Нашi дракони вбивають нас
Оля Зубарева


Якщо Ви не прочитаете цю книжку за одну нiч, Ви навряд чи колись до неi повернетесь. Якщо ж Ви прочитае цю книжку за одну нiч, Ваш колишнiй свiт зруйнуеться i на його уламках народиться дещо абсолютно нове. У Анемi (краiнi Драконiв) точиться братовбивча вiйна, що е аналогiею подiй, якi розгортаються у сучасному свiтi. Червонi Дракони хочуть винищити Жовтих, аби заволодiти усiма земними та неземними багатствами. Жовтi Дракони з усiх сил намагаються вистояти, адже саме вони оберiгають Гармонiю Всесвiту. Без Жовтих Драконiв люди знищать одне одного i розпочнеться Великий хаос. Тереза важко переживае смерть коханоi бабусi, яка мала загадкове минуле. Дiвчина випадково дiзнаеться, що бабуся була причетна до дивного свiту Драконiв, i випадково сама туди потрапляе разом з подругою Олесею.





Оля Зубарева

НАШІ ДРАКОНИ ВБИВАЮТЬ НАС





ПЕРША ЧАСТИНА





ГЛАВА 1


Рудоволоса дiвчина, немовби витанцьовуючи химерний танець, йшла по скелястому березi моря. Їi смiх весняною повiнню розливався по лiтньому вечорi й перегукувався з древнiми горами. Їi безтурботне волосся, в якому путався вiтер, рiзко контрастувало зi строгими правильними рисами обличчя хлопця. Який проте також сп’янiв вiд свiжостi та щиростi цього вечора i, забувши все на свiтi, побiг на зустрiч пiнистим хвилям, що здавалось бились в iстерицi, слiд за Уляною.

На горизонтi вже догорав день, даруючи останнi спалахи сонця цим шаленцям. Темно-синя глибина моря зачаровувала та лякала, яскраво-помаранчева глибiнь цього вечора вселяла вiру в життя.

– Негайно припини бризкатись, Улько!

– А не припиню!

– Тодi я оголошую морську вiйну! – двое залились смiхом, пiдiймаючи навколо водянi смерчi.

Пiдлiтки й не помiтили як вже значно вiддалились вiд берегу i раптом очi Уляни наповнились невимовним жахом, все тiло здавалося паралiзувало, а ця секунда тривала вiчнiсть. У намаганнi закричати дiвчина зрозумiла, що на якусь хвилю онiмила, почала жадiбно ловити ротом повiтря. Руслан вiдразу винiс Уляну з води. І хоча дiвчина одразу прийшла до тями як тiльки торкнулась сушi, вона до останнього помаху вiй триматиме в таемницi, що саме трапилось того прекрасного вечора.

– Який прекрасний камiнь, – здивовано мовив Руслан, пiдiймаючи з ще гарячого, вiд денного сонця, камiння незвичайний камiнь смарагдового вiдтiнку формою з коло.

Якщо придивитися, в серединi можна побачити щось схоже на тисячi зiр, проте 19- рiчному хлопцю було далеко не до розглядання дивноi знахiдки. Уляна ж зачаровано взяла дивну рiч до рук i вiд неi вiдразу вiдколовся невеликий шматочок, схожий на серпик молодого мiсяця.

– Чорт би тебе узяв, Уляно, ти розкажеш нарештi, що тебе так налякало!?

– Пообiцяй менi, що збережеш цей смарагдовий серпик як пам'ять про мене.

– Що ти таке говориш, ми завжди будемо разом, ти мабуть ще не зовсiм оговталась.

– Пообiцяй! – твердо наполягла вона. З i погляду Руслан зрозумiв всю важливiсть цього для неi.

– Обiцяю.

Рудоволоса вклала камiнчик хлопцевi в руку i побiгла геть. Заходяче сонце грало на ii тоненькому силуетi всiма можливими фарбами. Роман раптом усвiдомив, що мабуть бiльше нiколи не зустрiне цю дивну Уляну.




ГЛАВА 2





Осiннiй дощ шмагав чорнi тiла друзiв та родичiв, здавлених скорботою. Похоронна процесiя рухалася так, наче бажала вiддалити цей невiдворотнiй момент, коли труну опустять в змочену дощем землю.

«Дурнi люди – думала Тереза – вони вiдмовляються вiрити у близькiсть кiнця, хоча вiн давно настав. Невже вони вiрять, що те, що лежить там в чорнiй, i до речi досить елегантнiй, коробцi – бабуся!? Вона вже давно з ангелами чи зi змiями. Кожен потрапляе туди, у що вiрить. Але ж вона вiрила лише в людей та iхнiй безкiнечний потенцiал. Вона була iдеалiсткою, занадто доброю та милосердною… продовжувала любити цей свiт, незважаючи на всю його жорстокiсть до неi, незважаючи на це сiре мiсто, яке засмоктуе своею рутиннiстю, змушуе втратити себе, iнодi навiть не знайшовши. Тисячi обивателiв день у день марнують безцiнний час на справи, якими не горять, задля грошей, якi не приносять iм щастя. Людство еволюцiонувало, а людськi стосунки навпаки: щирiсть зустрiчаеться рiдко й стикаеться зi стiною нерозумiння та глуму, дружба стала поняттям вiдносним. Чорт, створено стiльки книг та хiба вони оживають в чиiхось розумах!? Невже i менi написано безплiдно животiти…? Нi, на це я не згодна. Й не була згодна на це вона. До останнього подиху намагалася додати цьому свiтовi барвистих фарб, до останнього давала людям шанс, до останнього залишалася людиною. «У 18 я побачила дракона» – такою була ii остання фраза сказана менi. Я так нiколи i не дiзнаюся, що це значило…! Поети завжди кажуть, що коли йде дощ, то це означае, що свiт втратив часточку добра… насправдi ж просто в атмосферi накопилась критична кiлькiсть вологи… проте, так, сьогоднi свiт став ще сумнiше… всi цi люди у чорному горюють не за бабусею, а тому що самi залишилися без неi… чому я так i не зумiла полюбити це мiсто?» – метушливi думки плутались у втупленiй в стiну дощу головi.

– Вона була великою жiнкою…

«Бреше, вiн нiколи не розумiв ii!»

– Всiм нам невимовно не вистачатиме Уляни Франкiвни…

«Бреше, вона завжди нехтувала бабусиною турботою!»

– Вона навчила нас завжди залишатися людьми…

«Брешеш, вiн не навчився у неi анiчогiсiнько!»

– Та прийме Господь грiшну душу, раби своеi…

«Бреше, бреше, бреше вона була свята! Для священика проводжати тiло в останню путь така сама звична справа, як лiкування поламаноi руки для травматолога, як упаковування придбаних кимось товарiв для продавця… А як на мене, вони просто дурисвiти, якi вводять в оману i людей i себе! Якби Господь хотiв прийняти, як вони кажуть «раба свого», вiн би це зробив i без iхньоi допомоги. До того ж це вони раби, бабуся була вiльноi, мов птаха! А взагалi, хто такий Господь? Де вiн? Я не вважаю себе вповноваженою судити про такi глобальнi речi та, на мою думку, суспiльству просто треба у когось вiрити, аби перекладати свою провину за невдачi та просити допомоги. Я не заперечую, що е хтось вищий, хтось, хто управляе цими дурними створiнням, проте я не сприймаю, коли цiй iстотi дають iмена, зводять храми, поклоняються…»

Тереза вперше за довгий час заплакала… гiрко i беззвучно…

– Дивна була вона, ця Ульяна…

– Отож бо: погляд такий, наче знала щось доступне iй однiй, раптово зникала кожнi пiвроку i так само без попередження поверталася у вир подiй.

– Дурна вона, вiрила у своi iлюзii, а iх за 50 рокiв назбирала чимало.

– Зате якi вiршi писала…

– Я тебе прошу, просто це було едине, до чого була спроможна, унiверситету не закiнчивши, сплуталась з тим, як його, Данилом чи що… археолог був великий… подорожувати iм, ти диви, здумалось. Чеснi люди щоденною працею собi хлiб здобувають!

– Заздриш ти, стара дурепо, от i все.

– Може i так…

Двi жiночки пiд п’ятдесят, двi далекi родички, ще тi плiткарки, якi зараз жили сварками та пересудами, так само як у двадцять гулянками та випадковим сексом.

Чорна маса похилила голови у скорботi, втупила напiвпорожнi очi у глевку мiшанину, з якоi дiти у дворах цього мiста бува пiсля дощу лiпили калачики, а романтичнi особи називають «мати-сира земля». Печаль сiдала на плечi, юнi, старi – без рiзницi, мiцно обiймала, висмоктуючи усi живильнi соки, кров, лiмфу, сперму – хто, що цiнував. Дивна рiч – поховання, купка iстот тужать над бездиханним тiлом, лише тому, що так прийнято. Страх сковував груди кожного: колись i iхне ество стане предметом лицемiрних промов та слiз (треба встигнути привести себе у форму\ написати книгу\ внести благодiйний внесок до фонду захисту вимираючих кенгуру\ треба ВСТИГНУТИ). Та цього разу iнший страх цiлував усiх, вiн був якийсь пiдсвiдомий, непояснювальний. Можливо давалось в знаки, те що тiло було не лише бездиханне, а й безсердечне, хто зна…




ГЛАВА 3





– Гелен, ану ворушись давай!

– Іду я, iду! Не кричи ти, вiслюк!

– Хах, вiслюк, ти диви, я бачу перебування у людському товариствi далось тобi у знаки… – гучний громоподiбний регiт прокотився стiнами моргу, познущавшись над iхньою бiлоснiжною святiстю. Клан, блiдий, темноволосий з бордовим амбре юнак, iз очима, що колються, та усмiшкою, вiд якоi стае моторошно, разом зi своею напарницею на сьогоднi, котру вiн усiм своiм еством не переносив, опинилися в установi, останнiй на землi для мерцiв, не спроста.

– Ой, яка краса! – скрикнула Гелен, почавши вертiти у руках пончик, вкритий рожевою глазур’ю та рiзнобарвною присипкою.

Санiтар Женя, обожнював такi: на смак було точнiсiнько як готувала його мама. Сьогоднi через дзвiнок черговоi коханки, змушений був мчатися до дому, по дорозi заскочивши до магазину за дiетичним йогуртом для неi та пляшкою «Балтики» для себе. Слiд лише уявити ту розпуку, що оповила його поки що слабий розум, коли вiн змушений був вiдiрватися вiд такого ласого рожевого звабника та пiдняти телефон, аби уникнути чергового скандалу.

– Я тебе прошу, нiчого не чiпай! Та поклади ж ти на мiсце! – та Гелен його не чула, з усiх сил намагаючись знайти застосування цiй дивнiй та симпатичнiй знахiдцi. Начепивши на голову, як корону, трошки бiльше хвилини з радiсними криками кружляли мiж колишнiми учителями, лiкарями, хабарниками, зрадниками, алкоголiками, поетами. Якби вона вiдображалась у дзеркалi, то побачила б, як чарiвно розвивалися ii бiлоснiжне кучеряве волосся, до стегон. На жаль, дракони не можуть бачити себе i ця висока, струнка блакитноока красуня, предки якоi були неаполiтанцями не виняток. Як i усiм драконам вiк ii людського втiлення визначити було не можливо, очевидним було одне – воно було iдеальним.

Знайшовши не пiдходящим таку роль рожевого предмета, iм’я якому вона не знала, Гелен почала вертiти його на пальцi i вже збиралась викинути геть, як пончик розпався, усипавши своiми останками чоловiка, якому було вже байдуже.

– Якби ми було вдома я б тебе спалив!

– Але ж ми не вдома! – весело заперечила Гелен.

– Ми на роботi, тому займайся справою!

– Ти злий…

– А ти дурна!

– Ось вона. Я знайшла ii.

– Так, це вона, я вiдчуваю розряд на кiнчиках пальцiв, – верхнi кiнцiвки Клана засяяли неземним золотавим свiтлом, наче хтось зловив блискавку i змусив ii витанцьовувати навколо долонi.

– Забирай. Чому стала, наче тебе до скелi прикували, чому б я, до речi, був вiд душi радий?

– У тебе немае душi. І чому я маю це робити?!

– Бо ти жiнка, якщо можна так сказати, – ехидно промовив Клан, – я не бажаю бачити нашу Королеву голою.

– Ти правий… Гаразд.

Гелен скинула простирадло з мертвого тiла Уляни, ставши навколiшки, прошепотiла щось на латинi i надiла покiйницi на палець срiбний перстень.

Накреслила тим, що й у Клана, свiтлом на кiнчиках пальцiв зiрку на лiвiй грудi та рiзко встромила в ii центр руку. Покопавшись декiлька секунд у холодному вогкому середовищi, близь якого мала б ховатися душа, нарештi висмикнула руку i серце Уляни разом з нею.

– Врятуйте наш свiт, молю, – поцiлувавши у лоб, мовила Гелен, – Клан, досить роздивлятися земних дiвчат, навiть у нашоi Королеви усерединi повно силiкону, що тут говорити про iнших.

– Якби мiг – так би i залишився людиною…

– Ти не людина, Клане…

– Знаю…

І хоча рана на грудях миттю загоiлась, Клан непокоiвся:

– Гадаеш не помiтять?

– Хiба цi люди коли-небудь помiчають щось, окрiм себе…?




ГЛАВА 4


Це надвечiр’я видалося нетипово живим та рум’яним: сонце, звiсно, i досi залишалося для цього мiста надмiрною розкiшшю, але небо сьогоднi було по-юному рожевим, а повiтря пахло по-весняному квiтково. І хоча дане не можна вiднести до пейзажу, який опанував душу Терези, все одно усмiшка сковзнула по ii обличчю, як тiльки легкий вiтерець торкався щiк.

Вийшовши з сiроi багатоповерхiвки, яку вона вiдверто ненавидiла, через скупiсть та посереднiсть тоi, дiвчина попрямувала до подруги. По дорозi клянучi бездарнiсть архiтектурного оформлення ii кварталу, який був характерний усьому мiсту.

«Невже, тi, хто проектували цi будинки уявляли та допускали можливiсть людського життя у них? У цих холодних сiрих однакових усюди стiнах… Напевне, що нi! Вони унеможливлюють всiлякий розвиток творчоi особистостi, заганяють ii в убивчi рамки, не дозволяють виходити за межi унiфiкованих норм. Лише шаленцi могли планувати та мрiяти про iдеальне суспiльство рiвних та однакових… Особистiсть вiд природи не може бути схожою на iншу, не може, н е м о ж е! Суспiльство, яке вiдмовляеться вiд творчо активних особистостей перетворюеться на болото, покриваеться трясовиною рутини. Щоб убити вiрус пасивностi та смиренностi потрiбнi поколiння. І сучаснiсть це доводить. Будинки… Сiрi будинки… Якщо я на тому свiтi зустрiну iхнiх творцiв, я вб’ю iх ще раз. Здаеться хтось став занадто агресивним i цей хтось я… Але ж цi будинки жахливi, непродуктивнi, це будинки – привиди…!»

Добрiвши до маленького будиночку з червоною черепицею на околицi вона постукала у дверi.

– Як чудово, що ти прийшла, ми з мамою приготували смачнючi кекси!

– Я не на довго… – не дослухавши подругу Олеся потягла ii до себе в кiмнату на горищi.

– Ти вся схудла, але я тебе зараз буду вiдгодовувати, i менi все одно, що ти думаеш з цього приводу!

– Знаеш чому я до тебе прийшла?

– Уу…? – запитально глянула Олеся дожовуючи.

– Навiть не тому, що ти завжди мене годуеш, а тому, що ти змушуеш менi посмiхнутися…

– Щось ти сьогоднi надто сентиментальна…але менi все одно приемно. Як ти?

– Сама знаеш. Пiсля смертi бабусi, наче Всесвiт перевернувся. Думаю про неi, згадую, як в дитинствi гостила на ii дачi бiля моря…А як вона любила море… Скiльки iсторii знала про нього…

– Так, вона була чудовим другом. І вона б тебе точно не похвалила за те, що ти так себе мучиш!

– В останню нашу зустрiч, бабуся була дуже стривожена, говорила, що мае вiддати менi якийсь камiнь якнайскорiше, що це вкрай важливо… Вона нiби передчувала, що пiде. Розповiдала якiсь дивнi не пов’язанi мiж собою iсторii, наче хотiла донести щось, що не могла сказати прямо…

– Слухай, а ти була в ii кiмнатi пiсля смертi?

– Нi, мама якось поспiхом продала ii будинок. Не маю жодного уявлення хто там нинi живе. Я хотiла забрати деякi ii речi на згадку, особливо ii товстелезний старий фотоальбом, але мама чомусь була категорично проти. Все робила поспiхом…

– Дивно…

– Ти не думала сама сходити до нових жильцiв, пояснити iм все, попросити забрати речi?

– Думала, але…

– Що але? Ми зараз же йдемо туди!

– Ти збожеволiла? І що ми скажемо: «Добрий день, можна попорпатись у вашому пiдвалi?»?

– Саме так! Але я не зрозумiла, навiщо нам порпатись в пiдвалi…?

– Вона там зберiгала усi цiнi iй речi: фотоальбом, дивнi маски i рiзнi статуетки з подорожей.

– Вирiшено: зараз же йдемо, поки я не передумала.



Вечiр збирався полонити день, на вулицях, як завжди у цю пору було пусто, ставало прохолодно.

– Поспiшаймо, Терезо, я маю до вечора бути вдома.

– Не я це все вигадала.

– Але ж ти хочеш цього, – з виглядом людини, яка доносить до немовляти очевидне мовила Олеся.

Дiвчата пiдiйшли до потрiбного будинку. Навколо нього рiс невеличкий сад. Вiтер на подвiр’i хилитав гойдалку. Червонi гноми мали б з цiкавiстю виглядати з трави, але трави не було, i iм залишалося розгублено чекати лiта.

– Цi дерева посадила вона… – з сумом пiдмiтила Тереза. Олеся розумiючи, обiйняла подругу.

– Гаразд, досить скиглити, – рiшуче мовила Тереза, – я гадаю найбезпечнiше буде влiзти у задне вiкно, тодi ми вiдразу зможемо потрапити до пiдвалу.

– Я так i знала, що заходити через дверi це не для тебе.

– Менi зараз буде важко пояснювати все господарям, до речi глянь: он вони.

Чоловiк i жiнка середнiх рокiв з респектабельним виглядом пiд ручку не спiшно вийшли на двiр i направилися на сусiдню вулицю.

– Красива пара, – зауважила Олеся.

– Так, але iм не личить цей дiм, – сум вкотре стиснув легенi Терези.

– Вони однi тут живуть?

– Не знаю…

– Тодi, щоб не ризикувати, ввiйдемо через вiкно, щастя, що воно знаходиться так низько.

– Ну це так… А ти думаеш дякувати чому, я у тринадцять рокiв вночi зустрiчалася з мiсцевим хлопцем, аби погуляти пiд мiсяцем?

– Ого, та ти у нас смiлива! – дзвiнкий смiх наповнив надвечiрню тишу.

– Тихiше, а то ще почують.

– Ти права, ну що, лiзьмо?

– Лiзьмо!

Терезi не вперше доводилось заходити до будинку нестандартним способом, тому вона без проблем вiдкрила вiкно та миттю шмигнула всередину. Олеся ж – дитя мiськоi цивiлiзацii – подiбне донинi не практикувала, тому одна ii половина була вимушена сiпатися ззовнi, у той час як iнша безперешкодно досягла цiлi.

– Ти схожа на черв’ячка, що потрапив у халепу.

– Не смiйся – краще допоможи.

Нарештi обидвi потрапили у будинок.

– Здаеться пусто, – мовила Олеся.

– От i добре, але все одно не слiд шумiти.

– Ти ж знаеш, де тут пiдвал?

– А як ти гадаеш? – усмiхнулась Тереза, – ось i сходи.

– Ого, ти серйозно? Такi довгi i такi темнi, якби я була режисером фiльму жахiв, то найкривавiшу зi сцен я б знiмала саме тут.

– І хто це каже, наша безстрашна Олеся? Куди ж подiвся цей вмикач.

– Це каже, наша розумна Олеся, яка знайшла вмикач.

– Щоб ми без тебе робили.

– От i я про це, – задоволено сказала Олеся.

– Та це не пiдвал, це цiлий музей. Звiдки у твоеi бабусi стiльки старовинних масок?

– Саме не знаю, вона завжди розповiдала про них iсторii, але нiколи не вiдкривала: звiдки вони у неi.

– Ну що, я схожа на древнього жерця, – запитала Олеся, надягнувши одну з масок. Обличчя було схоже на морду дракона з пiвколом вигнутими жовтими бровами, золотавим рогом, та видовженими примруженими очима-щiлинами, – ой, боляче! – Олеся миттю скинула маску.

– Що сталося?

– Не знаю, обличчя запекло так, нiби його занурили у саме серце вогнища.

– Краще не примiряй нiчого на себе, бабуся завжди забороняла це робити.

– Щось дивне у цьому пiдвалi… Тобi не здаеться?

– Завжди здавалось, але з бабусею атмосфера була бiльш казковою, анiж моторошною, як зараз.

– Не марнуватимемо часу, давай шукати той амулет, якщо вiн звiсно тут.

– Тут. Я це вiдчуваю…

– Олесю, глянь: це той альбом, вона завжди зберiгала його на он тому столi, а зараз вiн посеред кiмнати на пiдлозi… Взагалi таке вiдчуття нiби тут щось шукали.