у всi можливi погибелi, нiс – та що там нiс, – пер iх на хлiбопекарню, що була за 10 кiлометрiв вiд млина. А довкола горлали брудно-чорнi ворони, каркали, не замислюючись про вiйну, що зметала усе зi свого шляху десь уже не надто й далеко вiд Аркуля, перед самiсiнькою Волгою. Каркали, накликаючи новi бiди усiй краiнi i йому заодно, передрiкаючи, що вже ким-ким, а лiкарем Самуiловi точно не бути. Можливо, комусь iншому, та й насправдi – кому завгодно iншому, але не Самуiловi.

Ну, то й що, накаркали? Пiсля вiйни вiн вчився в ФЗУ на слюсаря, жив у гуртожитку. Раз на тиждень навiдував батькiв – iздив до них трамваем на iнший кiнець безкрайого Харкова. Дивився у вiкно напiвпорожньоi чи переповненоi «п’ятiрки» на заснiженi чи вкритi яблуневими пелюстками, чи знемагаючi вiд спеки, чи засипанi жовтим падолистом Басейну, Чернишевську, Пушкiнську, проспект Сталiна, Балашiвку.

Йдучи вiд «п’ятiрки» на Доброхотова та назад, – думав, думав, думав, що все одно буде лiкарем, як би не здорово було би бути слюсарем та ще й четвертого розряду. Сказав собi – буду, значить все одно буду. Та й хiба лише собi сказав?

Не добрав одного балу через якусь там незрозумiло й кому потрiбну хiмiю, пiвроку провчився вiльним слухачем. Звичайно, якби не Михайло Петрович Драгончук, проректор медiнституту, його б навiть вiльним слухачем до навчання не допустили б. З iншого ж боку, якби Самуiл сам не старався, то i допускати було б нiкого, або допуск той не мав би нiякого сенсу.

Ночами тодi спав на столi викладачiв, вiддавлюючи боки, що загострилися пiд час вiйни («прохудилися» – казала Клара). Мився крижаною водою в туалетi рано-вранцi, поки не прийшли не те, що студенти i викладачi, але й прибиральницi.

Через пiвроку, коли якогось-то «маминого синка» чи «мамину доню» – це таким-от передбачалося лiкувати людей?! – вiдчислили за «хвости», його перевели у нормальнi студенти.

І ось тепер вiн – лiкар. А попереду – бозна скiльки всього й чого! Навiть до закiнчення комсомольського вiку ще – цiлий безкiнечний рiк.

Власне кажучи, лiкарем вiн уже був, коли вони з Грицьком форсували Луганку, а може, й ранiше. І нiякi ворони та «матусинi дiтки» завадити йому не могли.

Те, що не зупинило його, зупиняло багатьох iнших – мабуть, тому, що не так жагучо хотiли. Або, за великим рахунком, не хотiли зовсiм. Бувае, чогось-то страшенно, нестерпно хочеться, але минае час – i, коли замислюешся: невже цього i насправдi хотiлося? – то виявляеться, що зовсiм навiть i не хотiлося, а так… намарилося просто те хотiння. Це, якщо не вийшло, не досяг того, чого начебто хотiв. А якщо вдалося, тодi думаеш: «Так, хотiлося! Але хiба ж цього? Хiба отакого менi могло хотiтися?!»

У Самуiла ж сумнiвiв не було – нi ранiше, нi тим бiльш зараз, коли вiн не тiльки хотiв лiкувати усiх навкруги – тих, що сидiли бiля вiконець, i тих, що штовхалися в проходах «п’ятiрок» та «аннушок», i тих, що чекали на зупинках, снували харкiвськими вулицями, юрмилися у харкiвських магазинах, – не тiльки хотiв лiкувати iх усiх, а нинi ще й знав, як вилiкувати.

А головне – ще важливiше за бажання та вмiння допомогти, до того ж кому завгодно, навiть останньому паразитовi та гадовi, – головне, що в нього тепер були Клара та Михайлик. Без них бажання, мабуть, рано чи пiзно, все ж таки згасло б, а вмiння залишилося б iнститутським, книжним, тобто нiкчемним. Але вони, наперекiр усiм воронам – довоенним, военним, пiслявоенним i всяким-всiляким, тепер у нього були. І значить, було i все iнше, що без них не мало би сенсу.

Коли Михайло Петрович вирiшив зарахувати його вiльним слухачем, Самуiл пообiцяв проректоровi, що не пiдведе. Слова вiн дотримався (щоб Самуiл та не дотримався слова?) i став лiкарем.




IV


Черга за газировкою посувалася, але, через спеку та спрагу, здавалася ще досить довгою…

Михайло Петрович, помiтивши в нiй i Самуiла, розчулився, обiйняв його i, чи то задоволено, чи то здивовано, сказав:

– Слухай, Сеню, це менi здаеться чи ти таки набрав сальця? Щоправда, в розумних межах?

Самуiл розсмiявся на верхньому рiвнi свого коронного «ля» другоi чи якоiсь там ще октави, яке брав за виграшки, коли якось, сто рокiв тому, виконував для млiючих подружок чи колег-слюсарiв, що заздрили йому тодi по-доброму, одну з незчисленних своiх неаполiтанських пiсень:

– Якби не Клара, ви б, Михайле Петровичу, не мали щастя благословляти мене на вiд’iзд до Верхнього. Це вона мене вiдгодувала i вiдпоiла.

Михайло Петрович посмiхнувся:

– Розумниця, дай iй, Боже, здоровя. Якi ж у вас тепер плани?

– Їдемо разом на село. Будемо працювати у Верхньому, нам цiлiсiнький будинок видiляють. Справжня сiльська хата.

– Знаю, знаю. А дитина? Залишаете на бабусю з дiдусем?

Самуiл похитав головою:

– Теща працюе майже цiлодобово, з вiдряджень повертаеться хiба що переночувати. Вона у нас проектуе всiлякi теплоелектростанцii, я вам розповiдав. І Володимир Федорович також працюе, тiльки у вiдрядження не iздить.

– А чим вiн займаеться?

– Залiзницею. Прекрасна людина, взiрцева просто. Аби вжитися з моею тещею, доводиться бути вiдмiнною людиною… До речi, менi тут Кларонька розповiла, як французи називають таких людей, як мiй тесть. Не знаете?

Михайло Петрович похитав головою.

– «Бон пер» вони таких називають, – сказав Самуiл. – Менi спершу почулося «старпер», бо французькоi, на жаль, не знаю… Але наш тесть – нiякий не «стар» i, тим бiльше, нiякий не «пер».

Вiн розсмiявся, наче доспiвав неаполiтанський куплет.

– Та нi, Михайле Петровичу, поiдемо утрьох, звичайно. Кинути хлопчину, та ще й на три роки – це в нашi плани не входить. Буде вiн у нас сiльським хлопцем. І хай це буде нашим найбiльшим «горем», як кажуть моi мама i теща.

– Менi одну склянку без сиропу, будь ласка, – попросив Михайло Петрович. – А тобi, Сеню?

– Менi з вишневим сиропом.

Випили газировку неквапно – бувають днi, коли спiшити нiкуди. Потихеньку пiшли центральною алеею Саду Шевченка, повз лавочки, на яких молодi i дуже молодi жiнки читали книжки ще, слава Богу, маленьким дiтям, а схожi на дорослих дiтей чоловiки грали в шахи.

– Тобi там непросто доведеться, – зауважив Михайло Петрович. До тебе медпунктом у Верхньому завiдував якийсь п’яничка, тож розвалив усе. Як у нього усе Верхне поголiвно не вимерло, дивуюся вiдверто. Не лiкарем Божою милiстю був, а коновалом немилiстю дiдька. Не осором нас там.

– Не осоромлю, Михайле Петровичу! Даю слово. Та я його, власне кажучи, ще шiсть рокiв тому дав, коли ви мене до медiнституту приймали.

Михайло Петрович посмiхнувся:

– Як там Клара?

Самуiл, помовчавши, вiдповiв:

– Зараз уже все гаразд, наче не переживае бiльше. Що робити – жити треба ж… Інститут закiнчила з червоним дипломом.

– Хто б сумнiвався! – вiдгукнувся Михайло Петрович.

– Утрьох будемо трудитися у цiм нашiм Верхньому. Я буду лiкувати, Кларонька – захищати, Михайлик – рости. А далi подивимося.

– Де ти осягав украiнську мову? – схвально запитав Михайло Петрович.

– Так я ж, Михайле Петровичу, закiнчив украiнську школу в Луганську. Ще й нiмецьку там вивчав. Якби довелося лiкувати нiмця, певен, зрозумiв би – де у нього що болить, на ноги пiдвiв би любесенько.

– Так, якщо це «щось» у нього лiкуеться, – посмiхнувся Михайло Петрович. – А ким Клара буде працювати у вашому Верхньому?

– Адвокатом, як i мрiяла. Вона, щоправда, i перекладачем хотiла бути, i фiлологом… Але вийшло, бачте, тiльки адвокатом.

Самуiл знову розсмiявся.

– Гадаю, – обняв його за плечi Михайло Петрович, – зовсiм навiть не «тiльки». Адвокатом вона, певен, буде чудовим, професiйним, ну, а все iнше за неi, дасть Бог, колись Мишко надолужить. А професiонал, Сеню, це справжнiй любитель, на вiдмiну вiд аматора, лжелюбителя. Ви обое – любителi справжнi.

Випадкова хмаринка припливла з-за Держпрому, пiдморгнула i ствердно бризкнула теплим, короткочасним дощиком.




V


– Гарно у тебе, татку! – сказала Клара, всiдаючись на улюбленому, единому диванi. – Майже як у нас. А де Берта?