Войти
AndroidLib » Читалка
Могильник
Могильник
Володимир Худенко
Роман-притча, роман-застереження. Жорстока, але чесна антиутопiя молодого украiнського автора. Людство занадто довго перебувало в полонi власного самообману про свое безумовне лiдерство i панування на Землi. А що, коли люди, з усiма своiми науковими i технологiчними досягненнями, з усiма своiми iдеями про прогрес i пiдкорення Космосу – всього лишень кормова база майбутнiх прийдешнiх Патрiархiв? Кормова база, яка чомусь почала вважати себе чимось бiльшим? І чого будуть коштувати всi досягнення людства, коли прийдуть справжнi господарi? Чи зможе людина довести всiм, i перш за все – самому собi, що вiн щось iнше, щось бiльш значне? Щось значне чи навiть хтось значний?
Володимир Худенко
МОГИЛЬНИК
Бо коли ти вiдмовишся вiдпустити народ Мiй, то ось Я взавтра спроваджу сарану на твiй край.
І покрие вона поверхню землi, i не можна буде бачити землi. І поiсть вона решту вцiлiлого, позосталого вам вiд граду, i поiсть вона кожне дерево, що росте вам з землi.
І переповняться нею доми вашi, i доми всiх рабiв ваших, i доми всього Єгипту, чого не бачили батьки вашi та батьки батькiв твоiх вiд дня iснування iх на землi аж до сьогоднi!
(Вихiд 10:4–6)
ПРИСВЯТА
1
Пам’ятаеш цей парк у досвiтнiх сирих туманах?
Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?
Вбогi клумби й городи крiзь осiнь з ii димами
І дороги в полях крiзь свiтанки ii iмлистi?
Пам’ятаеш цi ранки? Автобуси в сиву безвiсть,
Прохолоду ставкiв, тополинi ряди дороги,
Свiт далекого мiста глухими ночами серпня
І всю решту того, що вернути немае змоги?
Пам’ятаеш лiнiйки у тихiй середнiй школi,
Пам’ятаеш свята i години нудних урокiв,
Пам’ятаеш хрести кладовищ за футбольним полем,
Пам’ятаеш, лебедонько, скiльки пройшло вже рокiв?
Пам’ятаеш мое iм’я i мою статуру,
Пам’ятаеш моi слова чи мое обличчя,
Пам’ятаеш мiй голос – либонь, ти його забула,
Так i мало би статись, та й, власне, не в тому рiч.
Так i мало би статись, писати цi вiршi сором,
Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:
Ти в далекому мiстi тепер зустрiчаеш зорi,
Ти давно вже чиясь дружина i гарна мати.
Ну а я вже давно списався, усе збулося,
Я не став, ким хотiв, вiрогiдно, й не мiг би стати,
Бо кому ще потрiбнi рядки про твое волосся,
Про твоi божi руки, про очi вiдьмацькi клятi,
Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,
На котрiй я тобi говорив про свое кохання.
Все давно помiнялось, i я вiдчуваю втому,
Вiд якоi позбутись менi вже снаги не стане.
Ти давно вже не тут, i не там, не в моему серцi.
Я давно вже не той, котрим мрiяв колись там бути.
Все давно помiнялось, i стравлений Карабутiв
Вже чогось починае здаватись менi нестерпним.
Все давно помiнялось; полями гуркочать зливи,
І наступнi снiги у розхристаних хмарах виснуть,
І проходять нiмi роки по холодних нивах,
Холоди застилають простiр мого дитинства.
Тихий парк в бур’янах, тi алейки в шприцах та смiттi,
Вбогi клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.
В коридорах, де ти пiдпирала не стiни – свiт мiй,
Панотець править службу, йому там цiлують руки.
Кладовища зростають, а в вiкна шкребуться вiти,
Стадiон той пустуе в сипкiм безгомiннi ранкiв,
Вiд дороги, де ми стояли, то вiе вiтер,
То глухими ночами доноситься лязкiт тракiв,
І здригаються стiни, i юнiсть вiдходить з краем,
І моi вбогi рими безпомiчно терпнуть, меркнуть,
І холоднi машини асфальт предковiчний крають
І стирають з iсторii руки твоi безсмертнi.
2
Просто знай: ти була, ну i я намагався чесно
Вкарбувати у вiчнiсть тебе, молоду й красиву,
Адже ти воскрешала усi цi грядущi весни,
Ти була Персефона, могутня i жалiслива.
Ти була Персефона – я знаю, ти б насмiялась
Із усiх епiграм, що я ними тебе ославив.
Я це знаю, лебiдко, i ти абсолютно права,
Ти була не така, але ж ти не була й моя.
Не була би нiколи, бо мертвi мiста порожнi
І не мають правителiв, ними гуляе вiтер,
Їх немае потреби любити, хiба лиш божий
Дух лiтае над мертвим безлюдним безкраiм свiтом.
Так i ти не скульптура, котру я лiпив роками,
Будував постаменти i марно вкладав в них душу.
Ти була Персефона, в своiх молодих руках
Ти приносила весни, а весни завжди минущi.
Весни завжди крихкi i нiколи не будуть вiчнi.
Кожна з них особлива, i в тому iх вища сутнiсть.
Я тому й покохав цi прекраснi вiдьмацькi вiчi,
Що таких, як вони, вже нiколи в свiтах не буде.
В тому грiх мiй, голубко, що я твоi юнi коси,
І статуру твою, i усе, що було мiж нами,
Не волiв вiдпустити, як з краю торiшню осiнь,
А волiв ув’язнити, волiв вкарбувати в камiнь
І цю школу, i парк у досвiтнiх сирих туманах,
Цi алейки, засипанi жовклим кленовим листом.
Я хотiв не прожити, а просто про них повiсти.
Я хотiв не любити, а лиш будувати храми.
А тому й опадають гербами моi жита
І гуляють вiтри мiж зарослих колон Помпеi,
Багряняться цi стiни скривавленою зорею,
І проходять колони повз мертвi моi мiста.
ВСТУП
Йому часто сниться кiнець жовтня 1992-го року, сiрий передсвiтанковий час i мiсто, вкрите тягучими осiннiми туманами. Тумани стеляться проiжджими частинами та безлюдними дворами, обступають пiднiжжя дев’ятиповерхiвок в заспаних житлових масивах, а хворобливi протяги носяться алейками, залiтають в розчиненi дверi пiд’iздiв та вiкна балконiв на верхнiх поверхах, колихають забуту там одiж.
Зоря наче ще й не дума пiдiйматись десь там, над лебединською трасою i передмiстями, а як i надумаеться, то чи й помiтна буде за тими суцiльними хмарами аж до обрiю.
Вже бiльше десяти рокiв йому сниться i сниться ця рання i похмура, якась така передчасна осiнь. Йому сниться заспаний досвiтнiй Комсомольськ у покривалi туманiв i очiкуваннi близького ранку. Темнi житловi масиви з рiдкими вогниками в вiкнах, залiзничнi колii в росi та забитi бронетехнiкою автомобiльнi дороги. І перекритi мости над Бистрицею, ледь видимi через прицiл його снайперськоi гвинтiвки. Зжовкле, вже майже прогниле листя на тротуарах, тиша околиць i шкiл, дитячих садкiв.
Перед свiтанням солдати починають метушитись, механiки прогрiвають двигуни.
Колони формуються в Комсомольську i неспiшно за тим рухаються притихлими околицями мiста. А тодi, звертаючи на розбитi осiннi дороги, сунуть крiзь невибранi поля i мертвi занедбанi села кудись в бiк хворобливоi зорi. В цей час над мiстом чутно гул турбiн – то ударнi авiагрупи злiтають в Овручi i йдуть на бомбардування бунтiвного регiону.
Йому те сниться, i сниться, i сниться…
Але того дня йому не вдалось додивитись свiй набридливий сон – за старою бойовою звичкою вiн прокинувся вiд самого лишень тривожного передчуття. Вiн визирнув у вiконце вагончика охорони – по подвiр’ю плiвся осiннiй туман, а черговi коло ворiт якось дивно метушились, хоча до свiтання ще було далеко, ще тiльки починало сiрiти i в красивому трьохповерховому будинку господарiв не свiтилось нi в однiй кiмнатi. Що б це значило?
Вiн накинув штурмовку i, взявши зi столу пiстолет з гравiруванням «За вiдмiнну службу», вклав його в нагрудну кобуру. Коли вийшов на подвiр’я, то порив вiтру жбурнув йому в лице дрiбною мрякою.
Коло ворiт метушня вже притихла, але вiн натомiсть побачив, як вiд парадного входу будинка господарiв до зброярнi заклопотано чимчикуе один з особистих тiлоохоронцiв Ольги Дмитрiвни. І хлопчина той зовсiм не був нi наляканий, нi стривожений, а просто якийсь надмiру заклопотаний – колишнiй спецпризначенець одразу це зауважив i трохи заспокоiвся. Але що ж тут за метушня? Господар приiхав чи що? Схоже на те…
– Сич! – окликнув вiн хлопчину. – Що там вiдбуваеться?
– А, Вiктор Олегович! – крикнув той на ходу. – Пiдходьте одразу в гаражi, а то ми вже спiзнюемось. Ольга Дмитрiвна з дiтьми вже зiбрались, а в мене ось iз рацiею щось негаразд…
– А вiд кого наказ? – Вiктор Олегович спинився. – Чому менi нiхто не доповiв? Чуеш? Вiд кого наказ?
Але хлопчина вже пiдходив до зброярнi i лише махнув у вiдповiдь рукою.
– Вiд мене, – приглушено мовив хтось за спиною у Вiктора Олеговича.
Той рiзко обернувся, рефлекторно вхопившись за рукоять пiстолета, i вкляк. Вкляк лише на якусь кляту долю секунди, але ця доля секунди, як це часто i бувае, коштувала йому життя.
На нього накинулися ззаду, затулили рота i перерiзали горло – вiн сам у минулому багато разiв виконував подiбнi манiпуляцii, знiмаючи ворожих вартових. А втратив вiн обачнiсть через одну просту рiч – голос, який звучав з туману, був йому добре знайомий, але так давно, що наче навiть в якомусь минулому життi. Вiн знав цей голос, тому й не вихопив одразу зброю, i саме тому вкляк, побачивши власника голосу, бо йому здалося, що вiн бачить привида – людину, яка зараз до нього зверталась, вiн вже багато рокiв вважав мертвою.
І ще одна деталь – вiн колись сам особисто вбив цю людину.
Коли його тiло взяли на оберемок, вiд примiщення зброярнi пролунало два приглушених пострiли.
– Блядь! – вилаявся давнiй знайомець Вiктора Олеговича i, впустивши тiло додолу, скомандував: – Тягнiть цього гандона в вагончик i решту жмурiв до нього також, а тодi, як будемо звалювати, пiдпалите к херам це все, Вампiр просив, щоб вiд цього шалману i трiски не лишилось. Я пiду зиркну, що там за движуха…
Вiн зняв з плеча автомат, але двое його хлопцiв вже виходили з примiщення зброярнi, один, правда, трохи наче накульгував, а в iншого рукав був у кровi.
– Що там таке?
– Та сука… – прокрехтiв кульгавий. – Встрелив мене, пiдар, як не по яйцях…
– Сильно?
– Та нi, тiльки чиркнуло. Хай в дорозi перев’яжу потiм.
– Тодi так, – чоловiк задумався. – Коротше, iдiть до ворiт i пiдженiть зараз машини, а ми з Чехом тодi заберемо Ольгу Дмитрiвну з дiтьми. Цього козла комiтетчика ми вчасно прибрали, тож якщо ви «наружку» грамотно зняли i не запалились, то у нас ще з пiвгодини в запасi е.
Вiн розвернувся i пiшов до красивого будинку з автоматом наперевiс, а через хвилю до нього приеднався той хлопчина, що вбив Вiктора Олеговича, спiвробiтника СБУ i начальника охорони цього об’екта.
– Шамане! – окликнув хлопчина свого товариша. – Там готово все.
– Всiх вовкодавiв прибрали?
– Та типу так…
– Коротше, зараз виiжджаемо.
Вони зайшли в будинок. У вiтальнi коло вiкна стояла жiнка з довгим каштановим волоссям, у темних окулярах, вбрана в теплий в’язаний светр i чорну спiдницю до колiн. З ii лiктя звисало чорне шкiряне пальто, руки були складенi на грудях. На диванi смирно сидiли двое дiтей – хлопчик рокiв чотирьох i трохи старша дiвчинка. Вони були вбранi теплiше за матiр – в куртках i шапках, закутанi в шарфи.
– Вiктор Олегович? – спитала жiнка, повернувшись вiд вiкна, кволим, ледь чутним голосом, немовби вона була хвора. – Хто тут? – раптом вимовила стурбовано.
– Це я, Олю, – приязно i навiть лагiдно вивiв чоловiк, пiдходячи до неi.
– Шамане? – вона широко всмiхнулась. – Як…? Що ти тут робиш? – здавалось, вона була дуже рада чути його голос.
Вiн пiдiйшов до неi впритул i обережно взяв за руку. Вона у вiдповiдь пiднесла iншу свою руку йому до обличчя i легенько до нього торкнулась.
– Дай я хоч тебе… А… – вона опустила руку. – Щось сталось? Чому ти приiхав так раптово? Ти чогось не хочеш менi казати?
– Нi-нi! – вiн поклав руку iй на плече. – Заспокойся. Мене прислав Артур, вiн просив вас забрати. Сьогоднi.
– Сьогоднi? Зараз?
– Так. Ви вже зiбрались?
– Так.
– То виходимо, – вiн допомiг iй вдягнути пальто. – Тримайся за мене. Вiзьми пiд руку. Отак. Так, малеча… – вiн звернувся до дiтей. – Ну, що, курносики? Ану iдiть слухняно з оцим дядьком! Чеху, вiзьми дiтей.
Вони вийшли з дому, коли почало свiтати i туман вже потроху розсiювався. Шаман вiв Ольгу, а Чех нiс малого на руках, дiвчинку ж вiв, тримаючи за руку.
Вони сiли в два позашляховики, котрi iншi хлопцi перед тим пiдiгнали пiд самi вiкна дому. Ольга не могла повною мiрою оцiнити перемiну в своiй звичнiй охоронi – може, лише вiдчувала, хтозна… А дiти здивовано позирали на цих чоловiкiв. На вiдмiну вiд звичних спiвробiтникiв iхньоi служби безпеки, цi були як попало вдягненi – в основному в якiсь брезентовi та спортивнi куртки, джинсовi або ж спортивнi штани… Одiж стара i поношена, i в декотрих за спинами телiпались автомати, а в одного чи двох одяг був чогось заляпаний кров’ю.
Вони швидко сiли в машини i вже через декiлька хвилин виiхали з мiста, через пiвгодини звернули з траси на грунтову дорогу в полях. Вони квапились, але час у них iще був. З годину тому особистий борт вiце-президента Сполучених Штатiв, що прямував до мiжнародного аеропорту Лебедина, аби доправити високопосадовця на офiцiйну зустрiч глав держав – гарантiв безпеки Украiни, що мала вiдбутись там же, несподiвано для всiх, нiбито по причинi густого туману приземлився на покинутому вiйськовому летовищi поблизу селища мiського типу Ленiнське за сорок кiлометрiв вiд обласного центру. Негайно вислана туди з найближчого райцентру делегацiя у складi мiського голови того ж райцентра, декiлькох депутатiв та очiльникiв тамтешньоi мiлiцii раптово виявила, що з лiтака вийшов не вiце-президент, а декiлька десяткiв американських десантникiв. Вони оточили територiю летовища, а прибулу делегацiю взяли в полон.
Поки в столицi розбирались, що б це могло значити, i поки до мiсця пригоди було вiдправлено щось бiльш значне за мiсцеве керiвництво, на злiтну смугу аеродрому з прилеглоi лiсопосадки виiхали два позашляховики i пiдкотились до вiдкидного трапу лiтака. З машин вийшли незряча жiнка з двома дiтьми i декiлька озброених чоловiкiв. Двое чоловiкiв завели незрячу жiнку з дiтьми в лiтак i зайшли самi за тим. Потiм в лiтак органiзовано зайшли десантники, i лiтак через деякий час пiднявся в повiтря. Пiсля цього в ближнiй лiсопосадцi зникли i два позашляховики з озброеними чоловiками всерединi.
А ще через якусь годину лiтак благополучно покинув повiтряний простiр краiни.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
З’ЇЗД НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ СРСР
ПОСТАНОВА
вiд 24 вересня 1989 р. N 277-4
ЗА ДОКЛАДОМ КОМІСІЇ,
СТВОРЕНОЇ ПЕРШИМ З’ЇЗДОМ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ СРСР,
ПО РОЗСЛІДУВАННЮ ПОДІЙ, ЩО МАЛИ МІСЦЕ
В НАСЕЛЕНОМУ ПУНКТІ САМБІР 1 ВЕРЕСНЯ 1989 РОКУ
З’iзд народних депутатiв СРСР, заслухавши висновок Комiсii по розслiдуванню подiй, що мали мiсце в населеному пунктi Самбiр 1 вересня 1989 року, вiдмiчае, що в трагедii, пов’язанiй iз загибеллю невинних людей, виявилась неспроможнiсть колишнього керiвництва республiки вирiшити ситуацiю, а також серйознi помилки при проведеннi силовоi операцii, допущенi на всiх рiвнях всесоюзного та республiканського керiвництва, зокрема при зачистцi примiщень iнституту Курчатова та прилеглоi територii. Також до трагедii призвели подальшi дii Збройних Сил у мiстi та його околицях, зокрема – ранковi авiаудари, завданi по примiщенню залiзничноi станцii та окремих районах мiста. Мало мiсце також використання зброi проти мирних громадян пiд час поспiшноi евакуацii населення мiста ввечерi 1 вересня 1989 року. З’iзд звертае увагу на вiдсутнiсть чiткоi законодавчоi регламентацii порядку i практики використання Збройних Сил задля вирiшення конфлiктiв всерединi краiни.
З’iзд народних депутатiв СРСР постановляе:
Пiдготувати iз врахуванням обговорення, що вiдбулося, текст повiдомлення для друку за висновками розслiдування подiй у мiстi Самбiр.
Голова
Верховноi Ради СРСР
2
Покинутий хутiр висився на пригiрку над зарослим бур’яном полем i мiлкою замуленою рiчечкою в очеретах та вербах. До нього з траси тяглась грунтова дорога, минаючи мiсток-шлюз над тою вбогою притокою Бистрицi. Зi сторони ближнiх болiт до хутору пiдповзав туман, а довколишнi поля пахкотiли гнилiсною прохолодою.
Всього то i роботи було, що пiдiгнати схованi в одному з покинутих дворищ хутора машини до будiвлi гiдроелектростанцii – тут i iхати-то якихось хвилин десять чи навiть менше. Там погрузили добро – стволи, вибухiвку, гранати i що там ще iм треба було – i вернулись цiею самою дорогою повз загублений в полях i лiсосмугах хутiр на трасу обласного значення, i хай тодi цi «чегевари» чинять, що iм заманеться, хоч i Киiв пiдривають весь до бiсовоi матерi. Чудовий був план, можна навiть сказати – генiальний, сука, план! Пiдiрвати такi бабки i рвонути з ними на Багами або ще куди, а цi мудаки ще ж мали iм шенгенськi паспорти пiдiгнати, i все – легально.
От i поiхали б на острови з паспортами якоi-небудь Нiмеччини чи Бельгii, i зависали б там потiм, i очi б усього цього тутешнього не бачили. А вони, цi пiдари, хай собi роблять чи революцiю, чи контрреволюцiю, чи проституцiю регiонального масштабу.
Там то й справи всього – забрати стволи i вибухiвку. Ваня Кобра, ясна рiч, знав, що по всiх розкладах добро то нiяк не iхне, а Серба, адже Серб одноосiбно вже бiльше десятилiття тут увесь бiзнес контролюе i усiх пацанiв кришуе, через те i стягнув усю зброю з усiх ничок усього периметру в будiвлю недобудованоi гiдроелектростанцii iменi Володимира Іллiча Ленiна над Бистрицею, за десять кiлометрiв вiд Самбора.
Ну, iдея це нормальна, нiчого не скажеш. Ранiше кожен стволи з собою тягав, адже зовсiм без стволiв ходили тiльки найбiльш битi хлопаки на кшталт того ж Вампiра, але таких – одиницi. Без стволiв страшно, та й навiть не в периметрi вони потрiбнi, тi стволи. А як нарвешся на яких шакалiв на виходi – або вояк, або мусорню, або когось iз братви? Кожен хоче по-легкому нажитись на чесному роботязi, хе-хе… Але стволи – це i проблема, мало того, що ти його ще купи десь втридорога, мало того, що тягни на собi, коли кожен грам ваги критично важливий, так ще як тебе, не дай Бог, приймуть коло блок-посту чи ще де, так без ствола ти грошину офiцеру тикнеш i поiдеш, а з стволами…
Тому хлопцi стволи стали ховати в ничках в периметрi, але не глибоко, а так – там, де люди вже не заходять, але ще й не периметр по сутi. Тодi пiзнiш стала рiзна шпана i вояки тi нички викупати i тирити, що погано лежить. Такi розборки за тi нички пiшли, що хай Бог спаса!
І коли вже Серб цю всю катавасiю пiд себе пiдiм’яв, то звiз усiеi своеi братви спорядження в примiщення гiдроелектростанцii. Потiм туди ще пiдкинули якусь кiлькiсть з «американськоi операцii», те, що не вдалось поки реалiзувати, адже вони як з американцями працювали, то виклянчили у них задарма цiлу купу всього – i автоматичнi гвинтiвки, i бронiки, i тепловiзори, i просто спецодяг, типу – для справи. Потiм продали бiльшу частину, звичайно, в якесь Сомалi або ще куди, а те, що лишилось, звезли сюди, «на склад», як тут казали.
Володимир Худенко
Роман-притча, роман-застереження. Жорстока, але чесна антиутопiя молодого украiнського автора. Людство занадто довго перебувало в полонi власного самообману про свое безумовне лiдерство i панування на Землi. А що, коли люди, з усiма своiми науковими i технологiчними досягненнями, з усiма своiми iдеями про прогрес i пiдкорення Космосу – всього лишень кормова база майбутнiх прийдешнiх Патрiархiв? Кормова база, яка чомусь почала вважати себе чимось бiльшим? І чого будуть коштувати всi досягнення людства, коли прийдуть справжнi господарi? Чи зможе людина довести всiм, i перш за все – самому собi, що вiн щось iнше, щось бiльш значне? Щось значне чи навiть хтось значний?
Володимир Худенко
МОГИЛЬНИК
Бо коли ти вiдмовишся вiдпустити народ Мiй, то ось Я взавтра спроваджу сарану на твiй край.
І покрие вона поверхню землi, i не можна буде бачити землi. І поiсть вона решту вцiлiлого, позосталого вам вiд граду, i поiсть вона кожне дерево, що росте вам з землi.
І переповняться нею доми вашi, i доми всiх рабiв ваших, i доми всього Єгипту, чого не бачили батьки вашi та батьки батькiв твоiх вiд дня iснування iх на землi аж до сьогоднi!
(Вихiд 10:4–6)
ПРИСВЯТА
1
Пам’ятаеш цей парк у досвiтнiх сирих туманах?
Цю алейку, засипану жовклим кленовим листом?
Вбогi клумби й городи крiзь осiнь з ii димами
І дороги в полях крiзь свiтанки ii iмлистi?
Пам’ятаеш цi ранки? Автобуси в сиву безвiсть,
Прохолоду ставкiв, тополинi ряди дороги,
Свiт далекого мiста глухими ночами серпня
І всю решту того, що вернути немае змоги?
Пам’ятаеш лiнiйки у тихiй середнiй школi,
Пам’ятаеш свята i години нудних урокiв,
Пам’ятаеш хрести кладовищ за футбольним полем,
Пам’ятаеш, лебедонько, скiльки пройшло вже рокiв?
Пам’ятаеш мое iм’я i мою статуру,
Пам’ятаеш моi слова чи мое обличчя,
Пам’ятаеш мiй голос – либонь, ти його забула,
Так i мало би статись, та й, власне, не в тому рiч.
Так i мало би статись, писати цi вiршi сором,
Я давно й не пишу, бо не знаю, кому писати:
Ти в далекому мiстi тепер зустрiчаеш зорi,
Ти давно вже чиясь дружина i гарна мати.
Ну а я вже давно списався, усе збулося,
Я не став, ким хотiв, вiрогiдно, й не мiг би стати,
Бо кому ще потрiбнi рядки про твое волосся,
Про твоi божi руки, про очi вiдьмацькi клятi,
Про твою худорбу, про дорогу до твого дому,
На котрiй я тобi говорив про свое кохання.
Все давно помiнялось, i я вiдчуваю втому,
Вiд якоi позбутись менi вже снаги не стане.
Ти давно вже не тут, i не там, не в моему серцi.
Я давно вже не той, котрим мрiяв колись там бути.
Все давно помiнялось, i стравлений Карабутiв
Вже чогось починае здаватись менi нестерпним.
Все давно помiнялось; полями гуркочать зливи,
І наступнi снiги у розхристаних хмарах виснуть,
І проходять нiмi роки по холодних нивах,
Холоди застилають простiр мого дитинства.
Тихий парк в бур’янах, тi алейки в шприцах та смiттi,
Вбогi клумби скосили, а школа, либонь, вже струхла.
В коридорах, де ти пiдпирала не стiни – свiт мiй,
Панотець править службу, йому там цiлують руки.
Кладовища зростають, а в вiкна шкребуться вiти,
Стадiон той пустуе в сипкiм безгомiннi ранкiв,
Вiд дороги, де ми стояли, то вiе вiтер,
То глухими ночами доноситься лязкiт тракiв,
І здригаються стiни, i юнiсть вiдходить з краем,
І моi вбогi рими безпомiчно терпнуть, меркнуть,
І холоднi машини асфальт предковiчний крають
І стирають з iсторii руки твоi безсмертнi.
2
Просто знай: ти була, ну i я намагався чесно
Вкарбувати у вiчнiсть тебе, молоду й красиву,
Адже ти воскрешала усi цi грядущi весни,
Ти була Персефона, могутня i жалiслива.
Ти була Персефона – я знаю, ти б насмiялась
Із усiх епiграм, що я ними тебе ославив.
Я це знаю, лебiдко, i ти абсолютно права,
Ти була не така, але ж ти не була й моя.
Не була би нiколи, бо мертвi мiста порожнi
І не мають правителiв, ними гуляе вiтер,
Їх немае потреби любити, хiба лиш божий
Дух лiтае над мертвим безлюдним безкраiм свiтом.
Так i ти не скульптура, котру я лiпив роками,
Будував постаменти i марно вкладав в них душу.
Ти була Персефона, в своiх молодих руках
Ти приносила весни, а весни завжди минущi.
Весни завжди крихкi i нiколи не будуть вiчнi.
Кожна з них особлива, i в тому iх вища сутнiсть.
Я тому й покохав цi прекраснi вiдьмацькi вiчi,
Що таких, як вони, вже нiколи в свiтах не буде.
В тому грiх мiй, голубко, що я твоi юнi коси,
І статуру твою, i усе, що було мiж нами,
Не волiв вiдпустити, як з краю торiшню осiнь,
А волiв ув’язнити, волiв вкарбувати в камiнь
І цю школу, i парк у досвiтнiх сирих туманах,
Цi алейки, засипанi жовклим кленовим листом.
Я хотiв не прожити, а просто про них повiсти.
Я хотiв не любити, а лиш будувати храми.
А тому й опадають гербами моi жита
І гуляють вiтри мiж зарослих колон Помпеi,
Багряняться цi стiни скривавленою зорею,
І проходять колони повз мертвi моi мiста.
ВСТУП
Йому часто сниться кiнець жовтня 1992-го року, сiрий передсвiтанковий час i мiсто, вкрите тягучими осiннiми туманами. Тумани стеляться проiжджими частинами та безлюдними дворами, обступають пiднiжжя дев’ятиповерхiвок в заспаних житлових масивах, а хворобливi протяги носяться алейками, залiтають в розчиненi дверi пiд’iздiв та вiкна балконiв на верхнiх поверхах, колихають забуту там одiж.
Зоря наче ще й не дума пiдiйматись десь там, над лебединською трасою i передмiстями, а як i надумаеться, то чи й помiтна буде за тими суцiльними хмарами аж до обрiю.
Вже бiльше десяти рокiв йому сниться i сниться ця рання i похмура, якась така передчасна осiнь. Йому сниться заспаний досвiтнiй Комсомольськ у покривалi туманiв i очiкуваннi близького ранку. Темнi житловi масиви з рiдкими вогниками в вiкнах, залiзничнi колii в росi та забитi бронетехнiкою автомобiльнi дороги. І перекритi мости над Бистрицею, ледь видимi через прицiл його снайперськоi гвинтiвки. Зжовкле, вже майже прогниле листя на тротуарах, тиша околиць i шкiл, дитячих садкiв.
Перед свiтанням солдати починають метушитись, механiки прогрiвають двигуни.
Колони формуються в Комсомольську i неспiшно за тим рухаються притихлими околицями мiста. А тодi, звертаючи на розбитi осiннi дороги, сунуть крiзь невибранi поля i мертвi занедбанi села кудись в бiк хворобливоi зорi. В цей час над мiстом чутно гул турбiн – то ударнi авiагрупи злiтають в Овручi i йдуть на бомбардування бунтiвного регiону.
Йому те сниться, i сниться, i сниться…
Але того дня йому не вдалось додивитись свiй набридливий сон – за старою бойовою звичкою вiн прокинувся вiд самого лишень тривожного передчуття. Вiн визирнув у вiконце вагончика охорони – по подвiр’ю плiвся осiннiй туман, а черговi коло ворiт якось дивно метушились, хоча до свiтання ще було далеко, ще тiльки починало сiрiти i в красивому трьохповерховому будинку господарiв не свiтилось нi в однiй кiмнатi. Що б це значило?
Вiн накинув штурмовку i, взявши зi столу пiстолет з гравiруванням «За вiдмiнну службу», вклав його в нагрудну кобуру. Коли вийшов на подвiр’я, то порив вiтру жбурнув йому в лице дрiбною мрякою.
Коло ворiт метушня вже притихла, але вiн натомiсть побачив, як вiд парадного входу будинка господарiв до зброярнi заклопотано чимчикуе один з особистих тiлоохоронцiв Ольги Дмитрiвни. І хлопчина той зовсiм не був нi наляканий, нi стривожений, а просто якийсь надмiру заклопотаний – колишнiй спецпризначенець одразу це зауважив i трохи заспокоiвся. Але що ж тут за метушня? Господар приiхав чи що? Схоже на те…
– Сич! – окликнув вiн хлопчину. – Що там вiдбуваеться?
– А, Вiктор Олегович! – крикнув той на ходу. – Пiдходьте одразу в гаражi, а то ми вже спiзнюемось. Ольга Дмитрiвна з дiтьми вже зiбрались, а в мене ось iз рацiею щось негаразд…
– А вiд кого наказ? – Вiктор Олегович спинився. – Чому менi нiхто не доповiв? Чуеш? Вiд кого наказ?
Але хлопчина вже пiдходив до зброярнi i лише махнув у вiдповiдь рукою.
– Вiд мене, – приглушено мовив хтось за спиною у Вiктора Олеговича.
Той рiзко обернувся, рефлекторно вхопившись за рукоять пiстолета, i вкляк. Вкляк лише на якусь кляту долю секунди, але ця доля секунди, як це часто i бувае, коштувала йому життя.
На нього накинулися ззаду, затулили рота i перерiзали горло – вiн сам у минулому багато разiв виконував подiбнi манiпуляцii, знiмаючи ворожих вартових. А втратив вiн обачнiсть через одну просту рiч – голос, який звучав з туману, був йому добре знайомий, але так давно, що наче навiть в якомусь минулому життi. Вiн знав цей голос, тому й не вихопив одразу зброю, i саме тому вкляк, побачивши власника голосу, бо йому здалося, що вiн бачить привида – людину, яка зараз до нього зверталась, вiн вже багато рокiв вважав мертвою.
І ще одна деталь – вiн колись сам особисто вбив цю людину.
Коли його тiло взяли на оберемок, вiд примiщення зброярнi пролунало два приглушених пострiли.
– Блядь! – вилаявся давнiй знайомець Вiктора Олеговича i, впустивши тiло додолу, скомандував: – Тягнiть цього гандона в вагончик i решту жмурiв до нього також, а тодi, як будемо звалювати, пiдпалите к херам це все, Вампiр просив, щоб вiд цього шалману i трiски не лишилось. Я пiду зиркну, що там за движуха…
Вiн зняв з плеча автомат, але двое його хлопцiв вже виходили з примiщення зброярнi, один, правда, трохи наче накульгував, а в iншого рукав був у кровi.
– Що там таке?
– Та сука… – прокрехтiв кульгавий. – Встрелив мене, пiдар, як не по яйцях…
– Сильно?
– Та нi, тiльки чиркнуло. Хай в дорозi перев’яжу потiм.
– Тодi так, – чоловiк задумався. – Коротше, iдiть до ворiт i пiдженiть зараз машини, а ми з Чехом тодi заберемо Ольгу Дмитрiвну з дiтьми. Цього козла комiтетчика ми вчасно прибрали, тож якщо ви «наружку» грамотно зняли i не запалились, то у нас ще з пiвгодини в запасi е.
Вiн розвернувся i пiшов до красивого будинку з автоматом наперевiс, а через хвилю до нього приеднався той хлопчина, що вбив Вiктора Олеговича, спiвробiтника СБУ i начальника охорони цього об’екта.
– Шамане! – окликнув хлопчина свого товариша. – Там готово все.
– Всiх вовкодавiв прибрали?
– Та типу так…
– Коротше, зараз виiжджаемо.
Вони зайшли в будинок. У вiтальнi коло вiкна стояла жiнка з довгим каштановим волоссям, у темних окулярах, вбрана в теплий в’язаний светр i чорну спiдницю до колiн. З ii лiктя звисало чорне шкiряне пальто, руки були складенi на грудях. На диванi смирно сидiли двое дiтей – хлопчик рокiв чотирьох i трохи старша дiвчинка. Вони були вбранi теплiше за матiр – в куртках i шапках, закутанi в шарфи.
– Вiктор Олегович? – спитала жiнка, повернувшись вiд вiкна, кволим, ледь чутним голосом, немовби вона була хвора. – Хто тут? – раптом вимовила стурбовано.
– Це я, Олю, – приязно i навiть лагiдно вивiв чоловiк, пiдходячи до неi.
– Шамане? – вона широко всмiхнулась. – Як…? Що ти тут робиш? – здавалось, вона була дуже рада чути його голос.
Вiн пiдiйшов до неi впритул i обережно взяв за руку. Вона у вiдповiдь пiднесла iншу свою руку йому до обличчя i легенько до нього торкнулась.
– Дай я хоч тебе… А… – вона опустила руку. – Щось сталось? Чому ти приiхав так раптово? Ти чогось не хочеш менi казати?
– Нi-нi! – вiн поклав руку iй на плече. – Заспокойся. Мене прислав Артур, вiн просив вас забрати. Сьогоднi.
– Сьогоднi? Зараз?
– Так. Ви вже зiбрались?
– Так.
– То виходимо, – вiн допомiг iй вдягнути пальто. – Тримайся за мене. Вiзьми пiд руку. Отак. Так, малеча… – вiн звернувся до дiтей. – Ну, що, курносики? Ану iдiть слухняно з оцим дядьком! Чеху, вiзьми дiтей.
Вони вийшли з дому, коли почало свiтати i туман вже потроху розсiювався. Шаман вiв Ольгу, а Чех нiс малого на руках, дiвчинку ж вiв, тримаючи за руку.
Вони сiли в два позашляховики, котрi iншi хлопцi перед тим пiдiгнали пiд самi вiкна дому. Ольга не могла повною мiрою оцiнити перемiну в своiй звичнiй охоронi – може, лише вiдчувала, хтозна… А дiти здивовано позирали на цих чоловiкiв. На вiдмiну вiд звичних спiвробiтникiв iхньоi служби безпеки, цi були як попало вдягненi – в основному в якiсь брезентовi та спортивнi куртки, джинсовi або ж спортивнi штани… Одiж стара i поношена, i в декотрих за спинами телiпались автомати, а в одного чи двох одяг був чогось заляпаний кров’ю.
Вони швидко сiли в машини i вже через декiлька хвилин виiхали з мiста, через пiвгодини звернули з траси на грунтову дорогу в полях. Вони квапились, але час у них iще був. З годину тому особистий борт вiце-президента Сполучених Штатiв, що прямував до мiжнародного аеропорту Лебедина, аби доправити високопосадовця на офiцiйну зустрiч глав держав – гарантiв безпеки Украiни, що мала вiдбутись там же, несподiвано для всiх, нiбито по причинi густого туману приземлився на покинутому вiйськовому летовищi поблизу селища мiського типу Ленiнське за сорок кiлометрiв вiд обласного центру. Негайно вислана туди з найближчого райцентру делегацiя у складi мiського голови того ж райцентра, декiлькох депутатiв та очiльникiв тамтешньоi мiлiцii раптово виявила, що з лiтака вийшов не вiце-президент, а декiлька десяткiв американських десантникiв. Вони оточили територiю летовища, а прибулу делегацiю взяли в полон.
Поки в столицi розбирались, що б це могло значити, i поки до мiсця пригоди було вiдправлено щось бiльш значне за мiсцеве керiвництво, на злiтну смугу аеродрому з прилеглоi лiсопосадки виiхали два позашляховики i пiдкотились до вiдкидного трапу лiтака. З машин вийшли незряча жiнка з двома дiтьми i декiлька озброених чоловiкiв. Двое чоловiкiв завели незрячу жiнку з дiтьми в лiтак i зайшли самi за тим. Потiм в лiтак органiзовано зайшли десантники, i лiтак через деякий час пiднявся в повiтря. Пiсля цього в ближнiй лiсопосадцi зникли i два позашляховики з озброеними чоловiками всерединi.
А ще через якусь годину лiтак благополучно покинув повiтряний простiр краiни.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
1
З’ЇЗД НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ СРСР
ПОСТАНОВА
вiд 24 вересня 1989 р. N 277-4
ЗА ДОКЛАДОМ КОМІСІЇ,
СТВОРЕНОЇ ПЕРШИМ З’ЇЗДОМ НАРОДНИХ ДЕПУТАТІВ СРСР,
ПО РОЗСЛІДУВАННЮ ПОДІЙ, ЩО МАЛИ МІСЦЕ
В НАСЕЛЕНОМУ ПУНКТІ САМБІР 1 ВЕРЕСНЯ 1989 РОКУ
З’iзд народних депутатiв СРСР, заслухавши висновок Комiсii по розслiдуванню подiй, що мали мiсце в населеному пунктi Самбiр 1 вересня 1989 року, вiдмiчае, що в трагедii, пов’язанiй iз загибеллю невинних людей, виявилась неспроможнiсть колишнього керiвництва республiки вирiшити ситуацiю, а також серйознi помилки при проведеннi силовоi операцii, допущенi на всiх рiвнях всесоюзного та республiканського керiвництва, зокрема при зачистцi примiщень iнституту Курчатова та прилеглоi територii. Також до трагедii призвели подальшi дii Збройних Сил у мiстi та його околицях, зокрема – ранковi авiаудари, завданi по примiщенню залiзничноi станцii та окремих районах мiста. Мало мiсце також використання зброi проти мирних громадян пiд час поспiшноi евакуацii населення мiста ввечерi 1 вересня 1989 року. З’iзд звертае увагу на вiдсутнiсть чiткоi законодавчоi регламентацii порядку i практики використання Збройних Сил задля вирiшення конфлiктiв всерединi краiни.
З’iзд народних депутатiв СРСР постановляе:
Пiдготувати iз врахуванням обговорення, що вiдбулося, текст повiдомлення для друку за висновками розслiдування подiй у мiстi Самбiр.
Голова
Верховноi Ради СРСР
2
Покинутий хутiр висився на пригiрку над зарослим бур’яном полем i мiлкою замуленою рiчечкою в очеретах та вербах. До нього з траси тяглась грунтова дорога, минаючи мiсток-шлюз над тою вбогою притокою Бистрицi. Зi сторони ближнiх болiт до хутору пiдповзав туман, а довколишнi поля пахкотiли гнилiсною прохолодою.
Всього то i роботи було, що пiдiгнати схованi в одному з покинутих дворищ хутора машини до будiвлi гiдроелектростанцii – тут i iхати-то якихось хвилин десять чи навiть менше. Там погрузили добро – стволи, вибухiвку, гранати i що там ще iм треба було – i вернулись цiею самою дорогою повз загублений в полях i лiсосмугах хутiр на трасу обласного значення, i хай тодi цi «чегевари» чинять, що iм заманеться, хоч i Киiв пiдривають весь до бiсовоi матерi. Чудовий був план, можна навiть сказати – генiальний, сука, план! Пiдiрвати такi бабки i рвонути з ними на Багами або ще куди, а цi мудаки ще ж мали iм шенгенськi паспорти пiдiгнати, i все – легально.
От i поiхали б на острови з паспортами якоi-небудь Нiмеччини чи Бельгii, i зависали б там потiм, i очi б усього цього тутешнього не бачили. А вони, цi пiдари, хай собi роблять чи революцiю, чи контрреволюцiю, чи проституцiю регiонального масштабу.
Там то й справи всього – забрати стволи i вибухiвку. Ваня Кобра, ясна рiч, знав, що по всiх розкладах добро то нiяк не iхне, а Серба, адже Серб одноосiбно вже бiльше десятилiття тут увесь бiзнес контролюе i усiх пацанiв кришуе, через те i стягнув усю зброю з усiх ничок усього периметру в будiвлю недобудованоi гiдроелектростанцii iменi Володимира Іллiча Ленiна над Бистрицею, за десять кiлометрiв вiд Самбора.
Ну, iдея це нормальна, нiчого не скажеш. Ранiше кожен стволи з собою тягав, адже зовсiм без стволiв ходили тiльки найбiльш битi хлопаки на кшталт того ж Вампiра, але таких – одиницi. Без стволiв страшно, та й навiть не в периметрi вони потрiбнi, тi стволи. А як нарвешся на яких шакалiв на виходi – або вояк, або мусорню, або когось iз братви? Кожен хоче по-легкому нажитись на чесному роботязi, хе-хе… Але стволи – це i проблема, мало того, що ти його ще купи десь втридорога, мало того, що тягни на собi, коли кожен грам ваги критично важливий, так ще як тебе, не дай Бог, приймуть коло блок-посту чи ще де, так без ствола ти грошину офiцеру тикнеш i поiдеш, а з стволами…
Тому хлопцi стволи стали ховати в ничках в периметрi, але не глибоко, а так – там, де люди вже не заходять, але ще й не периметр по сутi. Тодi пiзнiш стала рiзна шпана i вояки тi нички викупати i тирити, що погано лежить. Такi розборки за тi нички пiшли, що хай Бог спаса!
І коли вже Серб цю всю катавасiю пiд себе пiдiм’яв, то звiз усiеi своеi братви спорядження в примiщення гiдроелектростанцii. Потiм туди ще пiдкинули якусь кiлькiсть з «американськоi операцii», те, що не вдалось поки реалiзувати, адже вони як з американцями працювали, то виклянчили у них задарма цiлу купу всього – i автоматичнi гвинтiвки, i бронiки, i тепловiзори, i просто спецодяг, типу – для справи. Потiм продали бiльшу частину, звичайно, в якесь Сомалi або ще куди, а те, що лишилось, звезли сюди, «на склад», як тут казали.