Етимологiя кровi
Анна Багряна


Вирушаючи у коротку мандрiвку колоритним гуцульським краем, Ярослава аж нiяк не здогадуеться, куди i до кого зрештою приведе ця подорож. Розкручуючи заплутаний клубок власних почуттiв, Ярка несподiвано натрапляе на слiд родинноi таемницi, що здавна розпалювала ii цiкавiсть. У своiх напiвдетективних, напiвмiстичних пошуках дiвчина вiдкривае для себе кармiчний зв’язок поколiнь, усiм своiм еством пiзнае пам’ять кровi, незримо закодовану в кожному з нас. Ця iсторiя людських пристрастей, вишукано написана Анною Багряною, припаде до смаку справжнiм лiтературним гурманам. У 2008 роцi рукопис роману «Етимологiя кровi» (перша назва «За Габiею або Всупереч забобонам») став лауреатом одразу трьох престижних премiй: конкурсу романiв, кiносценарiiв та п’ес «Коронацiя слова» (ІІІ мiсце), «Смолоскип» (ІІ мiсце), а також був вiдзначений Мiжнародною украiно-нiмецькою премiею iм. О. Гончара. У тому ж роцi був виданий у киiвському видавництвi «Факт».





Анна Багряна

Етимологiя кровi

Роман

Видання друге (змiнене й доповнене)



перейдеш битий шлях убрiд

i зоставиш тiнь

потойбiч

всупереч

забобонам

я зупинене серце до нiг жбурляю

тобi

як собацi жбурляють

шматок вiд кровi солоний



обома руками

схопи i не вiдпускай

як невiчний свiй день

як останнiй свiй шанс

як жiнку

над прозорiстю часу

прозрiеш хоч ти

нехай

бодай на одну хвилинку



перейдеш – iще б пак -

найрозбитiший в небi шлях

найжертовнiшу зiрку пригорнеш

до моiх вiкон

я кричатиму

так

як кричить вiд болю земля

вивергаючи чоловiка



перейдуть i тi iншi

але ж вони крадькома

не покажуть облич

iхнi очi змiшаються з пилом



у розгорненiй книзi

стiлькох сторiнок нема

на тутешнiй землi

такi

глибокi могили







[фрагменти мого життя]

Страхолiсся


Майже щоночi менi сняться однаково химернi сни – зi знайомими обличчями та iменами. З весiльними квiтами та кров’ю землi. З обрiем, до якого можна дiйти. Вiд таких сновидiнь притлумлюеться дiйснiсть, адже вони видаються реальнiшими за саме життя…

Я народилася 26 квiтня 1978 року в мiстечку Іванковi, за вiсiмдесят кiлометрiв вiд Киева.

Спершу ми з батьками мешкали у Страхолiссi. Бiля моря. Велике, таемниче i страшне – Киiвське море. Але я любила його, хоча б за те, що воно у нашому селi. Влiтку ми в ньому купалися. Взимку, коли замерзала вода, каталися на ковзанах та санчатах.

Коли менi виповнилося сiм рокiв, я отримала в дарунок вiд мами величезний набiр фломастерiв. До малювання нiколи не мала охоти. Проте, фломастери годилися менi в iншiй, вельми цiкавiй, справi. За допомогою того модного (на той час) канцелярського приладдя можна було смiливо передавати усiлякi знайомi i незнайомi слова. Багато слiв. Рiзнобарвних, яскравих. Свiтлих i темних. Писала iх на паперi, шпалерах, тюлi, парканi… Моiй радостi не було меж. Це нагадувало чари: лiтери, якi самi по собi не мають жодного значення, складаються в ряд i починають раптом щось означати. І ти можеш передавати лiтерами все, про що думаеш. Або чого не можеш вимовити вголос.

Того ж самого року в моему життi сталося ще декiлька важливих подiй.

Влiтку батьки повезли мене до Криму – на Чорне море. І саме там я пережила свое перше дитяче розчарування. Адже виявилося, що вода у справжньому морi – завжди солона i важка. А хвилi – великi i шумнi. Справжне море – воно пахне дельфiнами i казковими мушлями, воно завжди – без того берега. Я довго плакала, коли дiзналася, що мое рiдне Киiвське море – рукотворне, тобто це взагалi нiяке не море, просто так називаеться. Почала потай ненавидiти його…

Восени я пiшла до страхолiськоi школи.

Пiсля занять бiгала до лiсу. Лiс, на вiдмiну вiд моря, був справжнiм. Мама завжди лаяла мене за те, що я не заходжу пiсля школи додому й не перевдягаюся. Майже кожного вечора вона мусила вiдпорювати вiд форми бруднющi (чорнило з чорноземом) манжети i пришивати новi. При тому торочила, що нiколи бiльше не пустить мене до лiсу. Але величезна торба, наповнена пахучими грибами таки пом’якшувала дещо неньчинi суворi вердикти, i наступного дня, пiсля школи, я повторювала своi лiсовi подвиги. Зi мною завжди були три вiрнi подружки – Сонька, Вiка i Санька. Інодi за нами валасалися хвостиками iншi однокласники, а я не любила, коли у лiсi було надто гамiрно.

Третину назбираного добра завжди вiдносила бабi Галi, маминiй мамi, яка жила через десять хат по нашiй вулицi. І доки не зачинало смеркати, я слухала ii оповiдки про життя, про лiс, про Страхолiсся, про те, як робили Киiвське море i заливали цiлi довколишнi села – з хатами, церквами, школами i цвинтарями… Я уявляла все це, i менi ставало моторошно. Я ще бiльше ненавидiла наше море – море штучне, море-вбивцю.

Бабуся Галя народилася у Страхолiссi i, хоч не вешталася нiколи по чужих свiтах, проте багато всього пережила й набачилася. Глибокi брижики по всьому обличчi. Я ще тодi, видивляючись на тi брижики, думала: «Старiсть – страшна, не хочу бути старою».

Мiй дiд, чоловiк баби Галi, помер за одинадцять рокiв до мого народження. «Був дуже працьовитим i… нiжним», – розказувала баба. Шкода, що не дочекався мене. Думаю, з ним менi було б веселiше.

Багато чого розповiдала стара про себе i про дiда. Про мою маму i маминих старших сестер, тiтку Ольгу та тiтку Катерину. Та нiколи – про своiх батькiв, сестру i брата. Я знала, що всi вони вже давно лежать у землi i що баба не хоче про них згадувати. Але так хотiлося уявити, якими були отi моi далекi предки: про що думали, що iли-пили, як сварилися, як любили i ненавидiли одне одного. Чи так само – як ми?..

Бабця Галя була майстринею вишивки. Колись до неi приходили на навчання дiвчата з iнших сiл, приiздили навiть iз Фастова i Трипiлля. Але вона мрiяла передати все свое вмiння менi – кровнiй i прямiй спадкоемицi. Тiльки нiчого з того не вийшло. Надто вже непосидючою я виявилася для такого нудного заняття. Мене цiкавили лише лiтери, з яких народжуються слова, лiс i вечiрнi гульбища на нашiй вулицi.

– Ликерка, – iнодi казала на мене бабця i якось скрушно при тому хитала головою.

Я вже знала: Ликеркою звали ii молодшу сестру, але чим саме могла нагадувати оту Ликерку, годi було збагнути. Бабця вперто вiдмовлялася говорити про це.

«Ну i не треба, – думала собi, ображена, – захочу – сама про все якось довiдаюся».

У лiс, якщо вже казати по правдi, я ходила не заради грибiв. Просто любила слухати лiс. Там, у ньому, було для мене багато таемниць. Інодi навiть навмисне вiдставала вiд Сонi, Вiки i Санi, нiби загубила iх.

– Ярко-о-о-о! – гукали i замовкали, а я собi потай блукала помiж дерев.

Кiлька разiв, на одному i тому ж мiсцi, чула: кричить якась жiнка – так, як можуть кричати лише вiд пекельного болю або у передсмертних судомах. Ставало страшно, аж дибки здiймалося волосся. Але мене знову i знову тягнуло до того мiсця, до того крику – незбагненним зв’язком iнтуiтивно вгадуваноi спорiдненостi. Менi нiхто нiчого не говорив. Я знала лише те, що вiдчувала сама. І мовчала. Бо це було МОЄ, сокровенне.

Того ж самого року, в сiчнi, по рiздвяних святах, бабця Галя померла. Ми з мамою довго не могли вiдiйти вiд цього тяжкого горя. Поховали стару на сiльському цвинтарi поруч з iншими нашими родичами, серед яких, проте, не було анi ii батька, анi матерi. Анi сестри Ликерки. Ми так i не дiзналися про них нiчого. Таемницю нашого роду закопали глибоко в землю чужi й п’янi дядьки.

Наступного року, саме на мiй день народження, сталася аварiя на ЧАЕС i, хоч наше село не потрапило до надмiру враженоi радiацiею територii, ми з батьками все одно виiхали звiдти. До столицi. Хтось iз батькових знайомих нам посприяв у тому. Але я не мала анi найменшого бажання кудись iхати. Усе, що залишала, було МОЇМ, тобто единим справжнiм для мене. Пригадую, навiть плакала, коли прощалася зi страхолiською хатою – але не так вiд реально усвiдомленоi втрати, як бiльше – перед невiдомiстю. Плакала з таким театральним драматизмом, що у рiдних це викликало лише смiх. Вони смiялися з мене, а в очах був сум.

– Ярославо, не плач, – казали, – будемо навiдуватися вряди-годи, це ж не зона.

Хтось чогось не мiг второпати. А я тодi розумiла лише одне: ми залишаемо могили своiх предкiв. Тепер вони будуть без нас. Це все, що я тодi годна була зрозумiти. У тому смiшному вiцi, коли випадають молочнi зуби i з’являеться нав’язливе бажання якомога швидше стати дорослою.

Отже, ми переiхали до столицi.

Того ж року тато знайшов собi iншу жiнку i пiшов жити до неi. Вiн i ранiше бахурував, тiльки мама не зважала на те ранiше – завжди ж повертався додому. Цього разу подався з кiнцями. А ми з мамою залишилися удвох. У нашiй невеличкiй двокiмнатнiй квартирцi. В панельнiй дев’ятиповерхiвцi з лiфтом та смiттепроводом.




[хронiки чужих життiв]

Киiвське Полiсся. Горностайполь



Ганя

Коли Ганi виповнилося сiм рокiв, мама подарувала iй золотi кульчики-пiвмiсяцi. Вуха проколювали без голки, пiдточеними шпичками кульчикiв, змоченими в горiлцi. Ганя навiть не зойкнула. Було страшно боляче, але терплячiсть вперемiж iз почуттям сорому (невже я така слабачка?) перемогла. Аж свiтилася вся вiд радостi – нарештi стала дорослою.

Ганя не знала, що напередоднi ii свята мати з батьком зчепилися були – ледь не до скандалу. Просто Василь дуже спротивився Степанидинiй думцi щодо такого дорогого подарунка.

– Ми ж не багачi якiсь, щоб розкидатися на цяцьки. Не панночка, обiйдеться. Нема чого змалку привчати до розкошiв.

Але Степанида не здавалася i вперто наступала на чоловiка. Їхня донечка мусить бути найкращою дiвчинкою в Горностайполi. Яка ж це розкiш? Золотi пiвмiсяцi лише оберiгатимуть Ганю вiд злоi сили, вiд зурочень заздрiсних односельчан. Та й голiвка у неi не болiтиме нiколи – бо золото ж.

Нi, у неi в родинi не було забобонних, зовсiм. Щонедiлi з батьками ходила до церкви – але бiльше ходили про людське око. А чи по-справжньому вiрили в Бога – Степанида не знала. Вона хотiла, аби Бог був, проте не могла уявити, яким повинен бути той Бог. Якщо вiн живе на небi, то чому ж ховаеться вiд людей? От сонце ж, наприклад, можна побачити. І мiсяць, i зорi – вночi. А Бог у цей час де? Отож. Коли не бачиш – важко вiрити.

Василь зрозумiв, що у вiйнi з жiнкою йому не перемогти нiяк. Та й мусить же хтось бути мудрiшим. Погодився таки. Щоправда, коли довелося вести корову на ярмарок, довго стояв бiля хвiртки, не торкаючись клямки, все вагався: вiдчиняти чи нi. Важко було залишатися без такоi щедроi годувальницi, якою була Мiлька. А та дивилася на нього – нiби людськими очима – нiби ось-ось заплаче i скаже: «Не продавай мене, ще згоджуся». Як у казках, де говорять звiрi. Але Мiлька мовчала. Навiть не мукнула за всю дорогу, що тягнулася до ярмарку.


Василь

Василь Босенко сам був нетутешнiй. Із Ржищева.

Батько його, Гаврило Петрович, служив дрiбним чиновником. Красивим був чоловiком. Жодна жiнка не оминала поглядом. Та й вiн рiдко коли оминав спокусу в спiдницi, але й рiдко – самим лише поглядом. З дружиною пощастило – була неревнива. Єлизаветою звали, казали всi на неi – Лiжбета. Мала добру вдачу, лагiдна i хазяйновита. Але найголовнiше – мовчазна i терпляча. До ранку, було, чекае чоловiка, але нiчого не скаже, коли той прийде вранцi, не запитае, де був, не дорiкне, лише мовчки вiд дверей повернеться, коли кроки його вчуе, утре сльози насухо, а тодi зустрiчае Гаврила привiтно, наче той i не вештався бозна-де цiлу нiч. Радiла мовчки, що повертався до неi. І сумувала мовчки, що йшов… вiд неi. Горда була жiнка Лiжбета. А ще чоловiка свого дуже любила, а тому прощала все.

Але одного разу не повернувся Гаврило. Заплескали недобрi сусiдськi язики: дiвку собi молоду знайшов десь пiд самим Киевом, до неi втiк. А разом у Киiв на службу влаштувався, у якусь канцелярiю взяли його.

Василевi тодi було одинадцять рокiв. У школу ходив, але довелося йому ту школу покинути. Із Ржищева Лiжбета з Василем переiхали до своiх родичiв – на Киiвське Полiсся. Не могла бiльше нещасна жiнка витримувати отих насмiхань: з молодою дiвкою вiд неi чоловiк утiк… Краще не згадувати, як пережила все це!

Оселилися в Горностайполi, у маленькiй хатинцi-мазанцi, що вже аж розвалювалася вiд часу. Лiжбета мала дуже гарний голос. Взяв ii отець Іван до церковноi пiвчоi. Коли вiдправи були, свята чи поминальнi днi – спiвала у хорi, на життя заробляла, щоб себе i сина прогодувати. Усi думали у селi, що вдова. Жалiли. Часом та жалiсть iй допiкала.

«Краще б i справдi вдовою була», – мiркувала потай.

Василь вродою в батька вдався, як пiдрiс до парубка. Красень такий самий. Уже й на цього дiвки заглядатися почали. Ще як молодшим був, любив з мамою до церкви ходити. Там iз дяком Миколою стоваришувався, на десять рокiв старшим вiд нього. Микола був дуже розумним чоловiком, але й простим – було про що, окрiм Святого Письма, погомонiти. Навiть на рибу ходили разом. Так i дружба зав’язалася мiцна мiж ними. Не на один рiк.

– Слухай, Василечку, – якось сказав Микола, – ти вже здоровий дядько, мусиш сам грошi заробляти, ще й думати, як прогодувати матiр. Хочу тобi щось запропонувати. У нас у селi трунаря немае. Коли помирае хто, ми з Дитяток кличемо або й з iнших сiл. А люди ж не вiчнi, однi вiдходять, iншi народжуються – така Божа воля. Що вдiеш. У Горностайполi був колись один добрий майстер, але сам помер рокiв зо три тому. Вiдтодi нiхто за таку справу братися не хотiв. Чомусь боялися. От якби ти подумав…

– Та тут страшного нема нiчого, – вiдповiв Василь, – тiльки ж не вчив мене нiхто, от у чому бiда. Який з мене майстер, коли не знаю навiть, як дошку витесати?

– Навчишся, ти хлопець здiбний, руки на мiсцi. Погоджуйся, я сам тебе вiдведу в Дитятки. Тиждень-два у Прокопа, дитятського трунаря, поживеш, вiн навчить тебе i дошки витесувати, i домовини збивати. А парафiя за навчання заплатить, ти не переймайся, отець Іван сам зацiкавлений, аби в селi свiй майстер був. Та й потiм матимеш зi своеi працi гарнi грошi, – вмовляв Микола.

А що було Василевi думати? Звичайно ж, погодився.

Не помилився дяк – таки добрим майстром став Лiжбетин син. Спочатку не дуже приемна та справа йому була. А потiм звик. Навiть подобатися почало. Вiдчув покликання свое у тому – вiчнi домiвки односельчанам будувати.

Якось дiд один у селi помер. Прийшла до Василя онучка покiйного – батьки прислали про труну домовитися. Вiн знав ii – Степанидою звали. Тiльки не доводилося нiколи ближче зазнайомитися, не було нагоди такоi. Аж тут трапилася…

Худенька сама, з довгою русявою косою, з такими добрими-добрими очима, повними слiз. Плаче, каже, дiда дуже любила, повiрити не може, що бiльше не побачить його живого. Аж Василевi шкода стало – не дiда, звiсно, бо що вже дiду. Онучки.

Уперше таке зробив – пригорнув дiвчину до грудей i по головi гладити почав. А дiвчина не пручаеться, прихилилася до трунаря, ще дужче заплакала.

Аж раптом вiдчув, як гаряче йому стало. Злякався. Вiдступив вiд Степаниди трохи.

– Не плач, – каже iй, – така Божа воля: однi вiдходять, iншi народжуються. Що вдiеш.

Поховали дiда. Але Василевi з голови заплакана Степанида не виходить. Не може забути отого жару, що по тiлу його пройшовся, коли дiвчину обiймав. Якби таке повторилося! Тiльки щоб уже не плакала, щоб усмiхненою була, щоб мала якусь добру вiсть. Тодi притис би до себе знову, щоб i радiсть ii вiдчути.

Спливав час. У Горностайполi вистачало смертей i весiль. Уже й Лiжбета весiлля свого сина справила – зi Степанидою одружився. Дiвчина закохалася ще тодi, коли втiшав ii у дiдовiй смертi. Тож ледве не стрибала вiд радостi, коли сватати прийшов.

Зажили собi тихим-мирним життям у Василевiй хатi. І Лiжбета жила з ними до смертi. Але померла нестарою, вiд хвороби серця, онуки побачити не встигла.

Василь мав трохи заробiтку зi своеi працi, проте невеликi це були грошi. Не мiг втридорога лупити з родичiв померлих, хоч i майстер був гарний. Любив свою роботу, так, навiть гордився нею, але задоволений бiльше був вiд того, що робив. Чуже горе на зиск його не спокушало. Тож знав справжню вартiсть отих – зi слiзьми чужими змiшаних – грошей…

Найбiльшою втiхою для Василя була його донечка. Пiзно вона у них зi Степкою народилася – обом уже було за тридцять. Ледве дочекалися, думали вже, без дiтей старiсть зустрiчатимуть. Але всмiхнулася раптом доля – дарувала дитинку.

Пiдросла та, що вже чорнi кучерi сплiталися у двi тугi коси, уквiтчанi рiзнобарвними – до несмаку, але по-дитячому весело – стрiчками. Великi зеленi оченята жадiбно всмоктували у себе всi дива iхнього полiського краю i вiд того ставали такими глибокими-глибокими, наче криниця посеред двору.

Гарненькою була iхня Ганя, нiчого не скажеш. Як не дбати про щасливе прийдешне такоi.

Та й жiнку свою любив Василь. А чого вiд любовi не зробиш, чим не пожертвуеш. Отож скоро забули вони про корову, що промiняли ii на золотi кульчики-пiвмiсяцi. Зажили спокiйно, як i ранiше. Нiби нiколи i не сварилися мiж собою Василь та Степанида.

Того ж року Ганя пiшла до школи. Вчилася потроху читати i писати. На зиму справили iй кожушка – перешили старого дiдового, купили червону вовняну хустку в жовтi квiтки, схожi на нагiдки, якi рясно росли влiтку на iхньому городi, а чоботи взувала материнi, бо вже не мали на що купити новi – небагато покiйникiв на той час у селi було.

Але зима – вона ж недовга насправдi. Ось i станула крига на ставках, сонечко стало щедрiшим на тепло. Наближався Великдень.


Степанида

Степанида тримала свiчку мiж вказiвним i великим пальцем, у лiвiй руцi, правою хрестилася щоразу, коли отець Іван тричi виспiвував: «Господи помилуй!»

Полум’я було неспокiйним: то виструнчувалося рiвною вогненною смужкою на кiлька сантиметрiв угору, то опускалося скорчене донизу, нiби от-от вистрибне зi свiчки на долiвку i почне кружляти гарячим бiсиком межи нiг прихожан. А чорний димовий нiмб iз гучним трiскотом тягнувся за полум’ям – був його тiнню.

У Степаниди тривожно стиснулося серце. Лихе передчуття закралося до свiдомостi, аж у головi запаморочилося. Схотiлося якомога швидше вийти з храму. Але мусила стояти – бо ж iще непосвяченi у ii святковому кошику паски та крашанки. Поставила свiчку до свiчника i тричi перехрестилася. Наче трохи вiдлягло, а проте тривога ще довго продовжувала трiпотiти сполохано – аж на самому денцi серця. Якась невiдома iй досi сила сповiщала про щось моторошне i неминуче.

– Христос воскрес! – привiтала чоловiка.

– Воiстину воскрес.

Обiйнялися i поцiлувалися тричi. Ганя вихопила з мамчиних рук кошик i заходилася виймати посвячене добро – на розговiння. Постелила на стiл чистого рушника – вишитi гладдю курчатка засвiтилися святково у iхнiй вбогiй хатинi. Поставила посерединi велику паску, поруч – двi маленькi, а вже потiм обережно виклала коло з червоних, рудих, зелених, синiх та жовтих крашанок.