Чотири сезони (збiрник)
Стiвен Кiнг


Шоушенк – в’язниця, з якоi ще нiкому не вдавалося втекти. Ендi Дюфрейн потрапив сюди за вбивство, якого не вчиняв. Невинна людина засуджена на довiчне ув’язнення… У тюремному пеклi так легко збожеволiти! Але Ендi виявився мiцним горiшком… Ще нiхто не втiкав iз Шоушенку? Отже, вiн буде першим! Пронизлива iсторiя про силу людського духу i про те, що нiколи не можна здаватися – навiть коли здаеться, що виходу немае…

До видання також увiйшли повiстi «Здiбний учень», «Тiло» та «Метод дихання».





Стiвен Кiнг

Чотири сезони

Повiстi





Рита Гейворт i втеча з Шоушенку


Такi, як я, е в усiх тюрмах штатiв i федеральних в’язницях США. Я той, хто може все дiстати. Фабричнi цигарки, пакетик марихуани (якщо ви бiльше по цих дiлах), пляшку брендi – вiдсвяткувати випускний сина чи дочки в школi, та що завгодно… у розумних межах. Але так воно не завжди було.

У Шоушенк я загримiв, коли менi було всього двадцять. Я один iз небагатьох у нашiй щасливiй маленькiй родинi, хто добровiльно зiзнався в тому, що скоiв. А скоiв я вбивство. Застрахував життя своеi жiнки (на три роки старшоi за мене) на кругленьку суму, а потiм пiдрiзав гальма на двомiсному «Шевроле-купе»[1 - Двомiсний спортивний автомобiль. (Тут i далi прим. пер.)], подарунку вiд ii батька на весiлля. Усе вийшло точнiсiнько так, як я собi планував. Не передбачив я лиш одного: iдучи вниз пагорбом Касл, у мiсто, вона зупиниться й пiдбере сусiдку з сином-немовлям на руках. Гальма вiдмовили, тачка протаранила кущi на краю мiського парку й, розганяючись, помчала далi. Свiдки аварii казали, що летiла вона зi швидкiстю п’ятдесят миль чи навiть бiльше, а потiм врiзалася в постамент статуi Громадянськоi вiйни й вибухнула.

А ще я не планував попастися, але попався. У мене в цiй тюрязi тепер абонемент. У штатi Мен не дiе смертна кара, але окружний прокурор зi шкури вилiз, аби на мене повiсили всiх трьох жмурiв й впаяли три довiчнi. Це на довгий-довгий час закрило передi мною дверi умовно-дострокового звiльнення. Те, що я скоiв, суддя назвав «гидким, мерзенним злочином». І таки ж не збрехав. Але це вже минувшина. Можете почитати про неi на пожовклих сторiнках каслрокськоi газети «Колл», де великi заголовки з оголошеннями про мiй вирок сусiдять iз новинами про Гiтлера й Муссолiнi та «алфавiтний суп» агенцiй ФДР[2 - ФДР – Франклiн Делано Рузвельт. «Алфавiтний суп» – жартiвлива назва низки урядових агенцiй (назви яких скорочувалися до абревiатур), запроваджених президентом Рузвельтом для керування економiкою США в 1933 роцi в межах полiтики «нового курсу»] i здаються якимись старезними химерами.

Чи я виправився, спитаете ви? Я не в курсi, що це слово означае, принаймнi в тюрмах та виправних закладах узагалi. Думаю, це слiвце для полiтикiв. Воно, може, i мае якесь iнше значення, i, може, я навiть колись про нього довiдаюся, та це в майбутньому… а це таке, про що арештанти привчаються не думати. Я був молодий, симпатичний i з бiдняцького району. Надув черево миловидiй, але похмурiй i твердолобiй дiвчинi, яка жила в гарному старому будинку на Карбайн-стрит. Їi батько був не проти шлюбу, якби я пiшов на роботу в його власну оптичну компанiю i «якось пiднявся». Та, як з’ясувалося потiм, насправдi вiн хотiв тримати мене в себе в будинку пiд нiгтем, як неслухняного улюбленця, кусючого й ще не дуже привченого не паскудити в хатi. Зрештою в менi назбиралося стiльки ненавистi, що вона пiдштовхнула мене скоiти те, що я скоiв. Якби менi дали другий шанс, то вдруге я цього не зробив би, але навряд чи це означае, що я виправився.

Хай воно як, та тепер не про мене мова пiде. А про хлопця, якого звали Ендi Дюфрейн. Але перед тим як я розповiм вам про Ендi, хочу ще трошки прояснити про себе. Багато часу це не забере.

Як я вже казав, мене вже чи не сорок гадських рокiв тут, у Шоушенку, знають як того, хто може все дiстати. І це значить не лише контрабанду типу додаткових цигарок чи випивки, хоча цi пункти завжди першi в списку. Але я роздобував i тисячi iнших речей для мужикiв, якi тут строки мотають. Деякi з них цiлком легальнi, а проте iх важко надибати там, куди тебе засадили начеб для того, щоб покарати. Був у нас один, посадили його за згвалтування маленькоi дiвчинки й за те, що трусив своiм хазяйством перед десятками iнших дiвчаток. Я роздобув йому три шматки рожевого мармуру, i з них вiн зробив три нiштяковi скульптури: немовля, хлопчика рокiв дванадцяти й бородатого молодика. Назвав вiн iх «Три пори життя Ісусового». Тепер цi скульптури стоять у вiтальнi в чоловiка, який колись був губернатором цього штату.

А ось ще iм’я, яке ви, може, пам’ятаете, якщо росли на пiвночi Массачусетсу. Роберт Алан Коут. Тисяча дев’ятсот п’ятдесят першого вiн спробував пограбувати Перший комерцiйний банк Меканiк-Фолза, i його затримання переросло в криваву баню: шестеро покiйникiв, двое з них – члени банди, трое – заручники, а ще один – молодий лягавий, що вистромив голову не тодi, коли треба було, i зловив кулю в око. Коут збирав колекцiю монеток. Звичайно, тримати ii в тюрязi йому б не дозволили, але з невеличкою допомогою його матерi та посередника (водiя вантажiвки з пральнi) я зумiв ii дiстати. Я сказав йому:

– Боббi, ти псих: збирати монети в кам’яному готелi, де повно злодюг.

А вiн тодi так глянув на мене, усмiхнувся й вiдповiв:

– Я знаю, де iх заникати. Там безпечно. Не бiйся.

І вiн не збрехав. Боббi Коут помер вiд пухлини мозку тисяча дев’ятсот шiстдесят сьомого, але тiеi колекцii монет досi й не знайшли.

Я добував мужикам шоколадки на день Валентина. Якось дiстав три зеленi молочнi коктейлi, якi подають у «Макдоналдсi» у день святого Педдi[3 - Педдi – зменшувально-пестливе вiд Патрик.], для скаженого iрландця О’Меллi. Навiть органiзував опiвнiчний сеанс «Глибокоi горлянки» та «Диявола в мiс Джонс» для двадцяти арештантiв, якi скинулися всiм, що мали, аби взяти напрокат тi фiльми… хоча та маленька витiвка окошилася для мене тижнем у карцерi. У добувача своi ризики.

Я роздобував довiдники й порнокнижки, iграшки для розiграшiв, типу електрошокера для рукостискань i сверблячого порошку; не раз i не два пiклувався про те, щоб довгостроковик утiшався трусиками вiд дружини чи подружки… а ви ж знаете, що з такими предметами хлопцi тут роблять довгими ночами, коли час витягуеться, мов лезо ножа. Усе це я добуваю не задурно, цiна деяких речей виходить досить-таки високою. Але й не лише за грошi я це роблю. Що менi з тоi грошви? Прикупити собi «кадилак» чи злiтати на два тижнi в лютому на Ямайку я не зможу нiколи. Я роблю це тому ж, чому хороший рiзник продае вам лише свiже м’ясо: маю репутацiю та хочу ii зберегти. Єдине, з чим я вiдмовляюся мати дiло, – це зброя та важкi наркотики. Я нiкому не допомагатиму вбити себе чи ще когось. Досить на мою голову вбитих, на все життя вистачить.

Ага, я такий собi «Нейман-Маркус»[4 - Американський унiверсальний магазин, що спецiалiзуеться на продажу речей класу «люкс». Заснований у Далласi, штат Техас, 1907 рiк.]. Тож, коли тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого до мене прийшов Ендi Дюфрейн i спитав, чи не зможу я контрабандою пронести йому в тюрягу Риту Гейворт[5 - Гейворт Рита (1918–1987) – американська кiноактриса й танцiвниця, одна з найвiдомiших зiрок Голiвуду 1940-х рр.], я вiдповiв, що це зовсiм не проблема. І так воно й було.

У Шоушенк Ендi потрапив тисяча дев’ятсот сорок восьмого, у своi тридцять. То був охайний коротун iз волоссям пiскового кольору й маленькими спритними рученятами. На носi в нього сидiли окуляри в позолоченiй оправi. Нiгтi мав завжди пiдстриженi й чистi. Дивно пам’ятати такi деталi про людину, але для мене в тому був увесь Ендi. Вiн завжди мав такий вигляд, нiби йому бракуе лише краватки. На волi вiн служив вiце-президентом у трастовому вiддiленнi великого банку в Портлендi[6 - Найбiльше мiсто в штатi Мен.]. Незлецька роботка для такого молодого хлопа, особливо якщо подумати, якi консервативнi тi банки… i цей консерватизм треба помножити на десять, коли потрапляеш у Нову Англiю, де народ довiрить тобi своi грошi, тiльки якщо ти будеш голомозий, кульгавий i постiйно поправлятимеш трусняки, щоб у сраку не залазили. Ендi сидiв за вбивство дружини та ii коханця.

Здаеться, я вже згадував, що в тюрмi всi поголовно безневиннi. О, цю мантру вони промовляють iз тим самим пафосом, як тi святошi на ТБ читають Об’явлення. Вони стали жертвами суддiв з кам’яними серцями й такими самими яйцями, чи некомпетентних адвокатiв, чи полiцейськоi пiдстави, чи iм не пiдфартило. Вони читають цю мантру, але на обличчях у них записано геть iнше. Бiльшiсть арештантiв – низькопробнi чмирi, щось таке нi собi, нi людям, а найбiльшою невдачею в iхньому життi було те, що матерi доносили iх до пологiв.

За всi своi роки в Шоушенку я стрiв менш нiж десяток людей, яким повiрив, коли вони сказали, що нiчого не скоiли. Одним iз таких i був Ендi Дюфрейн. Хоча в його невинуватостi я переконався не одразу, кiлька рокiв мусило минути. Якби я був одним iз присяжних, якi слухали його справу в Портлендському вищому судi всi тi шiсть буремних тижнiв тисяча дев’ятсот сорок сьомого – сорок восьмого рокiв, то теж проголосував би за ув’язнення.

Так, дiльце було пекельне, одне з тих смаковитих, де все зiйшлося докупи так, як треба. Фiгурувала в ньому вродлива дiвчина зi зв’язками в суспiльствi (мертва), мiсцевий спортсмен, помiтна фiгура (теж мертвий) i видатний молодий бiзнесмен. Плюс скандал, який могли всiма правдами й неправдами роздмухати газети. Обвинувачення було справою елементарною. Весь процес тривав так довго лише тому, що окружний прокурор хотiв балотуватися в Палату представникiв, тому пересiчний американець мусив добре роздивитися його мармизу. То був судовий цирк вищого пiлотажу, глядачi шикувалися в чергу з четвертоi ранку (попри те, що температури стояли нижче нуля), аби тiльки зайняти мiсце в залi.

Факти обвинувачення, якого Ендi так нiколи й не оскаржив, були такими: у нього була дружина, Лiнда Колiнз-Дюфрейн; у червнi сорок сьомого вона зацiкавилася грою в гольф у замiському клубi «Фелмут-Гiлз»; вона справдi брала уроки протягом чотирьох мiсяцiв; ii iнструктором був чемпiон iз гольфу «Фелмут-Гiлз», Глен Квентин; наприкiнцi серпня сорок сьомого Ендi довiдався, що Квентин та його дружина стали коханцями; Ендi й Лiнда Дюфрейни сильно посварилися пiсля обiду десятого вересня сорок сьомого; пiдставою для сварки була ii подружня зрада.

Як засвiдчив Ендi, Лiнда зiзналася, що iй полегшало вiд того, що вiн усе знае. Сказала, що тi зустрiчi потайки завдають iй душевних мук. Повiдомила Ендi, що подасть на розлучення в Рино[7 - Мiсто Рино (штат Невада) славилося швидкими розлученнями. Законом було встановлено ценз проживання в мiстi – шiсть тижнiв, пiсля закiнчення яких людина могла отримати розлучення.]. А Ендi сказав, що радше побачить ii в пеклi, нiж у Рино. Вона поiхала з дому, щоб провести нiч iз Квентином у бунгало, яке Квентин орендував неподалiк вiд гольф-клубу. Наступного ранку прибиральниця знайшла iх обох мертвими в лiжку. У кожного вбивця випустив по чотири кулi.

Саме цей останнiй факт обтяжував провину Ендi вагомiше, нiж решта. Прокурор iз полiтичними амбiцiями багато про це розводився у своiй вступнiй промовi, а потiм – у завершальнiй. Ендрю Дюфрейн, казав вiн, не зраджений чоловiк, що в станi афекту хотiв помститися зрадницi-дружинi. Це, пiдкреслив прокурор, ще так-сяк можна було б зрозумiти, хоч виправдання цьому й нема. Але ця помста була значно холоднiшою.

– Подумайте тiльки! – гримiв прокурор до присяжних. – Чотири й чотири! Не шiсть пострiлiв, а вiсiм! Вiн спорожнив барабан… а потiм зробив паузу, щоб перезарядити й знову вистрiлити в кожного з них!

«ЧОТИРИ ДЛЯ НЬОГО Й ЧОТИРИ ДЛЯ НЕЇ!» – волав заголовок у «Портленд сан». Бостонська «Реджистер» охрестила його Вбивцею-Рiвняйлом.

Продавець iз комiсiйноi крамницi в Льюiстонi засвiдчив, що за два днi до подвiйного вбивства продав Ендрю Дюфрейну шестизарядний револьвер тридцять восьмого калiбру «Полiс спешiел». Бармен iз бару замiського клубу засвiдчив, що ввечерi десятого вересня Ендi зайшов десь о сьомiй, протягом двадцяти хвилин влив у себе три порцii вiскi без льоду, а коли злiз iз барного табурета, сказав бармену, що збираеться в гостi до Глена Квентина i що вiн, бармен, «про все, що буде далi, прочитае в газетах». Інший продавець, цього разу – з крамницi «Зручних покупок» за милю чи десь так вiд будинку Квентина, сказав у судi, що тiеi самоi ночi Дюфрейн зайшов до них приблизно за чверть дев’ята. Купив сигарети, три кварти пива й рушники для посуду. Окружний патологоанатом пiдтвердив, що Квентина й мадам Дюфрейн вбили мiж одинадцятою вечора й другою ночi з десятого на одинадцяте вересня. Слiдчий з офiсу головного прокурора штату, який вiв цю справу, повiдомив у судi, що менш нiж за сiмдесят ярдiв вiд бунгало е слiпий завулок i що вдень одинадцятого вересня в тому завулку знайшли три речовi докази: перший – двi порожнi квартовi пляшки пива «Нарагансет» (з вiдбитками пальцiв обвинувачуваного), другий – дванадцять недопалкiв (усi марки «кулз», якiй надавав перевагу обвинувачуваний), третiй – вiдбитки шин, з яких зробили гiпсовий муляж (що точно вiдповiдав рисунку протектора й зносу шин на «плiмутi» обвинувачуваного, сорок сьомого року випуску).

У вiтальнi Квентинового бунгало на диванi знайшли чотири рушники для посуду. У них були дiрки вiд куль i присмаленi слiди пороху. Слiдчий висунув теорiю (перекрикуючи агонiю протестiв адвоката Ендi), що вбивця загорнув дуло знаряддя вбивства в рушники, щоб притлумити звук пострiлiв.

Ендi Дюфрейн вийшов свiдчити на власну користь i виклав свою iсторiю спокiйно, зважено й безсторонньо. Розказав, що тривожнi чутки про його дружину та Глена Квентина до нього доходили протягом останнього тижня липня. У серпнi тривога вже не давала йому спокою, i вiн вирiшив сам трохи порозвiдувати. Якось увечерi, коли Лiнда нiбито поiхала на шопiнг у Портленд пiсля заняття з тенiсу, Ендi простежив за нею до одноповерхового орендованого будинку (який усi газети миттю охрестили «любовним гнiздечком»). Вiн припаркувався в завулку й сидiв у машинi години зо три, доти, доки Квентин не повiз Лiнду назад до замiського клубу, де вона лишила свое авто.

– Ви хочете сказати суду, що ваша дружина не впiзнала вашого новiсiнького «плiмута», який стояв позаду машини Квентина? – спитав його прокурор на перехресному допитi.

– На той вечiр я помiнявся машиною з другом, – вiдповiв Ендi. І це холодне пiдтвердження того, що його розвiдка була ретельно спланованою, не додало йому жодних плюсiв в очах присяжних.

Повернувши друговi машину й забравши свою, вiн поiхав додому. Лiнда лежала в лiжку, читала книгу. Вiн спитав, як минула ii поiздка в Портленд. Вона вiдповiла, що було весело, але вона нiчого не купила, бо нiчого особливо не сподобалось.

– Саме тодi я переконався остаточно, – повiдомив Ендi глядачам, що сидiли, затамувавши дух. Говорив вiн тим самим холодним вiдстороненим голосом, яким давав майже всi своi свiдчення.

– У якому настроi ви перебували протягом тих сiмнадцяти днiв, що минули з того моменту, й аж до тiеi ночi, коли вашу дружину було вбито? – спитав в Ендi його адвокат.

– Я дуже страждав, – холодно, спокiйно вiдказав Ендi. Як людина, що переказуе список покупок, додав, що думав про самогубство й навiть дiйшов до того, що восьмого вересня в Льюiстонi купив зброю.

Потiм адвокат запропонував йому розказати присяжним, що сталося пiсля того, як його дружина поiхала на зустрiч iз Гленом Квентином у вечiр убивств. Ендi розказав… i справив найгiрше враження з усiх можливих.

Я тридцять рокiв був iз ним близько знайомий i можу вам сказати, що бiльш стриманих людей я ще в життi не стрiчав. Те, що вiн видавав iнформацiю малими дозами, було нормально. Та ненормально – що тримав усе в собi. Якщо вiн i переживав темну нiч душi, як це назвав якийсь письменник, то ви б нiзащо про це не здогадалися. Вiн був того штибу людей, якi, коли вже надумають накласти на себе руки, то зроблять це, не лишаючи записок, але спочатку наведуть у своiх справах повний лад. Якби вiн заплакав на тiй лавi свiдкiв чи голос його зрадив i хрипко затремтiв, та навiть якби вiн накричав на того замрiяного про Вашингтон прокурора, то я думаю, йому б не впаяли пожиттевого. А якби i впаяли, то вiдкинувся б умовно-достроково ще до тисяча дев’ятсот п’ятдесят четвертого. Але вiн переповiв свою iсторiю, як диктофон, наче хотiв сказати присяжним: ось як воно було. Так – так, нi – нi. І присяжнi вирiшили сказати «нi».

Вiн розказав, що тiеi ночi напився, що напивався бiльше чи менше щодня з двадцять четвертого серпня й що вiн з тих людей, на яких алкоголь дiе погано. Звiсно, у таке будь-який суд присяжних не повiрив би. Вони просто не могли собi уявити, щоб цей холоднокровний, напрочуд стриманий молодий чоловiк в акуратному вовняному костюмi-трiйцi з двобортним пiджаком нажерся до поросячого вереску через брудненьку iнтрижку курви-дружини з провiнцiйним тренером iз гольфу. А я повiрив, бо бачив Ендi таким, яким його не могли бачити тi шестеро чоловiкiв i шестеро жiнок.

За весь той час, що я знав Ендi Дюфрейна, вiн випивав лише чотири рази на рiк. Щороку зустрiчався зi мною на подвiр’i для прогулянок десь за тиждень до свого дня народження, а потiм знову за два тижнi до Рiздва. З кожною оказiею замовляв пляшку «Джек Денiелз». Сплачував за нього так само, як i решта ув’язнених за свiй товар, – з тих копiйок за каторжну працю, якi тут платили, плюс трохи з власних запасiв. До тисяча дев’ятсот шiстдесят п’ятого все, що ти мав, – десять центiв за годину. У шiстдесят п’ятому платню пiдвищили – аж до четвертака. Моi комiсiйнi за спиртне залишаються незмiнними – десять вiдсоткiв, i коли додасте цю доплату до вартостi смачного м’якого вiскi, такого як «Блек Джек», то зможете уявити, скiльки годин Ендi Дюфрейну доводилося потiти в тюремнiй пральнi, щоб чотири рази на рiк розжитися бухлом.

Уранцi у свiй день народження, дев’ятого вересня, вiн вихиляв чималу чарчину, потiм ще одну ввечерi, коли гасло свiтло. Наступного дня вiддавав решту пляшки менi, i я пускав ii по колу. Що ж до другоi пляшки, вiн наливав собi одну чарку ввечерi напередоднi Рiздва, потiм ще одну – у новорiчну нiч. А далi ця пляшка знову ж таки опинялася в мене з вказiвками передати далi. Чотири чарки на рiк – отака поведiнка людини, яку пляшка болюче вжалила. Ужалила так, що кров потекла.

Вiн сказав присяжним, що вночi десятого був такий п’яний, що мiг невиразно пригадати лише якiсь окремi маленькi уривки. Вiн накачався пiсля обiду (за його власними словами, «хлюпнув собi подвiйну порцiю голландськоi хоробростi»), перед тим як узятися за Лiнду.

Ендi пригадав, що, коли вона пiшла на зустрiч iз Квентином, вiн вирiшив сказати iм усе, що про них думае. Дорогою до бунгало Квентина заскочив у замiський клуб, щоб перехилити чарку-двi. Згадати, що сказав бармену «про все, що буде далi, прочитаеш у газетах», вiн не мiг, так само, як i те, чи взагалi йому щось казав. Пам’ятав, як купував у «Зручних покупках» пиво, але не рушники.

– Нащо менi здалися тi рушники? – спитав вiн, й одна з газет потiм вiдрапортувала, що трое з жiнок-присяжних здригнулися.

Пiзнiше, значно пiзнiше, вiн подiлився зi мною своiми мiркуваннями про того продавця, який дав свiдчення про рушники. Думаю, варто стисло передати, що вiн сказав.

– А що як, полюючи на свiдкiв, – сказав Ендi одного дня на подвiр’i для прогулянок, – вони надибали хлопця, який продав менi того вечора пиво. На той час минуло вже три днi. Факти цiеi справи широко висвiтлювали всi газети. Може, вони всiею бандою притисли хлопця до стiнки, п’ятеро-шестеро лягавих, плюс козел з офiсу прокурора, плюс помiчник прокурора. Пам’ять – доволi суб’ективна штука, Реде. Вони могли почати так: «Хiба не може такого бути, що вiн купив п’ять чи шiсть кухонних рушникiв?» – i потiм вже розкручувати його далi. Якщо достатня кiлькiсть людей захоче, щоб ти щось згадав, це може стати потужним засобом переконання.