Скарби Примарних островiв. Карта i Компас
Наталiя Дев’ятко


Пiратський капiтан Ярош Сокiл отримуе карту, яка може привести його до скарбiв Примарних островiв. Але карту зачаровано: малюнок на нiй з’явиться лише тодi, коли капiтан збере нову команду. Випадкових зустрiчей не бувае, i невдовзi на пiратському кораблi опиняються чародii i воiни, i навiть iстоти з давнього народу, яких люди вважають безсмертними. У цьому свiтi е феi, дракони, русалки, пiдступнi жорстокi вороги i смiливi вiдданi друзi. Море – живе i розмовляе з людьми, а зiрку можна зняти з неба… Багато випробовувань i пригод чекае на корабель iз чорними вiтрилами i його команду, перш нiж вони дiзнаються таемницю скарбiв Примарних островiв.





Наталiя Дев’ятко

Скарби Примарних островiв

Книга перша

Карта i Компас





Пролог


Море тихо гойдало темнi хвилi, мiнилося примарним зеленим свiтлом. Здавалося, зачерпнеш солоноi води, а в долонях залишиться сяйво.

Капiтан Ярош Сокiл стояв на пiску, дивився, як за виднокрай опускаеться мiсяць, вiддаючи золотаве мерехтiння хвилям, якi цiеi ночi зеленили кордон мiж небом i морем. Капiтан був середнього зросту, пiдперезаний багряним поясом, озброений шаблею i пiстолетом. Легкий вiтерець ворушив недовгi пасма темно-русявого волосся, що завивалося на кiнцях, – зараз його не ховали, як зазвичай, пiд зав’язаною по-пiратськи хустиною чи капелюхом.

У сусiднiй бухтi став на якiр красень-фрегат, але пiрат не поспiшав пiднiматися на борт. Щось затримувало його сьогоднi на березi. Нiч бринiла таемницею i вслухалася у людськi думки i слова – це вiдчувалося всiм еством. Ярош давно не почував нiчого подiбного.

– Про що ти думаеш, Яроше? Пригоди оминають тебе?

Бiля краю прибою стояла постать, загорнута в темне вбрання. Вiтер куйовдив волосся людини, та не торкався одягу, зiтканого з ночi.

– Чого тобi? – Ярош повернувся до темноi iстоти.

– Хочеш знайти скарби, Соколе? – голос шелестiв подiбно до хвилi. – Незлiченнi багатства, гори срiбла i золота, скринi, що не витримують ваги коштовного камiння…

– Скарби! – очi Яроша жадiбно спалахнули, але одразу згасли. – Де вони? Де скарби?

– Дивись, – блiда рука постатi вказувала на море.

Хоча мiсяць уже заховався, та свiтiння води посилилося, наче загусло, утворюючи вiзерунчастi лiнii. На днi, при самому березi, мальована зеленим свiтлом, лежала карта. Крiзь мерехтiння хвиль малюнок здавався примарним, звабливим…

Не втримавшись, Ярош причаровано ступив крок до води. Істота дзвiнко i холодно розсмiялась.

Лiнii спалахнули i вицвiли, а хвиля iз зеленкуватим гребенем винесла на берег зношений шмат тканини. Ярош пiдняв карту, з якоi зникало примарне сяево. Зникало, забираючи з собою малюнок. За кiлька митей пiрат уже тримав чистий клапоть тканини.

– Карта щезла, – здивувався Ярош, хоча й чекав чогось подiбного, i пильно придивився до постатi.

– То ти жадаеш знайти скарби? – перепитала вона вже без насмiшки.

– А хiба е пiрати, якi не жадають знайти скарби? – засмiявся капiтан пiратського корабля. Закутана в темряву iстота пiшла геть вiд води. – Зачекай! Куди ти? А карта?..

Істота озирнулася, з-пiд одягу пробивалося зеленаве свiтiння.

– Карта з’явиться знову, коли ти знайдеш тих, у чиiх очах плескотить море. Набери команду. Лише разом ви знайдете скарби Примарних островiв.

– У мене е команда! – розсердився капiтан.

– Є, але не така. Шукай людей, у чиiх очах плескотить море.

Постать зникла, мов здута гiркуватим вiтром.

Ярош Сокiл знову подивися на карту, повернувся до моря. Його сiрi очi сяяли: вiтер пригод незабаром змiнить напрям, наповнюючи чорнi вiтрила.

Лише де знайти тих, у чиiх очах плескотить море?..




Роздiл 1

Тихе приморське мiстечко


«Де ж менi знайти таких людей? – думав Ярош, прямуючи пляжем до приморського мiстечка. – Не кожному судилося побачити небокрай з палуби пiратського корабля».

Бiля великого каменя сидiв юнак, захоплено щось малював на пiску. Малював так пристрасно, що з його пальцiв нiби сипалися жарини.

Невже пощастило?..

Ярош присiв бiля юнака.

– Привiт, хлопче. Ти тут сам. Чому?

– А ти? Ти теж сам. Нащо ти тут? Хто покликав тебе в Елiгер? – вiдлунилося майже такими самими запитаннями.

Пiсок прорiзали вири й коловороти, хвилi i бистрини, що малювалися так вправно, неначе справжнi. Важко було не задивитися, як народжуеться буря.

– Я тут тому, що я пiратський капiтан. Менi немае потреби слухати голоси людей. Морю вiдомо незмiримо бiльше…

Юнак здiйняв погляд, та не вiдповiв. Очi його були порожнi. Все ще дивлячись на пiрата, вiн знову потягнувся до землi, роблячи собi новий аркуш. Для нових коловоротiв, для нового буревiю…

Ярош пiдвiвся, струшуючи з долонь налиплий пiсок. Пляжем йшли двое. Звичайнi, та, нiби ледь помiтним серпанком, овiянi красою, яку дарують тiльки щастя i спокiй, а ще свобода, яка не знала неволi.

Подружжя зупинилося навпроти пiрата, i жiнка сумно подивилася на юнака.

– Ви з ним знайомi? – Ярош кивнув убiк художника, на чиi недовговiчнi картини наповзала тiнь вiд каменя: так хмари вкривають бурхливий океан, а ще небуття, яке теж не любить буревii.

– Знайомi, пiратський капiтане, – пiдтвердив Вiктор, так звали чоловiка.

– Цей дивак нещодавно повернувся додому, – сумно додала Ольга.

– Тiльки повернувся iншим, невеселим i неговiрким, i вдома на нього вже нiхто не чекав, – Ярош сам не розумiв, чому йому вiдкрилася частинка минулого цього хлопця, а iм’я його лишилося схованим, на вiдмiну вiд iмен Вiктора й Ольги.

Завив собака: тоскно, далеко…

– Нащо ви прийшли сюди посеред ночi? – щось у цих двох ввижалося йому знайомим, зiгрiвало.

– Ми хотiли… – почав чоловiк, та Ольга урвала його мову.

– Ми хотiли зустрiти когось iз корабля з чорними вiтрилами, – вона обдарувала капiтана чарiвливою посмiшкою. – Пiрата. Ми теж про морський простiр мрiемо.

Їi очi тихо свiтилися, неначе зеленувате мерехтiння сьогоднiшньоi нiчноi води вiдбилось у них. Свiтилися морем.

– Для моря пiрати – завжди бажанi гостi. Це торговi кораблi воно топить нещадно. Не боiтеся назвати капiтаном пiрата?

– Не боiмося, – кивнув Вiктор, а Ольга всмiхнулася знову, але тепер море в ii очах здiйнялося бурею.

– Мене звуть Ярошем. Зустрiнемось у Схiднiй бухтi за чотири днi, – не приховуючи радостi, погодився iз бажанням подружжя пiрат.

Над iхнiми головами пролетiв дракон. Низько, бо лише вчився лiтати. У дракона була своя дорога.

Вони розiйшлися, не прощаючись. Ярош продовжив шлях до мiстечка, чиi споруди зрили пiдмурками стару похилу гору до самого моря. Свiтилися самотнi вогники вiкон. Нiч була тиха, нечiткi тiнi лягали на пiсок, i здавалося, нiби вони застигли в очiкуваннi, хто порушить iхнiй спокiй i вмить зруйнуе тишу дивовижноi ночi.

Це мiстечко поблизу головного Елiгерського порту не було схоже на те страхiтливе мiсце, де Ярошу довелося побувати одного разу. Справжнiй пiрат не пускае до серця ляк, та коли мiсто стае склепом, застигаючи на межi мiж життям i смертю… Це мiстечко було iншим. Воно не померло, не стало пасткою. Та всi людськi мiста живi лише тимчасово. До страшного часу, що приходить непомiтно, у них дзвiнко лунае смiх. І нiхто не знае, можливо, вже завтра темна постать смертi зупиниться на одному з перехресть, й очi ii будуть скляними, наче скалки розбитих зiрок, чиiм свiтлом не напоiти вмираючих…

Ярош зупинився. Бiля стiни найближчого до моря будинку стояв стрункий кучерявий хлопчина в простому темному одязi городянина. Русявого хлопця звали Хедiн. Сокiл бачив його вперше, та сьогоднi нiч радо вiдкривала пiратовi Імена, якщо вони не були спаленi чаклунським вогнем, як i те приречене мiсто…

У руках Хедiн тримав стиглi краплi зiркового свiтла, схожi на бусини iз розiрваного намиста. Намиста, яке ховало страшний секрет того, що минуло i що настане.

– Шукаеш скарби, пiрате? – прошепотiв хлопець. – Не знайти тобi iх. Зiрка сказала менi, вмираючи, що нiкому не вiдшукати Примарнi острови. Окрiм тiней, що не мають спокою i блукають iхнiми берегами, нiкому не потрапити туди.

Ярош пройшов повз нього, не сказавши жодного слова.



Вiтер стелився калюжами, якi залишилися пiсля вечiрнього дощу. Вони розмовляли мiж собою, дощ i вiтер, вони мрiяли бути людьми, та ненавидiли людей i зневажали, роблячи вигляд, що не помiчають, бо люди не зважали на них так само. Ярош навчився говорити мовою цих двох давно, ще до подорожi у страхiтливе мiсто, яке надто гарно пам’ятав живим i щасливим.

У пiдворiттi сп’янiлий старий хизувався перед товаришами, як на чолi армади топив пiратськi кораблi. Але сьогоднi вночi Ярош знав, що хвалько бреше та нiколи не був у вiдкритому морi. Іншого дня капiтан влаштував би брехуну подорож до пiратського порту, але сьогоднi старому пощастило, бо пiрата кликали скарби.

Дивним було тихе мiстечко цiеi ночi, наче саме жадало прихованого у пiтьмi скарбу. Спалахнуло, i вiд палаючих вiдблискiв закляття розлетiлися тiнi.

Здригнувшись, Ярош озирнувся.

На нього з темряви дивилася жiнка. Безiменна, ii дивовижнi очi змiнювалося, неначе вiдображення у неспокiйнiй водi. Вона була давня, мов саме життя, Матiр’ю називали жiнку люди.

Ясне свiтло закляття згасало, опливало полум’яними краплинами, залишаючи вiдбитки на стiнах, невидимi звичайному оку, холоднi, як i сам чаклунський вогонь. Матiр важко зiтхнула, немовби щось здавило iй груди, зблiдла.

Пiрат пiдхопив жiнку майже бiля самоi землi. Навiть у темрявi вiн бачив, що його руки в кровi. Давня була важко поранена.

Обережно притуливши до стiни непритомну жiнку, Ярош загупав у дверi найближчого дому.

– Вiдчинiть!

У будинку щось грюкнуло, почувся дзвiн розбитого скла.

– Не вiдчиняй, бабусю Катерино! Не вiдчиняй! – голосно заскиглила дитина.

– Цить, малий, – кроки наближались.

Хазяйка вiдчинила, навiть не спитавшись, кого це принесло посеред ночi.

– Пiрат! – сахнулася не стара ще жiнка, але краса вже почала непомiтно залишати ii.

Волосся у господинi густе, тiльки попелясте, певно, вiд народження. Примiтне таке волосся, тiльки нинi не час про це думати…

– Тихо! – шикнув на жiнку Ярош. – Краще допоможи.

З осторогою, загорнувшись у хустину, Катерина вийшла на вулицю. Опустилася на колiна перед пораненою.

– Ти ii…

– Нi, дурна жiнко! – розлютився Ярош. – Нащо? Зможеш допомогти?

Катерина оглядала рану.

– Чим зможу… Неси ii у будинок.

Онук молодоi бабусi з ляку забiг у темряву дому, коли пiрат занiс поранену всередину, поклав на лаву. Хазяйка згорнула хустину i пiдсунула непритомнiй пiд голову.

– Я ще повернуся сюди. Дiзнаюся, що з нею…

Поки Катерина набирала воду з миски, Ярош не втримався: погладив Матiр по темних косах, де нiкому не судилося побачити сивину. Давнiй народ… І вона одна з давнiх – не так вже й багато iх лишилося на цiй землi.

За вiкном гучним смiхом вибухнули дiвочi голоси, якi обговорювали розповiдь брехуна-пiрата. Фальшивим було його щастя, подарованим тими, в чиiх очах нiколи не сяяло свiтло волi i свободи.

Ярош замислено дивився на темну вулицю, не розумiючи, чому сьогоднiшня нiч ладна вiдповiдати ледь не на кожне його запитання. Вiн озирнувся до господинi, яка вкривала непритомну давню легкою ковдрою. У свiтлi самотньоi свiчки здавалося, що на щоках Матерi проступив хворобливий рум’янець.

– Іди, – повернувшись до пiрата, попросила Катерина. – Я ii перев’яжу.

– Гаразд. Я прийду вранцi, – та Ярошу зовсiм не хотiлося знову виходити на вулицю, в нiч, таку пiдступну у своiй ласкавостi.

Господиня замкнула за пiратом дверi на всi засуви. І добре зробила, бо коло будинку вже стояв iнший гiсть, не менш давнiй, нiж Матiр, – забута iстота, якiй ранiше платили стертими монетами. Платили, щоб перевiзник узяв iхнi душi до iншого берега. Багато було у нього iмен, багато подоб, як багато облич у кожного з давнього народу.

– Вона помре. Я бачив, як ii поранили, – ледь чутно сказав Харун, у його голосi вiдчувався сум.

Вiн був високим, очi темнi, волосся з сивиною. Й одяг його чорний, але не траурний.

– І нащо ти кажеш це менi, забутий людьми бог? – рука Яроша торкнулася зброi.

– Облиш, Соколе, нащо нам битися? Птахи зухвалi, та лише вони не бояться обпалити крила сонячним промiнням, пiднiмаючись над хмарами, – Харун не зловтiшався. – Хiба ти нiчого не хочеш запитати у мене, Соколе?

– Я нiколи не вiрив у тебе, давнiй народ згинув у пiтьмi вiкiв. А пiрат не вiддасть перевiзнику й двох мiдякiв, – Ярош неохоче прибрав руку з шаблi. – Давнi боги мертвi, бо в них нема вiри. А ти живий. Чому?

– Сам не знаю. Можливо, на Примарних островах менi скажуть.

Шабля вилетiла з пiхв швидше, нiж вiн договорив.

Харун осмiхнувся.

– Боiшся, людино. А я лише хотiв допомогти.

– Звiдколи ти став допомагати людям, забутий бог?

– Я не бог. І народився людиною дуже давно. Опусти зброю, Соколе.

– І як ти можеш допомогти iй? – Ярош не вiрив Харуну, але i не боявся, хотiв не боятися.

– Вiзьми давню на корабель. Море вилiкуе ii рану. І мене вiзьми. Тобi ж невiдомо, що стрiнеться на шляху, коли твiй корабель вiзьме курс на Примарнi острови.

– А тобi вiдомо? – Ярош все ж опустив шаблю.

– Нi. Та менi легше домовитися з тiнями минулого, нiж вам, людям, – в темних очах давнього шаленiв шторм, i здавалося, нiби нiчна сутiнь, що розчинялися в мороцi, теж потрапила у полон до оскаженiлоi, але поки що безмовноi стихii.

Яроша пройняло холодом, i давнiй на мить зазирнув йому в душу.

– Я прийду до Схiдноi бухти на свiтаннi. Через чотири днi, – Харун вiдступив, зникаючи серед тiней.

Волосся пiрата скуйовдило легким вiтерцем, вiдгомоном шторму, який прилетiв з моря.

– Не вiр йому, – вчепившись кiгтями за край, на даху сидiв величезний бiлий птах iз бурштиновими очима. Заклятi полум’янi вiдблиски й тiнi гуляли по черепицi. – Не вiр давнiм – породженням мороку. Тебе буде проклято за те, що ти братаешся з силами темряви.

Посмiхаючись, Ярош заховав шаблю.

– Лети своiм шляхом, птахо.

– Ти промiняеш свою свободу на дружбу з цiею жалюгiдною подобою божества? – в мовi птаха ковзнули знайомi нотки, полум’янi вiдблиски ледь помiтно замерехтiли i на його перах. – А за те, що ти носиш бiля серця, на тебе чекають вiчнi муки. Вiддай менi карту, доки не пiзно.

Та Ярош лише гордовито дивився на того, хто так старанно намагався залякати пiрата.

– Забирайся звiдси. Вказуй шлях iстини iншiй грiшнiй душi.

– Ти пошкодуеш, Яроше Соколе!

Птах злетiв до зоряного неба. Його крила вже не здавалися бiлоснiжними, на даху догоряли вiдблиски закляття, осипаючись сiрим пилом. Птах летiв, борючись iз штормовим вiтром, що несподiвано подув з моря, i губив пишнi бiлi пера, якi передчасним снiгом лягали на землю.








Дверi прочиненi, золотаве свiтло виплеснулося на вулицю. Ярош штовхнув дверi й увiйшов.

За столом, накритим синьою оксамитовою скатертиною, розшитою золотими зiрками, сидiла ворожка, розкладала пасьянс. Уже немолода самотня жiнка, чиiм розкiшним хвилястим свiтло-русявим волоссям i зеленими очима не спокушалися чоловiки. Всi боялися назвати ii своею дружиною, хай би якою гарною вона не була в юностi.

Пiрат опустився на стiлець навпроти господинi.

– Поворожи менi.

– А заплатити маеш чим? – вона навiть не здiйняла погляд на пiзнього вiдвiдувача.

– Маю, – до золотих зiрок додалися три срiбних повних мiсяця.

– Знiми, – попросила ворожка, перетасувавши карти.

Здавалося, жiнка схвильована. Ярош iз усмiшкою зсунув верх колоди, лишивши на сподi одну карту. Вона i лягла в центр.

Ворожка розкладала пасьянс тiльки iй вiдомим способом, як пiдказувало серце. На мить вона завмерла, перш нiж вiдкрити першу трiйку. Русяве пасмо закрило блiду щоку.

Випадала дорога i багато випробовувань. Поряд ходила бiда, але корабель вислизав, гублячись у хвилях в останню мить. Яскравiли золотом скарби, i Морський Диявол реготав у безоднi океану…

Залишилася остання карта, навколо якоi лежали вiяла розкритоi долi. Ворожку раптом овiяв жах.

– Вiдкрий сам, пiрате. Я знаю, що там. Ти теж знаеш.

– Там «Смерть», та я вiдкрию, – намагаючись, щоб не тремтiла рука, вiн потягнувся до серця пасьянсу: чарiвниця розповiла все, що було у нього зараз на серцi, у пророцтвi вона теж не помилилася.

Карта була чистою. Чорною.

– Ця не з моеi колоди! – зiтхнула ворожка.

– І часто таке трапляеться? – чорна карта повертала надiю на вдале закiнчення пригоди.

– Карти брешуть пiратам, тiльки iнодi кажучи правду. Як зараз, так?

– Саме так, – Ярош, не вiдриваючись, дивився в глибокi, як море, зеленi очi. – Як тебе звати?

– Ітана, – жiнка знiтилася. – Нащо пiрату iм’я ворожки?

– Чарiвницi, не ворожки, – розсмiявся Ярош. – Хочеш добути скарби зi мною разом, Ітано?

– А у карт запитати дозволиш? – вона зiбрала пасьянс у колоду.

– А вони не збрешуть?

– Менi – нi.

– Тодi вони й скажуть, де знайти мiй корабель, – Ярош залишив Ітану на самотi з картами.

Перед порогом будинку ворожки лежала тьмяна бiла пiр’iна. Пiрат пiдняв ii, але не втримав: пiр’iна була холоднiша за уламок криги, холоднiша за снiги, якими зими засипають землю. Тiльки вже багато рокiв не приходили на узбережжя Елiгера безжальнi владарки пiвночi.

Ярош кинув пiр’iну в калюжу, i вона попливла по водi примарним кораблем.

Варто було напитися пiсля цього всього. Щоб хоча б зiгрiтися…

Що капiтан i зробив.



У тавернi було майже порожньо: три столи зайнятi, за одним двое пиякiв поснули, бо нiч хилилася до свiтанку. Тому нiхто не звернув уваги на високу жiночу постать, що ховала крила пiд чорним плащем. Чи то плащ був крилами?.. Жiнка пiдсiла до столу Яроша, зняла каптур, вiдкривши коротке темне волосся.

– Може, годi пиячити, Соколе? – весело запитала вона.

– Не твоя справа! – ощирився пiрат.

Але, хай би скiльки випив, капiтан упiзнав некликану гостю, ще одну з давнього народу, – вже iдучи, нiч назвала останне Ім’я.

– Твоеi улюбленоi карти не було в колодi. Чому, Марен?

– Бо я ii витягла. Наш шлях спiльний, пiратський капiтане, – Марен вiдiбрала у Яроша кухоль, провела над ним блiдою рукою. – Я знаю, яку карту скарбiв ти отримав сьогоднi вiд моеi названоi сестри. Я можу вказати тобi курс.