Легенда про юну Весну
Наталiя Дев’ятко


Чи добре, що ти i твоi друзi люблять пригоди? А якщо цi пригоди небезпечнi? Цього року Влад, Митько, Анжела i Христина втекли з табору вiдпочинку, аби на самотi зустрiти свiтанок на березi моря. Дорослi, звiсно, кинулися iх шукати, але пощастило новенькому вожатому. Валентин залишаеться з дiтьми до ранку i розповiдае iм чарiвну казку, яка насправдi не е вигадкою. Чим обернеться казка для них, оповiдуеться у цiй книзi.





Наталiя Дев’ятко

Легенда про юну Весну





І


На мокрiй гальцi бавилися босоногi дiти. Двое дiвчат i двое хлопчикiв.

Хлопцi, без сумнiву, брати. Влад – старший, серйозний, найвищий з компанii, витягнувся за цей рiк. Митько роки на три молодший вiд нього, кучерявий, мов янголя, та мае хитрющий погляд як на мешканця небесного свiту. Анжела i Христина – давнi подруги, ще в однiй пiсочницi гралися. Вони теж виросли за рiк, досягли того вiку, коли вже закохуешся, та ще не знаеш смаку пiдлостi.

Дiти бiгали уздовж берега моря, бризкалися, дражнили вожатого, що тримався подалi вiд води. Валентин хмурився, але мовчав. А дiти веселилися, як хотiли: це були iхнiй табiр вiдпочинку, iхне море та iхнi чайки, якi сварилися через недолугу рибу. А новий вожатий залишався чужим, хоча й був симпатичним i поступливим, знав безлiч iгор i дивовижних iсторiй.

Врештi Валентин не витримав, розсмiявся i пристав на гру. І даремно, бо тим показав свою слабкiсть перед дiтворою.

Кожного року вони своiм гуртом утинали щось таке, про що по поверненню додому всi розповiдали до наступних канiкул. Полювання на акулу, яка начебто запливла у затоку, чаiна пошта на кшталт голубиноi i ще багацько iнших вигадок спокушали друзiв на все новi пригоди.

Цьогорiч вони заприсяглися, що зустрiнуть схiд сонця на березi моря, i втекли з табору. Дорослi кинулися iх шукати, але пощастило новенькому вожатому, який i намагався зараз вiдвести iх назад.

От лише Валентин про iхнi подвиги навряд устиг дiзнатися…

День хилився до вечора, сонце золотою каймою окреслило гори i заховалося. Розлетiлися чайки-забiяки.








Друзi вмовили вожатого бодай на годинку залишитися на березi, наобiцяли, що бiльше не пустуватимуть. На диво, Валентин згодився досить легко.

Вони простували до бухт, де пiд горою починався рiдкуватий лiс. Утомленi бiганиною, дiти бiльше не вередували, що дуже тiшило дорослого.

Терпкий вiд солi вiтер сушив мокре волосся й одяг. Анжела розкинула руки i з криком «Я птах! Я птах!» побiгла назустрiч вiтру.

Дiвчинка зробила коло, «пiдлетiвши» до Влада, але послизнулась i боляче приземлилася на гальку.

Влад i вожатий одночасно простягнули руки, щоб допомогти iй пiдвестися. Анжела прийняла руку товариша.

– Птах, кажеш, – Валентин сумно всмiхнувся, не одразу прибравши руку. – Анжело, ти справдi хочеш бути птахом?

Вiн подивився на дiвчинку, i друзi лише зараз помiтили, що очi у нього блакитнi-блакитнi, як вечорове море, i такi ж глибокi й безжалiснi.

Та Анжела зовсiм не злякалася.

– Так, я хочу бути птахом! І лiтати високо-високо! Понад хмарами!

– І битися з подружками за дохлу рибу, – кинув п’ять копiйок Влад.

Монетка булькнула образою, зiпсувавши дiвчинцi настрiй.

– Та ну тебе! – Анжела похнюпилась.

Здавалося, що дорослий наче й не почув слiв Влада: море дивилося вглиб себе, море думало i, як пiд час штилю, почуття не вiдображалися на його обличчi.

– А якщо уявити на мить, що ти можеш бути птахом, – знову мовив Валентин. – Ти б ним стала?

– Всi мрiють лiтати, – вiдповiла за подругу Христина. – Тiльки ця мрiя нездiйсненна.

– Не завжди, – в морi його синiх очей справдi було легко потонути, дiвчинка вiдвела погляд.

– Розкажiть, Валентине, – Митько засяяв. – Розкажiть нам казку, одну з тих, що розповiдали молодшим!

– Казку? – протягнув Влад. – Казки для малечi…

– Не трiщи, про що не знаеш!

Так, брати були дуже схожi.

– Точно, розкажiть! – попросили разом Анжела i Христина, перезирнулися, змовницьки всмiхнулися.

– Малi, а вам до корпусу ще не час? – Валентин повернув iм посмiшку: очi звичайнi, сiро-блакитнi i зовсiм не бездоннi. – Вам i так дiстанеться на горiхи.

– Нi!!! – розсердилися всi четверо.

– Добре, – дорослий поступився. – Розповiдатиму, поки iдемо до бухт, а тодi одразу в табiр i на добранiч.

Друзi мовчки погодилися, про себе подумавши, що заснути в дитячий час вiдбою – жахливий злочин перед рiдним табором i власним сумлiнням. Та й обiцянки треба дотриматися: чим бiльше часу минае, тим ближче до свiтання.

Дiти оточили вожатого, налаштувалися слухати.

Врiвень iз ними берегом нипала плямиста чайка, iнодi зупинялася, видзьобуючи з гальки рачкiв, принесених прибоем, але потiм таки наздоганяла людей.


* * *

Палац королеви Тiнтiрлат, що у мiстi Дайран, – один iз найгарнiших палацiв, якi коли-небудь було побудовано людьми. Тонкi вежi з надзвичайно гострими шпилями, над якими не пролiтають птахи. Птахи знають: шпилi зачаровано, вони тремтять у такт сонячному свiтлу, у такт серцю i в такт мрii. Й усякий, хто опиниться бiля вiстря, радо вiддасть йому свое серце, яке шпиль простромить, обернувши дарувальника на сонячний пил.

Здавна, коли ще не народилася королева Тiнтiрлат, шпилi палацу захищали мiсто вiд драконiв. Але часи драконiв давно минули, iх не бачили вже з пару вiкiв, i зараз палац зазвичай славився балами королеви, схожоi на хижого птаха. Навiть коротке свiтле волосся скуйовджене, наче пiр’я, а чарiвливий смiх нагадуе клекiт.

Бали королеви Тiнтiрлат… Хто не бував на них, нiколи не зрозумiе, що я намагаюся змалювати. Бо не в перемiнах страв, дорогих винах i блиску найбагатших панночок королiвства iхня привабливiсть. Не в дуелях, якi так часто трапляються в безмiсячнi ночi, iхня слава. І навiть не в тому, що всi тi двобоi тривають до першоi кровi, iхня шляхетнiсть.

Нi, щось чарiвне, давне, мов сонце, вiтер i море, залишилося в святах, що вибухали гамором у найтемнiшi ночi. У тi ночi, коли народжуеться мiсяць, цнотливий, незаплямований, коли наново народжуеться саме життя…

Наближався черговий бал, перший цього лiта.



Ім’я тоi, про кого я хочу розповiсти, було Вея. Як у юноi Весни, бо вона народилась у час, коли пролiски щойно виткнулися зi снiгу, розрiзали силу зими нiжними й водночас гострими пелюстками.

Дiвчина, що носила давне Ім’я Весни, була нiжною, та могла втримати в руках меч, не менш гострий, нiж шпилi палацу королеви Тiнтiрлат, i так само невагомий.

Однак Вея не знала про це i нiколи не бачила легендарноi зброi. Та й взагалi бачила дiвчина небагато, хоч i вiд щирого серця любила красу навколишнього свiту. Жила вона далеко вiд столицi, тому мало спiлкувалася з чужими. Лише перелiтнi птахи приносили iй вiстi, та ще торгiвець намистами, який з’являвся на порозi ii дому двiчi на рiк.

І от учора iй виповнилось сiмнадцять, i батьки вперше вiзьмуть доньку на бал до королеви!

Це станеться аж за три днi… А сьогоднi Вея розшивала сукню i мрiяла про кохання, наче не малюнок на тканину клала, а вишивала долю свою.

Вона не помiтила, як довга волосина впала з голови i вплелась у вiзерунок ще однiею звивистою дорiжкою.



Дощ пройшов позавчора, але в лiсi ще пахла вологою чорна вiд тiней земля. Мовчали птахи, тiльки iнодi в густих верхiвках озивалася зозуля.

Лаолант м’яко ступав по чорнiй землi, вдивляючись, вслухаючись у звуки лiсу. Стрiла напоготовi, бiлопера, його улюбленого кольору.

Не знав тодi Лаолант, ким обернеться бiлий колiр у його долi.

Передчуття бринiло в грудях, золотистi тiнi ковзали по молодому обличчю вiдважного мисливця.

Передчуття спiймало цiль. Великий олень iз гiллястими рогами i такими розумними очима, що рука здригнулась, i стрiла влетiла в дерево, затрiпотiла.

Бiле оперення вмить офарбилось чорним. Лаолант зiтхнув, безвольно опустивши зброю. Олень вдарив по землi ногою, вибив вогонь, i вiтром пронiсся повз мисливця. Лише iз золотоi корони, яка лежала на рогах, упали на траву золотавi жаринки.

Лаолант не гнався за золоторогим оленем, хоча таким було його перше бажання. Хитаючись, вiн пiдiйшов до того мiсця, звiдки вирвалося полум’я.

На землi лежала червоняста квiтка, схожа на щербате серце. Свiжа, наче щойно зiрвана.

Лаолант пiдняв квiтку, вiд духмяну закрутилося в головi, i живе серце стиснув холод.




II


Дiти дiйшли до першоi бухти. Митько побiг уперед, щоб ранiше за всiх видертися на найвищий камiнь.

– А до корпусу? – полишивши iсторiю, лукаво нагадав вожатий. – Нас i так довго немае.

Історiя змiнила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, i друзi хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.

– Погуляймо трiшки довше, – заканючила Анжела.

– І послухаемо, – в голосi Христини вiдчувався мед лестощiв.

Влад хмурився: iсторiя захопила його найменше, а ось перспектива залишитися поза табором зовсiм не тiшила. І сутiнки вже пiдiймаються вiд моря… Хизуватися перед малечею було просто, а от здiйснити задумане значно складнiше. Чи то вiн ранiше за всiх почав дорослiшати, що став таким розважливим?..

Митько махав iм з каменя, кличучи перебратися в бухту.

– Не звалися! – гукнула Анжела i побiгла до товариша.

– Без тебе – нiколи! – Митько дражнив дiвчинку, зображаючи падiння.

І тодi Христина сказала те, що пiдказувало серце. Збрехала, хоч i не любила неправду.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=22072746&lfrom=201587221) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.