Газават
Володимир Худенко


Книга молодого талановитого украiнського автора, що написана одразу в кiлькох жанрах: вiд постапокалiптичнiй фантастики i до iсторико-мiстичного фентезi. Людство – далеко не першi жителi нашого свiту, якi створили власну цивiлiзацiю i вважали себе единими господарями тут. Багато-багато рокiв тому … Краще так, дуже багато рокiв тому тут, на нашiй Землi вже iснувала могутня цивiлiзацiя джинiв i джинiй. Але загордилися вони i стали вважати себе могутнiшими за самого Аллаха. За що весь iхнiй свiт був зруйнований i знищений. І лише деякi з наймогутнiших джинiв i джинiй вцiлiли, але були заточенi за своi грiхи навiки в мiстичнi судини. Проте не чари, владу або вiчне виконання бажання принесуть вони своiм визволителям. А тiльки смерть. Жахливу, нелюдську смерть. Чи зупинить таке знання самозакоханих людей сучасностi? І що може стати навiть гiрше смертi для таких заслiплених?





Володимир Худенко

ГАЗАВАТ



«Скажи: «Господи! Я вдаюся до Тебе вiд мани дияволiв. Я вдаюся до Тебе, Господи, аби вони не наближались до мене»

    (аль-Мумiнун 23: 97–98)






ВСТУП




Інформацiя заступника начальника Генерального Штабу Збройних Сил СРСР в Апарат президента СРСР за фактом несанкцiонованого початку операцii «Аль-Масiх Аль-Каззаб»

22.08.1991



Апарат Президента СРСР

Надзвичайно секретно



Генеральний Штаб Збройних Сил СРСР iнформуе про наступне.

В перiод подiй 18–21 серпня цього року групою невстановлених осiб, iмовiрно усупереч законодавству санкцiонованих минулим злочинним керiвництвом Генерального штабу, були виконанi заходи першоi i другоi фази операцii «Аль-Масiх Аль-Каззаб». Нинi по лiнii МВС та КДБ нам достеменно вiдомо про трьох приведених в Ахiрет Аль-Масiх Махдi, проте мiсця iх знаходження залишаються невiдомими.

Ми продовжуемо робити все можливе задля найшвидшого виявлення координат комплексiв та iх подальшого знешкодження. Просимо дозволити нам якнайширше використання збройних сил для цих цiлей.



Заступник начальника Генерального Штабу Збройних Сил СРСР

    Маршал Радянського Союзу Шапошников Є. І.




РОЗДІЛ ПЕРШИЙ



(Аль-Масiх Махдi)


1

Покинутий пiонерський табiр в ранковiй тьмi липня.

Лиш хащi та височеннi трави мiж будов, а тротуари встеленi перегнилим листям давно минулих лiт.

Лиш блiдий туманець вздовж стадiону та розбитi очницi вiкон.

Та гайне з полiв п’янкий лiтнiй вiтер – внесе в обшарпанi коридори запах пшеничних нив, полину, тяжкий туманний дух далеких болiт, глинистi пахощi вологоi куряви обочин.

І вiтер хитатиме трави. А десь на селi витимуть пси.

А тодi поволi стане свiтати, i кривава зоря спалахне над руiнами колгоспного двору та школи, над сонними вуличками запустiлого села, над покинутим пiонерським табором в отiм його тужливiм снi липня.


2

Соломiя була проти цього мiсця, бо воно iй не подобалося з дитинства. Вона пам’ятала один випадок, так – безглуздий спогад, словом, коли iй було ще рокiв шiсть, перед самою школою, то тато прийшов додому з робити пiзно ввечерi i вигукав маму надвiр. Там вони про щось довго гомонiли, а тодi, зайшовши в хату, накинули куртки i вдягли також Солю. За тим, як стемнiло, вони втрьох рушили притихлою сумовитою вуличкою села до покинутого пiонерського табору. Батько звернув на пiвдорозi й пiшов спочатку обнiжком через людськi городи, а тодi стежкою через хащi – нею зазвичай ходили доярки на ферму, коли та ще животiла.

В тi часи, в одну i ту ж пору вранцi i ввечерi, на все село зачинали гудiти доiльнi апарати, i дiвчинку це чогось завжди веселило – iй затим довго не вистачало того гулу, коли колгосп збанкрутував i розвалився.

Так от – тодi вони втрьох зайшли на територiю покинутого пiонерського табору i пройшли по густих травах, по потрiсканому засмiченому асфальту тротуарiв до будiвлi кухнi й столовоi. Тато з мамою за тим витаскали з примiщення важезний i здоровенний металевий стiл, а Соля в цей час тинялась коло гойдалок, нiби як назирцi, i iй було якось незатишно.

Тодi вони вдвох iз мамою тягли цей стiл додому по вулицi, а Соломiя йшла слiдом. Не дуже вже й ховались, бо час був пiзнiй i нiде в хатах не свiтилось.

– А чого треба ховатись? – спитала Соля в батькiв. – Бо ми цей стiл вкрали?

– Не вкрали, бо вiн нiчий, – огризнувся батько. – А дурнове – то чортове…

– Не вчи дитину дурницям, – не надто впевнено мовила мама.

– А що iй казати? – впiвголоса звернувся до неi батько.

Мати мовчала.

– А якщо нiчие, то за чим ховатись? – знов поцiкавилась Соля, трохи боязко.

– Щоб iншi не одняли, – хихикнув батько, а Соля на те примовкла.

Іншi. Це Іншi – от хто це. Іншi нападуть на них з татом i мамою, i однiмуть стiл, i взагалi – бозна, якого лиха можуть наробити отi таемничi Іншi.

То от хто, виявляеться, чатував на неi там, коло гойдалок, в липневiй тьмi покинутого пiонерського табору. От чого iй там було так незатишно i наче аж мурашки по шкiрi – це Іншi чатували на неi iз заростей, з високих трав довкруг стадiону, з хащ уздовж засмiчених алей i з розбитих вiкон облуплених, понiвечених будиночкiв пiонерiв, з дверей котельноi i столовки, з площi танцполу i оброслоi кленками будки кiномеханiка. От чому на територii табору так якось неприемно знаходитись завше, та на нього й дивитись неприемно, навiть з дороги, коли iдеш до магазину, особливо восени, коли дрiбно мрячить i все довкруг застилае туман.

Бо там живуть Іншi.

Хто ж вони, цi Іншi? Соломiя не знала. Їй тiльки здавалось, що це якiсь недобрi iстоти. Хижi i лиховiснi. Можливо, вони схожi на людей, цiлком можливо, але та схожiсть вкрай оманлива – насправдi вони зовсiм не люди, насправдi вони – це щось зовсiм iнше.

Звiдки ж вони взялись, га?

Можливо, вони лишилися в таборi ще з тих часiв, коли сюди на великих автобусах приiжджали пiонери з мiста. Спереду i ззаду тiеi веревицi автобусiв iнколи iхали мiлiцейськi машини зi смiшними мигавками. А автобуси завертали мiж тим на курну дорогу через невелике пшеничне поле i проiжджали пiд залiзною аркою: «Ласкаво просимо! Табiр «Орлятко». Там з них виходили пiонери з вихователями i потiм до вечора носились тротуаром зi смiхом i криками. А ще вони iнколи ходили купатись до рiчки, i тодi сiльськi дiти, i Соля разом з ними, чiплялись за мiськими i також гралися на територii табору. Батьки тодi, правда, лаялись, бува, бо то далеченько вiд iхнього дому, а вона ще дуже мала, та й вихователi з табору були також наче не дуже радi гостям, але то таке.

То, може, Іншi залишились в таборi ще з тих часiв. Усi пiонери роз’iхались, а Іншi лишились. І тепер чатують з хащiв, з лiтнього присмерку. Чатують на селян, що поволi розкрадають пiонерський табiр.

Можливо.

А можливо, вони живуть тут iз часiв ще бiльш давнiх, i пiонери з вихователями були лиш гостями в iхнiм домi, як були гостями в таборi Соля та iншi сiльськi дiти? А можливо, ми всi, всi люди на землi – лише тимчасовi гостi в iхнiм домi?


3

Руслан знов вiдволiк Соломiю вiд ii спогадiв.

– То як? – спитав вiн уже, либонь, десятий раз за ранок.

– Нiяк, – огризнулась дiвчина.

Теж менi райцентрiвський мачо, думала вона про себе. Вiн чогось вважае, що як все життя прожив у мiстi i в нього батьки торгують якимись шмотками в двох палатках на базарi, а всiлякi шалави вiшаються на нього, аби вiн покатав iх на татовiй тачцi, то тепер будь-яка його iдея апрiорi мае вважатися вдалою.

Ну не факт, взагалi-то. І ще в нього е дебiльна звичка набратися десь рiзноманiтного сленгу i корчити з себе чи то бандита-рецидивiста, чи то хiп-хоп-супер-стар з росiйського МТV.

І до всього – вiн, як i очiкувалось, вважае Солю селючкою. Нi, ну – в принципi, в певному сенсi так воно i е, звичайно. Тобто – переiхали вони з батьками до мiста не так i давно (як батькiв брат помер i йому залишив квартиру), i Соля хоч i закiнчувала вже мiську школу, але в селi ж прожила досить довго. В Сулимах тих злощасних, i хата навiть там лишилась, хоч i обдерта, i впаде скоро, i двiр обрiс бур’янами, а все ж – хатинка в селi.

Було б продати краще, так нiхто не купив. Де? В Сулимах? Ага, найшли недоумка купувати хату в Сулимах. Ото подивись – не я там уже побiг хату в покинутому селi купувати? Ну як покинутому… В Сулимах ще лишились люди, але в основному пенсiонери, та й тих небагато. А що ви хотiли – автобус в Сулими ходить двiчi на тиждень – вранцi i ввечерi. Перша ходка i остання. Од траси далеко. В радянськi часи хоч колгосп був великий, мiльйонник нiби, та i ще ж той пiонерський табiр…

Нi, ради правди – iдея та сама по собi, може, й нiчого. Тобто iдея з’iздити групою на природу. Практика скоро закiнчуеться, i прощай миршавий заводик. А там туди-сюди – i дивись, вже диплом, i захист, i прощай провiнцiйний iнститут. І тодi всi роз’iдуться хто куди, в основному рватимуться в столицю, звичайно. Або хоча б в обласний центр. Може, й не звидяться бiльше по-нормальному, а так хоч пам’ять буде.

Тiльки от чого в Сулими? Поiхали б ото на Сейм банально, або хоч куди. Що там путнього в тих Сулимах нещасних?

Ясна рiч, Соля не мала на увазi своi дитячi страхи i забобони стосовно пiонерського табору. Вона завше була фантазеркою, i всi це знали – i батьки, i шкiльнi товаришi. В основному все, що собi навигадуе, вона забувала тут же – на другий день або й ранiше. І потiм вигадувала щось нове. Словом – то таке, дитячi дурощi. Але ж Сулими – то всього-на-всього задрипане село, в якому майже не лишилось жителiв. Природи там особливоi нема, як-не-як не заповiдник. Рiчечка невелика – купатись можна, але на те ще й мiсце знайти треба, бо подекуди затягло жабуринням, та й мiлiе з кожним роком дужче й дужче.

А там, де не мiлко i вода чиста – там паша, i там скотина змiсила глину i мул, i пройти нiяк, i сiсти нiде, i коров’ячий та гусячий гид минати треба. І вода майже стояча, а через те – п’явок до гибелi.

І комарня, i оводи… Ну, припустiмо, цього добра i на Сейму вдосталь, це Соля, звичайно, перегнула.

Але за решту – видить бог, що так i е.

Крiм цього – де ставити намети? На березi? Це виключено. По-перше, як уже було сказано – на березi паша, i корiв, хоч iх там i лишилось десятка зо два, ганяють на ту пашу кожен день. Далi в поле дуже позаростало, так що не пролiзеш, не кажучи того, що там торфовища, i можна провалитись, як там повигорало (а може, й нинi горить, липень-бо, спекота), не кажучи, що там мiсцями досi болото непролазне. От. Ближче до села намети ставити? Хе… Та хто ж тобi iх там дасть лаштувати, як там скрiзь людське сiно? Ви, значить, мiськi шибеники, наркомани i неформали, понапиваетесь, чи обкуритесь, чи обколетесь, зачнете здуру серед ночi ватру палити, i хай горить до самих городiв, так виходить? Ну, скажiмо, пики iхнiй ватазi, може, нiхто чистити й не явиться – побоiться (молодi бо в селi майже не лишилось), а мiлiцiю викличуть дуже навiть просто. Треба нам такi проблеми? Ото ж що не треба.

І де ж тодi, питаеться, ночувати? У старiй Солинiй хатi, як пропонував ото Руслан та решта? То вони, сердеги, не бачили тоi хати… А то б примовкли трошки, еге ж. Та й хiба сама лиш тiльки хата? А через двiр пройти? Ворота, либонь, давно впали (або хто вкрав, хоча – навряд…) або ж похились на хвiртку, так що хiба перелазь, а заростi ж, заростi! Вони з батьками пiвтора року тому iздили, еге ж – предки думали, чи може город посадити, i нiби як пiд дачу. Фазенда! – смiялась iз них Соля. Куди там дача, батько потiм сказав, що хiба пiдпалити та й забути за те. Та там, чого доброго, в тiй хатi стеля впаде з дня на день i сих туристiв нещасних привалить, в хлiвi он щось таке вже й робилось – трiщина пiшла. А в самих будовах та в дворi – геть нiчого нема, батьки ще тодi вигребли все чисто, а якби що й забули, так знайдуться охочi за цi роки – хiба ж нi?

Та й чим там тодi всi вихiднi займатись? На табiр той дивитись покинутий (чогось всiм ii одногрупникам дався той табiр нещасний), а чи блудити по селу i витрiщатись на пенсiонерiв та алкашню мiсцеву, ага – теж менi забава. Купатись ото тiльки? Та ще пак хлопцi збирались порибалити – де там вони будуть, придурки, рибалити – понапиваються скорiш i дурiтимуть, або роздушать булiк i будуть тодi мiсяць по всьому мiсту галдiти, як вони в Сулимах план хапали. Ну нема ума – не вставиш.

І взагалi не хотiлось Солi, щоб вони бачили хату, i двiр, i вуличку ii дитинства. Нi на що там нинi дивитись – одна пустка скорботна та тлiн. Та й дитинства того наче не було.


4

– Ну то як?

Внадився той Руслан, наче не перед добром.

Соля зiтхнула i прилаштувала до корпусу останнiй контакт транзистора, передала Оленцi – та складала iх рядами в щось на кшталт коробочки для подальшого спаювання. Солi не був до кiнця зрозумiлий повний цикл виготовлення даних приладiв у тутешнiх цехах, хоч вона вже майже й закiнчила факультет електронiки. Проте нинi вони працювали в збиральному цеху, i тут все було бiльш-менш ясно: Юля сортувала деталi приладу – контакти до контактiв, корпус до корпусу, видобуваючи iх з пакунка, потiм Соля збирала прилад, а Оленка вставляла в ту продовгувату штуку.

Взагалi ця iх практика – це якийсь суцiльний фарс, i це Солю бiсило. Їх по документах усiх призначили помiчниками начальника цеху! Причому iхнього профiльного. А працювали вони по прибуттi на завод в якостi «принеси-подай» де тiльки завгодно, в основному – в металiстiв. Інколи доводилось навiть тягати на собi не надто легку арматуру з числа шахтного обладнання! Одна була розрада – цехи там великi i дуже легко можна де-небуть загубитись ненароком. І ще вони iнколи катались на вiзочках-пiдйомниках, немов на самокатах.

Сьогоднi ж оце при прибуттi за прохiдну iх, трьох дiвчат, перехопили жiночки з iхнього профiльного вiддiлення пiдприемства i забрали до себе допомагати. А це приперся Руслан (видно, злиндив од металiстiв – як же ще) i нумо про той пiкнiк, чи турпохiд, чи як його це назвати. І в iдальнi на перервi, напевне ж, знову всi будуть про се тептелiти.

– А она большая? Ну деревенька эта… А? – Юля копирсалась у пакунку з деталями.

Вона була кримчанка, з Джанкоя. Невисока миловидна дiвчинка. Круглолиця, з густим каштановим волоссям i великими зеленими очима, добродушна, вона була улюбленицею всiеi групи, але людей, що ii знали мало, часто дратувала притаманна iй неуважнiсть. Дiвчина була вся в собi, i часто починала щось перепитувати, коли розмова вже давно закiнчилась, або забувала якiсь елементарнi речi. У Конотопi жила Юлина бабуся по батьку, i нiхто до ладу не знав, чого ii вiдправили навчатися в цей задрипаний райцентр. Питати було якось не дуже зручно, а хто й питав, то отримував не надто чiтку вiдповiдь. Чутки ходили рiзнi – дехто навiть казав, що в Криму Юля була наркоманкою i лiкувалась. І нiбито батьки вiдправили ii сюди, аби iзолювати вiд тамтешньоi широманськоi компахи. В це важко було повiрити – в усякому Солi. Тобто – якщо обое Юлиних батькiв не зумiли контролювати ii вдома, то тут з нею мали вправитися сама сiмдесятилiтня Юлина бабця? Як на Солю – абсурд. Але, може, в цьому й е якийсь сенс.

Якось Соля ходила разом з Юлею в автошколу – вчились на права. І от тодi вони проходили медкомiсiю, теж разом, i Соля мимохiдь бачила крiзь розчиненi дверi кабiнету, як при здачi кровi з вени медсестра довго бурчала на Юлю, а тодi стала забирати з кистi. А не з лiктя, як то зазвичай бувае. Хоча – мало там що це могло значити…

Юля чудово розумiла украiнську, але не говорила на нiй досi добре – навiть пiсля майже трьох рокiв навчання тут.

– Та яка вона там велика… – роздратовано почала Соля.

– Так то ж iще краще! – перебив ii той придурок Руслан. – Тиша, природа, романтика… Дiвчата, ви чого?

І жартiвливо обiйняв iх з Юлею.

– Одчепись! – вiдштовхнула його Соля, а Юля тiльки байдуже пирхнула.

– Заночувати по сутi нiде, а дорога… – Соломiя знов почала заводитись, як i вранцi в заводськiй iдальнi. – Ти подумав, яка там дорога? Грунтова, розбита… Ледь не через саме болото. Ото застрянемо там до ночi – будеш знати!

– Та може ж, якось проiдемо… – то вже Єгор.

Соля й не помiтила, як вони з Сашком ввiйшли в кiмнату, i одразу якось знiтилась. Ну якщо й Єгор хоче…

Єгор був музикант-самоучка i спiвав щось таке до бiса альтернативне в самодiяльному групешнику, що збирався на репетицii в актовому залi iхнього технiкуму. А ще Єгор подобався Солi з самого першого курсу. Вони навiть типу потоваришували, але далi того не дiйшло. Вона часто ходила на iхнi репетицii i сидiла сама в тьмi актового залу, а вони вiдривались на сценi – вона плескала в долонi i казала щось середньоi тупостi пiдбадьорливе, а потiм Єгор зазвичай проводжав ii додому. Одного разу навiть запросив на щось на кшталт жартiвливого побачення. Ну як запросив – Соля його непомiтно сама до того пiдвела. Вони обое тодi якраз були типу як вiльнi.

За це треба сказати окремо. Єгор подобався Солi, а Солю скорiше за все вважав просто «хорошою дiвчиною». Вiн зустрiчався з молодою викладачкою iхнього ВУЗу. Ну як молодою – це дивлячись для кого молодою. Вона була старша за Єгора майже на десять рокiв… Йому нинi було 19, а iй 29 – Соля навмисне взнавала точно. Ну i зустрiчались вони… Словом, Соля вважала, що Свiтлана Дмитрiвна з нього вiрьовки плете – i всi стосунки. У них часто бували скандали, вiн жив то в неi, то вдома, то десь у друзiв, то взагалi – в товаришiв у гуртожитку. Бував добряче напiдпитку пiсля тих скандалiв. Вiн iй, бувало, трохи де про що жалiвся, але не детально, звичайно.

І от тодi вона якраз сама порвала зi своiм старшокурсником, дебiльний був роман, iй-бо… Словом, порвала, а вiн в черговий раз пiшов вiд своеi вiдьми i запросив Соломiю в кафе, а потiм вони гуляли пiд ручку парком, а потiм ще забрели на якийсь патрiотичний фестиваль в центрi мiста i збиткувались там зi всяких дебiлiв i дебiлок у вишиванках. Словом – чудовий був вечiр, i Солi було так хороше тодi. А потiм все закiнчилось. Дуже швидко – пару раз пiсля того здзвонились, i вiн знову вернувся до своеi вiдьми, а хай би iй пусто було!..

Нi, Свiтлана Дмитрiвна була жiночка ефектна – це навiть Соля мусила визнати. І вдягалась ефектно, i поводила себе вiдповiдно. Бiльшiсть хлопцiв з ii курсу з самого початку навчання мрiяли з нею переспати i по чорному заздрили Єгоровi, та й до всього вона нiбито була якоюсь родичкою ректору, хоча цього й не афiшувала.

Соля, звичайно, як i будь-яка закохана дiвчинка ii вiку, не думала, що Єгор мiг би зустрiчатись з тою Свiтланою через ii службове положення, так би мовити. Вiн, звичайно, був iз бiдненькоi сiм’i, i коли переiхав до Свiтлани, то став помiтно краще вдягатись, i грошi в нього з’явились, але ж не мiг вiн через грошi, i тому подiбне… Нi, дурницi! Вiн же такий хороший. Ну просто найлiпший у свiтi.


5

На мiсто лягають сутiнки, i на розбитi провiнцiйнi дороги лягають сутiнки, i на села та хутiрцi вкруг мiста лягають пiзнi липневi сутiнки. І довжаться лячнi тiнi, i над химерними болотами, над мелiорацiйними каналами в очеретах та вербах, над рядами тополь вздовж дорiг i над хащами вздовж залiзничних насипiв пiдiймаеться густий бiластий туман. І сонце сiдае за далекий обрiй, плутаючись в дротах високовольтних лiнiй.