Бог нiколи не моргае. 50 урокiв, якi змiнять твое життя
Регiна Бретт


Регiна Бретт веде колонку у клiвлендськiй газетi «Плейн Дiлер». Вона народилась у 1956 роцi й виросла в мiстечку Равенна, штат Огайо. Мае науковi ступенi бакалавра журналiстики i магiстра релiгiезнавства. У 1986 роцi стала репортером, а з 1994 року веде свою колонку.

За своi статтi вона отримала безлiч нацiональних, регiональних i мiсцевих нагород. Двiчi, у 2008 i 2009 роках, виходила у фiнал Пулiтцерiвськоi премii в номiнацii «Коментар». У 1999 i 2009 роках отримала Нацiональну журналiстську нагороду за своi колонки, присвяченi раку грудей.

Це ii перша книжка.





Регiна Бретт

Бог нiколи не моргае. 50 урокiв, якi змiнять твое життя


Присвячуеться Ешеру та Джулii,моiй пiдтримцi





Вiдгуки


Ця збiрка урокiв захоплюе i надихае. Бiльшiсть iз них… короткi i добрi розповiдi. Часто вони наштовхують на роздуми про власне життя. Доповнюючи пережите iсторiями про друзiв i знайомих, а також вiршами, молитвами, псалмами й уривками з великих книг, Бретт застосовуе давнiй письменницький прийом ретельного спостереження та детального самоаналiзу i подае свою вистраждану мудрiсть з оманливою простотою.

Publishers Weekly



Мудра i зворушлива книжка. Дивовижний доказ Божоi сили та любовi.

BookPage



Гумор, гарнi поради, та ще й покращуе настрiй… цього досить, щоб упоратися з будь-якою життевою ситуацiею.

BookLoons.com



Ця книжка – справжня коштовнiсть… iнкрустована життевими порадами, що в будь-якiй ситуацii примушують ваше серце битися. Чудова книжка. Цiею знахiдкою я обов’язково подiлюся з iншими.

MomLikeMe.com



Навiть не намагайтеся стримувати сльози. Цi уроки промовлятимуть до вашого серця i примусять переглянути власне життя. Це одна з тих книжок, якою, як перед тим колонкою, будуть дiлитися з друзями.

SpiritualWomanThoughts.blogspot.com



Їi книжки – нiби семiнар iз життевими прикладами, що навчить вас правильно сприймати життевi негаразди.

Feagler and Friends, канал PBS



Регiна Бретт мае талант розпiзнавати тi життевi ситуацii, якi творять нас. Їi уроки, що постають перед нами, – життерадiснi, веселi, сповненi смiливоi щиростi. Вона подарувала нам майстерно виписану карту життевих дорiг.

Джеффрi Заслоу, автор книжки «Дiвчата з Амес»



Як же комусь пощастило – жити в мiстi, де зранку до горнятка кави додаються життерадiснiсть i сила Регiни Бретт. У веселiй формi ii твiр примушуе замислитись над тим, як змiнити власне життя.

Доктор Майкл Ройзен, головний фахiвець iз питань здорового способу життя Клiвлендськоi лiкарнi i спiвавтор книжки «Ви: iнструкцiя з використання», написаноi разом iз доктором Мехметом Озом



Хочу подарувати примiрник «Бог нiколи не моргае» своему 82-рiчному татовi. Ще один куплю 16-рiчному друговi. Ця мудра, прониклива i щира книжка – грунтовна програма щасливого життя, що приноситиме вам задоволення. Цi уроки позачасовi i дуже своечаснi.

Трiтi Умрiгар, автор книжки «Простiр мiж нами»



Книжка, яку, безперечно, подарують багатьом випускникам цього року.

Ohio.com



Я обожнюю цю книжку – чарiвну, яскраву, зворушливу й веселу. Прочитайте ii, i чари Регiни Бретт торкнуться вашого серця.

Джо Естерхаз, автор книжок «Хрестоносець» i «Голлiвудська тварина»




Вступ


Одного разу моя подруга Кетi надiслала менi уривок iз книжки Рея Бредберi «Кульбабове вино». У цiй дивовижнiй повiстi е розповiдь про одне давне лiто, коли хлопчик захворiв i нiхто не мiг зрозумiти, що з ним. Життя занадто вражало його. Здавалося, нiхто не в змозi йому допомогти, доки поблизу не з’явився лахмiтник мiстер Джонас.

Хлопчик лежав на розкладному лiжку в саду, а мiстер Джонас щось йому нашiптував. Вiн сказав йому спокiйно лежати i слухати, а тодi простягнув руку i зiрвав з гiлки яблуко. Вiн довго сидiв бiля хлопчика i вiдкрив йому таемницю, яка крилася в ньому, ту саму таемницю, яка криеться i в менi. Деякi люди приходять у цей свiт надто тендiтними. Вони нiби нiжнi плоди, iх легко поранити, довести до слiз, i вони ще молодими впадають у зажуру. Мiстер Джонас знав про це, тому що вiн i сам належав до таких людей.

Його слова пробудили щось у душi хлопчика, i той одужав. Його слова пробудили щось i в моiй душi. Є люди, яких легко скривдити. І я – одна з них.

Менi знадобилося сорок рокiв, щоб знайти i зберегти щастя. Менi завжди здавалося, що Бог заплющив очi саме в ту мить, коли я народилася. Вiн пропустив цю мить i так нiколи й не довiдався, що я з’явилася на свiт. У моiх батькiв було одинадцятеро дiтей. Я дуже люблю своiх батькiв, своiх п’ятьох братiв i п’ятьох сестер, проте iнколи я почувалася маленькою й непомiтною, нiби мене загубили мiж непотребу. Кетi часто казала, що я була як порошинка. Вийшло так, що в шестирiчному вiцi менi скаламутили розум черницi, у шiстнадцять я була «блудною дочкою» i зловживала алкоголем, у двадцять один народила дитину i стала незамiжньою мамою, у тридцять закiнчила унiверситет, протягом вiсiмнадцяти рокiв сама виховувала дочку i аж у сорокарiчному вiцi вийшла замiж за чоловiка, який готовий менi зiрку з неба дiстати.

А в сорок один у мене виявили рак. Цiлий рiк я з ним боролася, ще один рiк знадобився на те, щоб вiдновити сили пiсля важкоi боротьби.

Коли менi виповнилося сорок п’ять, я лежала на лiжку i пригадувала все, чого навчило мене життя. Прочинилися дверцята до мого серця, i звiдти рiкою полинули думки. Ручка просто стала ловити iх i виводити словами на паперi. Я надрукувала iх, оформила у виглядi сорока п’яти урокiв, яких навчило мене життя, i запропонувала для газетноi колонки. Моему редакторовi це дуже не сподобалось. Його редакторовi теж. Та я все одно наполягла на iх публiкацii. Клiвлендським читачам «Плейн Дiлер» вони справдi полюбилися.

Боротьба з раком додала менi смiливостi навiть перед керiвництвом наполягати на своему. Якщо у вас був рак, ви довго хворiли, полисiли i знесилiли вiд хiмiотерапii та радiацii, то навряд чи вас може спiткати щось гiрше. Я дожила до сорока п’яти – i це була моя особиста перемога. Рак грудей примусив мене сумнiватися, чи проживу я так довго. Три моi тiтки померли вiд раку у вiцi сорока двох, сорока чотирьох i п’ятдесяти шести рокiв, тому в мене майже не було надii.

Але я продовжувала жити. Коли я вiдсвяткувала свое п’ятдесятирiччя, то вирiшила додати ще п’ять урокiв, i газета знов опублiкувала мою колонку. Несподiвано сталося щось неймовiрне. Люди з усiх куточкiв краiни почали розповсюджувати моi уроки. Я отримувала листи вiд священикiв, медичних сестер i соцiальних працiвникiв, якi просили надiслати iм копii, щоб опублiкувати iх у брошурах, церковних виданнях i маленьких мiсцевих газетах. Люди всiх конфесiй i тi, якi не сповiдували жодноi релiгii, – кожен вiдкрив для себе щось нове. Хоча в деяких уроках iдеться про Бога, люди вiднайшли в них унiверсальнi iстини. Менi розповiдали про агностикiв[1 - Агностики вважають неможливим пiзнати iстину щодо iснування Бога i вiчного життя, тому що керуються тiльки вiдчуттями i не визнають нiякого iншого джерела знань. (Прим. пер., якщо не зазначено iнше.)] i атеiстiв, якi носять перелiк моiх урокiв у гаманцi, приклеюють у себе в офiсi та крiплять магнiтом до холодильника. Уроки публiкують у блогах та на рiзних сайтах по всьому свiту. Щотижня, вiдколи виходила колонка, з Австралii до Зейнсвiла в штатi Огайо приходили електроннi листи з проханнями надiслати примiрники газети. Ця колонка – найпопулярнiша з усiх моiх публiкацiй за двадцять чотири роки журналiстськоi роботи.

Бiльшiсть моiх урокiв уперше з’явилися на сторiнках видань «Плейн Дiлер» та «Бiкон Джорнал», проте е й новi.

Цi уроки менi подарувало життя, а я дарую iх вам.




П’ятдесят урокiв





Урок 1. Життя несправедливе, та все одно прекрасне


Ця кепка завжди поверталася, щоразу дедалi бiльше зношена i полиняла, та не переможена.

Таку традицiю започаткував Френк.

Я пройшла перший курс хiмiотерапii i навiть не могла собi уявити, що випаде все волосся. Згодом я побачила хлопця в бейсболцi з написом «Життя прекрасне». Менi життя зовсiм не здавалося прекрасним, i скидалося на те, що стане ще гiршим, тому я запитала хлопця, звiдки в нього ця кепка. Через два днi Френк об’iздив усе мiсто, приiхав до мене додому i вручив менi таку саму. Френк справдi надзвичайний. Маляр за фахом, вiн обрав своiм життевим кредо два простих слова: «Менi треба». Цi слова нагадують йому, що слiд за все бути вдячним. Замiсть того щоб казати: «Я мушу йти сьогоднi на роботу», Френк каже собi: «Менi треба йти на роботу». Вiн не каже: «Я мушу купити харчi» – йому це треба. Не говорить: «Я мушу вiдвезти дiтей на бейсбольне тренування» – йому це треба. І так у будь-якiй ситуацii.

Саме Френк надавав цiй кепцi такого ефекту. Вона була темно-синього кольору, з овальною нашивкою, на якiй красувався оптимiстичний девiз бiлими лiтерами. І життя було прекрасним, навiть попри те, що волосся i брови повнiстю випали i я дуже ослабла. Я не носила перуку, натомiсть одягала цю кепку – це був мiй виклик раку, мiй плакат для всього свiту. Люди полюбляють витрiщатися на лису жiнку, тож вони отримали вiдповiдь на своi зацiкавленi погляди.

Поступово мiй стан покращився, волосся вiдросло, i я вiдклала кепку, доки моя подруга не захворiла на рак, i тодi вона запитала мене про неi. Вона теж хотiла мати таку. Спершу я не дуже бажала вiддавати iй свою, бо вона була менi як талiсман, оберiг. Але я повинна була передати ii далi. Якби я не вiддала кепку, фортуна напевне б вiд мене вiдвернулася. Подруга пообiцяла одужати й передати ii iншiй жiнцi. Проте вона повернула кепку менi, щоб я передала ii ще комусь.

Ми назвали ii «Хiмiокепка». Навiть не знаю, скiльки жiнок носили ii за останнi одинадцять рокiв. Багато моiх подруг мали рак грудей – Арлiн, Джой, Шерил, Кая, Шейла, Джоан, Сендi. Вони передавали кепку одна однiй. Щоразу, коли кепка поверталася до мене, вона виглядала все бiльше пошарпаною i зношеною, але в кожноi жiнки по-новому горiли очi. Всi, хто носив щасливу «Хiмiокепку», досi живi й здоровi.

Торiк я дала ii моему друговi i спiвробiтнику Патрику. У тридцять сiм рокiв у нього дiагностували рак товстого кишечника. Я передала йому кепку, хоч i не була впевнена, що вона допомагае вiд будь-якого раку. Вiн розповiв про неi своiй мамi. Розповiв про те, що тепер став ланкою в ланцюзi тих, хто одужав. Його мама знайшла компанiю «Життя прекрасне», яка виготовляла кепки та iншi товари з цим девiзом. Вона зателефонувала до компанii, розповiла iм iсторiю нашоi щасливоi кепки i замовила цiлу коробку таких самих. Вона надiслала iх найближчим друзям i родичам Патрика. Усi вони сфотографувались у них, тож його холодильник прикрашають фото його друзiв з коледжу, iхнiх дiтей, собак i навiть садових скульптур, усiх у кепках iз написом «Життя прекрасне».

Працiвники компанii «Життя прекрасне» були надзвичайно зворушенi iсторiею, яку iм розповiла Патрикова мама. Вони провели загальнi збори й органiзували акцiю «в дусi мандрiвноi щасливоi „Хiмiокепки“», яка полягала в тому, щоб пiдтримати когось, передавши свою кепку. Вони надiслали Патриковi фото, на якому всi сто сiмдесят п’ять працiвникiв одягли цi кепки.

Патрик пройшов хiмiотерапiю, i зараз iз ним усе добре. Йому пощастило – у нього не випало волосся, тiльки порiдiло. Вiн нiколи не носив кепки, але вона теж йому допомогла. Вона лежала на столику бiля сходiв, i вiн щодня бачив напис «Життя прекрасне». Вона допомогла йому в найважчi моменти, коли вiн хотiв припинити хiмiотерапiю i вже майже опустив руки. Усi, хто подолав рак, пройшли через це. Навiть тi, хто нiколи не хворiв на рак, переживали такi днi.

Виходить, це не кепка, а напис на нiй давав усiм нам сили жити i пiдтримуе нас зараз.

Життя прекрасне.

Передавайте далi.




Урок 2. Якщо сумнiваетесь, просто зробiть наступний правильний крок


Мое життя було схоже на дитячу гру «Завмри»: коли до вас доторкаються, ви повиннi застигнути в тiй позi, в якiй вас упiймали. Коли щось траплялось, я застигала на мiсцi, як статуя, завжди боячись пiти в хибному напрямку або прийняти неправильне рiшення. Та насправдi, занадто довго лишатися на одному мiсцi – то i е ваше рiшення.

У спецiальному рiздвяному випуску мультфiльму про Чарлi Брауна е момент, коли головний герой зупиняеться бiля ятки п’ятицентового психiатра[2 - У мультфiльмi Люсi тримае невеличку ятку, де «продае» психологiчнi поради, зазвичай безглуздi, по п’ять центiв.] Люсi. Вона намагаеться поставити йому дiагноз. Якщо вiн боiться вiдповiдальностi, то в нього гiпенгiофобiя. Проте Чарлi не впевнений, що це його найбiльший страх. І Люсi щосили стараеться визначити його фобiю. Може, вiн боiться сходiв? Це клiмакофобiя. Якщо вiн боiться океану, то в нього таласофобiя. А може, в нього гефiрофобiя, i вiн боiться переходити через мiст?

Нарештi Люсi встановлюе точний дiагноз – Чарлi страждае на панфобiю. Коли Люсi цiкавиться, чи це правильно, Чарлi питае, що таке «панфобiя». Вiдповiдь водночас шокуе i заспокоюе його. «Панфобiя» – це боязнь усього.

Еврика! Ото i е дiагноз Чарлi. Як i мiй.

Я сяк-так закiнчила старшi класи, а дороговказом менi був алкоголь. Я навчалася в коледжi недалеко вiд дому, тому що боялася навiть уявити, скiльки крокiв потрiбно зробити, щоб покинути дiм i жити в гуртожитку далеко вiд Равенни, штат Огайо.

Щодня я проiжджала шiсть миль[3 - Миля – британська й американська мiра довжини, приблизно дорiвнюе 1,6 км.] на автобусi з Равенни до Кента не тому, що Кентський унiверситет був хорошим, надiйним i недорогим навчальним закладом (а вiн таким i був), а тому, що навiть не могла собi уявити той стрибок, який на мене чекав, якби я вирiшила поiхати далеко, як трое моiх старших сестер i брат. Вони вступили до Унiверситету штату Огайо, одного з найбiльших у краiнi. А в Кентi мiй свiт був маленьким i безпечним. В унiверситетськiй iдальнi я зустрiчала студентiв, з якими колись ходила до школи.

Десь через рiк навчання я провалила iспит з хiмii. Цей предмет був для мене важким, тож я вiдмовилась вiд нього. Я змiнювала свою спецiальнiсть тричi, а потiм завагiтнiла у двадцять один i покинула навчання. Я цiлковито зав’язала з алкоголем i перебивалася на рiзних роботах, якi менi зовсiм не подобались. Я працювала оператором з перевезень, секретарем адвоката, офiс-менеджером i навiть похоронним асистентом – вiдвозила покiйникiв на цвинтар.

Що я мала зробити зi своiм життям? Майбутне насувалося на мене. А тодi одного дня знайомий, з яким ми разом лiкувалися вiд алкоголiзму, порадив менi просто зробити наступний правильний крок.

Так просто? Ну, це я можу.

Зазвичай ми знаемо, яким мае бути наступний крок, але вiн настiльки малий, що ми його не помiчаемо, бо заглядаемо далеко в майбутне i замiсть простого маленького кроку бачимо страшний величезний стрибок. І ми чекаемо. Чекаемо, що Генiальний План у всiх подробицях, як червоний килим, простелиться до наших нiг. Проте навiть якби таке було можливим, нам однаково забракло б духу, щоб пройти по ньому.

Я хотiла закiнчити унiверситет i займатися тим, що менi до вподоби, а не змушувати себе щоранку вставати на роботу. Але яку спецiальнiсть менi обрати? Де взяти грошi на навчання? Ким я зможу працювати? Було так багато запитань i так мало вiдповiдей. Та одного дня моя мама вказала менi на наступний правильний крок. Вона запропонувала переглянути каталог навчальних предметiв.

Так просто? Ну, це я можу.

Тож я взяла каталог, вiдкрила його i переглядала сторiнку за сторiнкою, пiдкреслюючи тi предмети, якi хотiла б вивчати тому, що вони цiкавi, а не тому, що я хочу здобути якусь спецiальнiсть. Я сидiла на пiдлозi у вiтальнi i гортала сторiнки. Спершу, нiби дитина, яку не цiкавить нiчого крiм розваг, я видiлила маркером верхову iзду i пiший туризм. Тодi пiдкреслила кiлька занять iз психологii та мистецтва, ще кiлька лекцiй з англiйськоi. Я переглянула всi сторiнки, прочитала опис кожного предмета i знайшла свiй скарб. Написання новин, репортажi, рубрики в журналах, статтi. Супер! Я перегорнула весь каталог вiд початку до кiнця, переглянула його знов i побачила, який предмет мене найбiльше зацiкавив. Журналiстика.

Я вiдвiдала одне заняття, потiм ще одне i ще одне.

Якщо сумнiваетесь, просто зробiть щось правильне. Може, незначне, але правильне. Едгар Лоуренс Доктороу порiвнював написання книжки з водiнням автомобiля вночi. Вiн казав: «Ви нiколи не побачите попереду те, чого не освiтлюють фари, але ви можете здолати всю дорогу». Взагалi так i в життi. Фари мого автомобiля освiтлюють дорогу попереду на 350 футiв[4 - Фут – британська й американська мiра довжини, приблизно дорiвнюе 30 см.], проте навiть за такого освiтлення я можу дiстатися до Калiфорнii. Менi лише потрiбно достатньо свiтла, щоб рухатися вперед.

У тридцять я закiнчила Кентський унiверситет i отримала диплом зi спецiальностi «Журналiстика». Десять рокiв потому я стала магiстром релiгiезнавства в Унiверситетi Джона Керролла. Я нiколи не ставила собi за мету отримати магiстерський ступiнь. Якби я заздалегiдь пiдрахувала кiлькiсть рокiв (п’ять), вартiсть навчання (тисячi доларiв), увесь час, який витратила на лекцii, домашнi завдання й дослiдження (всi тi ночi, обiднi перерви та вихiднi), то я б нiколи не надiслала тiеi першоi квитанцii про оплату за навчання. Я просто б вiдвiдала одне заняття, ще одне i ще одне… i несподiвано навчання закiнчилось.

Те саме можу сказати i про виховання дочки. Я i гадки не мала, що протягом вiсiмнадцяти рокiв буду ростити ii без батька. Моя дочка закiнчила школу в той самий час, коли я стала магiстром. Добре, що в двадцять один, коли я ii народила, я навiть не замислювалася над тим, скiльки часу, грошей i самопожертвування потрiбно, щоб виростити дитину i побачити, як вона закiнчуе школу. Напевне, тодi я б страшенно злякалася.

Час вiд часу експерти пiдраховують, скiльки коштуе виростити дитину. Виходить шестизначна цифра. Така сума не лякае майбутнiх батькiв, проте якби хтось визначив, скiльки часу й сил iде на виховання дiтей, людство було б на межi вимирання.

Секрет успiху, батькiвства та й життя взагалi полягае в тому, щоб не рахувати витрат. Не варто зосереджуватись на всiх тих кроках, якi треба зробити. Не варто заглядати в прiрву перед тим, як перестрибнути ii, бо вона вас поглине i ви вже не зробите наступного кроку.

Якщо ви хочете позбутися зайвих кiлограмiв, замiсть смаженоi картоплi замовте салат. Якщо ви хочете бути гарним другом, зателефонуйте. Якщо ви хочете написати роман, сядьте й напишiть перший роздiл.

Бувае страшно мiняти щось кардинально, але зазвичай нам стае смiливостi зробити наступний правильний крок. Один маленький крок, а потiм ще один. Це все, що вам потрiбно, щоб виростити дитину, отримати диплом, написати книжку i робити те, що вам до вподоби.

А який ваш наступний крок? Байдуже, куди ви прямуете, просто зробiть його.