Войти
AndroidLib » Читалка
Покора
Покора
Мiшель Уельбек
Викладач Сорбонни Франсуа живе в дивний час – до керiвництва у Францii приходять мусульмани, а унiверситет вимушений коритися своiм новим господарям – шейхам iз Саудiвськоi Аравii. Бiльшiсть його колег, аби зберегти посади, приймають iслам. Перед Франсуа (який до того ж тяжко переживае кризу середнього вiку) постае непростий вибiр: вiдмовитися вiд iнтелектуального життя i остаточно пiти на пенсiю чи навернутися до iсламу, взяти собi кiлька гарненьких дружин i зажити новим, лiпшим життям?
Мiшель Уельбек
Покора: роман
І
До церкви Сен-Сюльпiс його привiв гамiр; пiвчi розходились; храм мав от-от зачинитися. Варто було б помолитись, – подумав вiн, – усе ж краще, нiж поринати у марнi мрii в крiслi; але – молитись?! Не вiдчуваю такого бажання; я зацькований католицизмом, що п’янить мене ароматами ладан Недiля, 15у й воску, я мовби блукаю довкола культу, до слiз зворушений молитвами, глибоко причарований псалмами та спiвами. Менi остогидло власне життя, я осоружний сам собi – i все ж я далекий вiд того, щоб заново розпочинати шлях! Зрештою… зрештою, хоч у каплицях я й вiдчуваю зворушення, а проте, коли виходжу, знову стаю нечутливим, сухим. Гаразд, – визнав вiн, пiдвiвшись i пiшовши за людьми, яких служка спрямовував до виходу, – мое серце надто тверде, випалене у шлюбах, я вже нi до чого не схильний.
Ж. К. Гюiсманс. На шляху
Упродовж тривалих рокiв моеi похмуроi юностi Гюiсманс був менi вiдданим товаришем та супутником; жодного разу я не засумнiвався, не вiдчув спокуси залишити його i взятися до iншоi теми; а втiм, одного червневого вечора 2007 року, пiсля тривалих зволiкань та вiдмовок (яких було навiть бiльше, нiж дозволяеться), перед комiсiею унiверситету «Париж IV – Сорбонна» я захистив дисертацiю на тему «Жорис-Карл Гюiсманс, або Свiтло в кiнцi тунелю». І вранцi наступного дня (а може, вже й того самого вечора – стверджувати не можу, бо час пiсля захисту провiв сам-на-сам iз трунком) я збагнув: щойно завершилася частина мого життя – i, можливо, його найкраща частина.
У наших суспiльствах (якi поки що залишаються захiдними i соцiал-демократичними) така доля чекае на всiх, хто завершуе навчання, однак бiльшiсть цього не усвiдомлюе – або ж усвiдомлюе лише з часом; адже здебiльшого люди заслiпленi жадобою грошей або ж – найпримiтивнiшi з-помiж них, тi, що розвинули в собi шалену схильнiсть до певних продуктiв, – звичайнiсiньким споживанням (бiльш помiркованi i достойнi, якi плекають у собi замилування грошима, цим «невтомним Протеем»[1 - «Цiлком природно… любити те, що, достоту невтомний Протей, готове щомитi набути форми одного з наших мiнливих бажань та рiзноманiтних потреб…» Так пише про грошi Артур Шопенгавер у есе «Parerga und Paralipomena» (1851). – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.], найчастiше опиняються у меншостi); ще бiльше приваблюе iх самоствердження, боротьба за звабливе мiсце у свiтi, який – сподiваються вони – е конкурентним; а до дiй iх пiдштовхують обожнюванi кумири – спортсмени, кутюр’е, творцi iнтернет-порталiв, актори та моделi.
З рiзних психологiчних причин – для дослiдження яких не маю нi знань, нi волi – я значною мiрою вiдiйшов вiд усталеноi схеми. Першого квiтня 1866 року вiсiмнадцятирiчний Жорис-Карл Гюiсманс розпочав кар’еру посадовцем шостого класу у мiнiстерствi внутрiшнiх справ та конфесiй. У 1874 роцi вiн власним коштом видав першу збiрку своiх поезiй у прозi «Вазочка для спецiй», вiдгукiв на яку було небагато, зате одна стаття – напрочуд привiтна – пiдписана Теодором де Банвiлем. Як бачимо, свое життя Гюiсманс починав досить тихо.
Адмiнiстративне iснування чиновника – та й життя взагалi – минало без пригод. Третього вересня 1893 року Гюiсманса нагородили Орденом Почесного легiону за заслуги на державнiй службi. Раз i назавжди вирiшивши всi питання з фiнансами i комфортом, у 1898 роцi вiн вийшов на пенсiю, поставивши крапку в тридцятирiчному виконаннi статутних обов’язкiв. Час вiд часу знаходив сили на написання книжок, якi – через столiття – дозволяли менi сприймати його як найближчого друга. Про лiтературу написано чимало – можливо, навiть забагато (як дипломований фахiвець у цiй галузi, я, переконаний, маю найбiльше права про це говорити). При цьому визначити специфiку лiтератури – головного мистецтва Заходу, що на наших очах доживае останнi днi, – не так уже й просто. Музика, як i лiтература, втiлюе сильне зворушення, емоцiйний переворот, глибокий смуток або екстаз; живопис, як i лiтература, породжуе зачудування, створюе новий погляд на свiт. Проте тiльки лiтература даруе вiдчуття доторку до iншоi людськоi особистостi в усiй ii повнотi, з усiма вадами й величчю, обмеженiстю, ницiстю, заяложеними думками та забобонами; з усiм тим, що зворушуе ii, зацiкавлюе, бентежить i викликае у неi огиду. Тiльки лiтература дозволяе спiлкуватися з небiжчиком, причому ближче й грунтовнiше, нiж якби ви говорили з другом; адже хоч би якою давньою i глибокою була дружба, бiльш посутньоi розмови, нiж iз чистим бiлим аркушем, коли звертаешся до незнайомця, – не вийде. Тож, звiсна рiч, коли мова заходить про лiтературу, величезного значення набувають вишуканiсть стилю й музичнiсть фраз; не варто зневажати i глибину мiркувань автора та оригiнальнiсть його думки; проте автор – це, передусiм, людина, присутня у своiх книжках; а як уже вiн iх пише – добре чи погано – зрештою, не мае великого значення, головне – що пише взагалi i що вiн дiйсно присутнiй у них (дивно, що така простенька умова, на перший погляд аж нiяк не вирiшальна, насправдi вiдiграе величезну роль i що цей очевидний, легко встановлюваний факт украй рiдко використовують фiлософи рiзних напрямкiв: адже оскiльки, в принципi, всi людськi iстоти iснують – якщо не в якiсному, то хоча б у кiлькiсному розумiннi, – то майже всi вони можуть бути присутнiми; проте, коли роздивляешся iхне iснування на вiдстанi кiлькох столiть, складаеться iнше враження, тож дуже часто, гортаючи сторiнки, продиктованi радше духом часу, нiж вiльною особистiстю, помiчаеш вовтузiння вельми невиразних iстот – доволi примарних i анонiмних). Тож коли книжка до душi, то це означае, що до душi й сам автор, з яким хочеться познайомитися та проводити час у спiлкуваннi. Тому не дивно, що сiм рокiв, поки тривало написання дисертацii, я жив поруч iз Гюiсмансом, майже весь час вiдчуваючи його присутнiсть. Гюiсманс, народившись на вулицi Сюже та проживши життя на вулицях Де-Севр та Месье, помер на вулицi Сен-Пласид i був похований на цвинтарi Монпарнасу. Зрештою, майже все його життя минуло у межах шостого округу Парижа; так само i професiйне життя, що тривало понад тридцять рокiв, оберталося навколо кабiнетiв мiнiстерства внутрiшнiх справ i конфесiй. Я тодi також мешкав у шостому окрузi у досить холоднiй вологiй кiмнатi, а ще й надзвичайно темнiй, бо вiкна виходили на малесеньке подвiр’я, подiбне до колодязя, – тож свiтло доводилося вмикати вже зранку. Мене загризали злиднi, i, якби довелося вiдповiдати на опитування (що невтомно намагаються «тримати руку на пульсi молодi»), умови свого життя я визначив би як «переважно складнi». Однак на ранок пiсля захисту (а може, i того самого вечора) найперше, що спало на думку, було: щойно втрачено щось безцiнне, чого вже нiколи не повернути, – свобода. Багато рокiв рештки агонiзуючоi соцiал-демократii дозволяли менi (за допомогою стипендiй, системи знижок та рiзноманiтних соцiальних привiлеiв на кшталт поганенького, але дешевого харчування в унiверситетських iдальнях) присвячувати бiльшу частину часу обранiй мною дiяльностi: вiльному iнтелектуальному вiдвiдуванню свого друга. Як цiлком слушно зазначае Андре Бретон, Гюiсмансiв гумор е унiкальним випадком шляхетного гумору, який спонукае читача, нiби запрошуючи посмiятися ще до того, як це зробить автор з його жалiсними, моторошними чи кумедними описами. Шляхетнiстю автора я, певно, скористався краще, нiж будь-який iнший читач, отримуючи порцii салату з селери пiд гострим соусом або пюре з трiскою в заглибинах лiкарняних металевих таць, що iх унiверситетська iдальня «Бюллье» видавала невдахам вiдвiдувачам (яким явно бiльше не було куди податися та вiд яких вiдмовилися всi пристойнi унiверситетськi iдальнi, – а проте цi бевзi все ж мали студентськi квитки, тож позбавити iх харчування видавалося неприйнятним); розмiрковуючи ж над епiтетами Гюiсманса («журливий сир», «лихий надгробок») та уявляючи, як Гюiсманс iсть iз заглибин у майже тюремнiй металевiй тацi, я почувався не таким нещасним i менш самотнiм.
Проте усе це минуло; якщо точнiше – минула юнiсть. Невдовзi (без сумнiву, досить швидко) я мусив зануритись у процес облаштування на робочому мiсцi. І це мене аж нiяк не тiшило.
Як вiдомо, фiлологiчнi студii не ведуть нi до чого путнього, хiба що найбiльш здiбнi студенти починають кар’еру унiверситетських викладачiв – зрештою, йдеться про кумедну ситуацiю, коли единою метою iснування системи е самовiдтворення, а рiвень вiдходiв перевищуе 95 %. Однак шкiдливими назвати цi студii не можна – вiд них е навiть певна (доволi химерна) користь. Певна рiч, дiвча, що претендуе на посаду продавчинi у крамницi «C?line» або «Herm`еs», перш за все мае дбати про зовнiшнiсть, проте диплом iз сучасноi фiлологii може стати додатковою перевагою, яка (в разi браку iншого корисного досвiду) гарантуе працедавцевi певну розумову гнучкiсть, що дозволяе сподiватися на кар’ерне зростання; до того ж виробники предметiв розкошiв завжди схвально сприймали лiтературу.
Я, зi свого боку, завжди усвiдомлював, що належу до тоненького прошарку «найталановитiших студентiв». Дисертацiя вийшла блискучою, я про це знав i очiкував на схвальну оцiнку; i все ж був приемно здивований «одноголосним схваленням журi», зокрема коли розгорнув вiдгук, де менi мало не осанну спiвали, – адже вiдтодi я мав усi шанси (за бажання) отримати квалiфiкацiю старшого викладача. Тож, у цiлому, життя – одноманiтне i банально передбачуване – тривало далi, аж надто подiбне до життевого шляху Гюiсманса пiвтора столiття тому. Першi роки мого дорослого життя минули в системi освiти; напевно, останнi мають минути там само – причому в тому самому закладi (хоча насправдi склалося не так: диплом я отримав в Унiверситетi «Париж IV – Сорбонна», а посаду – в Унiверситетi «Париж-ІІІ», менш престижному, проте розташованому також у п’ятому окрузi, за кiлька сотень метрiв вiд моеi колишньоi альма-матер).
Я не мав покликання до викладання, тож навiть через п’ятнадцять рокiв моя кар’ера могла посвiдчити хiба про початковий брак хисту. Кiлька приватних урокiв, що iх я дав, сподiваючись покращити рiвень життя, швидко переконали мене, що з моiх вуст даремно переказувати знання, що скiльки людей – стiльки й способiв думання i що жодним чином цю першорядну нерiвнiсть не можна не лише усунути, а й зменшити.
Ще одне – певно, найважливiше – припущення: я не любив молодi – i не любив нiколи, навiть тодi, коли мiг вважатися одним iз ii представникiв. Саме значення слова «молодь» – здавалось менi – вимагало позитивного ставлення до життя, певного бунту, свого роду вiдчуття зверхностi до поколiння, яке слiд було заступити; а я в собi нiколи нiчого подiбного не вiдчував. А втiм, замолоду я мав друзiв – себто, коли бути точнiшим, однокурсникiв, iз якими мiг, не вiдчуваючи огиди, пiти на каву чи пиво в перервi мiж лекцiями. Ще бiльше, нiж друзiв, у мене було коханок, чи, як казали тодi (та й потiм також), подружок, – приблизно одна на рiк. Любовнi стосунки минали за бiльш-менш незмiнним планом. Вони зароджувались на початку навчального року, коли розподiлялися теми письмових робiт, виставлялись оцiнки, зрештою, в ходi численних ситуацiй соцiалiзацii, що загачують студентське життя i зникнення яких на початку професiйноi кар’ери занурюе бiльшiсть людських iстот у запаморочливу й моторошну самоту. Такi любовнi стосунки тривали упродовж усього навчального року, ночi минали почергово у помешканнi одного з партнерiв (утiм, переважно в кiмнатах дiвчат, адже похмура й антигiгiенiчна обстава мого житла навряд чи була придатна для вишуканих побачень), вiдбувалися незлiченнi статевi акти (задоволення вiд яких, сподiваюсь, було взаемним). Наприкiнцi лiтнiх канiкул – тобто на початку нового навчального року – стосунки добiгали кiнця, майже завжди за бажанням дiвчат. Улiтку вони переживали щось надзвичайне – таке пояснення давала кожна з них, не уточнюючи, що саме; а тi, кого моi почуття турбували менше, виправдовували це тим, що зустрiли когось. Гаразд – ну то й що? Адже я теж був кимось. З часом цi холоднi вiдмовки видаються менi недостатнiми: звiсно, вони когось зустрiчали – iз цим важко посперечатися; однак те, що дозволяло iм надiлити цю зустрiч вагою достатньою, щоб урвати нашi стосунки й почати новi, було лише втiленням потужноi, але прихованоi моделi поведiнки – i причому таемниця сили ii пояснюеться саме прихованiстю.
Згiдно з усталеною моделлю любовних стосункiв, популярною за моеi молодостi (а доказiв того, буцiмто щось значною мiрою змiнилося, я не бачив), юнаки та юнки пiсля короткого перiоду сексуальних поневiрянь, що збiгався з вiком дозрiвання, вступали у винятковi любовнi стосунки, якi цiлком вiдповiдали уявленню про зразкову моногамiю, i заходились бiля iгор не лише сексуальних, а й соцiальних (вечiрки, вихiднi, канiкули). Утiм, цi стосунки також не були остаточним вибором, сприймалися радше як навчання життю у шлюбi, щось на кшталт стажування (до речi, у професiйнiй кар’ерi перше робоче мiсце мало те саме значення). Тривалi любовнi стосунки (рiк – норма для мене – вважався поважним термiном для стосункiв) у достатнiй кiлькостi (мати в середньому десять-двадцять зв’язкiв вважалося за помiрковану поведiнку) були необхiднi, аби призвести до апофеозу – вирiшальних стосункiв у виглядi шлюбу, якi, шляхом народження дiтлахiв, побудували б родину.
Для мене марнота цього плану стала очевидною значно пiзнiше – якщо точнiше, не так давно, коли впродовж кiлькох тижнiв менi пощастило зустрiти спочатку Орелi, а потiм Сандру (втiм, я переконаний, що зустрiч iз Хлое чи Вйолен нiяк не вплинула б на моi висновки). Увiйшовши до баскського ресторану, куди запросив Орелi на вечерю, я зрозумiв, що на мене чекае безрадiсний вечiр. Незважаючи на двi пляшки бiлого вина «Ірулегi» з пiвдня Францii, що iх я випив фактично сам, я вiдчував, що пiдтримувати пристойний рiвень теплого спiлкування стае все важче i що розмова перетворюеться на нестерпну. Хоча пояснити це явище я не мiг, занурюватись у спiльнi спогади видавалося вкрай неделiкатною i майже нечуваною справою. Нинi ж цiлком зрозумiло, що Орелi не щастило з пошуками чоловiка, до випадкових зв’язкiв вона вiдчувала лиш вiдразу, тож, урештi-решт, ii чуттеве життя прямувало до невiдворотного та повного провалу. Втiм, принаймнi раз вона намагалася встряти у шлюб – я вгадував це за численними знаками – i пiсля невдачi не могла отямитися; гiркота та ядучiсть, з якими вона згадувала про своi стосунки з чоловiками (за браком кращого ми обговорили ii професiйне життя – Орелi вiдповiдала за зв’язки з громадськiстю в мiжгалузевiй профспiлцi виноробiв Бордо, тож, як наслiдок, весь час подорожувала, причому переважно до Азii, переконуючи купувати французьке вино), iз жорстокою очевиднiстю свiдчили про те, що страждала вона не раз. Однак мене здивувало ii запрошення – коли ми виходили з таксi – «пропустити по останнiй склянцi»; вона дiйшла до краю, – мiркував я, i, коли дверi лiфту зачинилися за нами, я вже знав, що нiчого не буде, навiть не мав бажання побачити ii голою, навпаки, я хотiв цього уникнути, але це сталося i тiльки пiдтвердило мою пiдозру: страждала вона не лише емоцiйно – ii тiло також зазнало невиправноi шкоди, стегна та груди перетворилися на кволi, пласкi, звислi шматки плотi, i вже нiколи i нi для кого вона не стала б об’ектом бажання.
Обiд iз Сандрою проходив за схожим сценарiем з невеличкими вiдмiнностями (ресторан iз морепродуктами, посада – секретар в адмiнiстрацii великоi мiжнародноi фармацевтичноi компанii), а завершення мало чим вiдрiзнялося, хiба що Сандра – повнiша i життерадiснiша за Орелi – справила на мене менш гнiтюче враження. Їi зажура також була значною й невилiковною, i я знав, що зрештою цей смуток поглине усе; як i Орелi, глибоко в душi Сандра була птахом, який потрапив до нафтовоi калюжi, проте (якщо продовжити цю метафору) вона зберегла гiдну подиву здатнiсть махати крилами. За рiк або два вона залишить iлюзii про шлюб, але ще не погамована чуттевiсть штовхатиме ii на пошуки молодших партнерiв, i Сандра перетвориться на те, що у моi молодi роки називалося cougar – дика кiшка, несамовита самиця; i триватиме це, напевно, декiлька рокiв – у кращому випадку рокiв iз десять, – поки остаточне старiння тiла не примусить ii до повноi самоти.
У двадцятирiчному вiцi, коли стояк у мене був з будь-якого приводу (а iнодi i без приводу), коли вiн стояв, скажiмо так, безцiльно, я ще мiг мiркувати про подiбнi стосунки – приемнi й водночас кориснiшi за лекцii, – авжеж, тодi я ще мiг забезпечити це стояння, проте пiзнiше, звичайно, про це вже не йшлося, адже ерекцii стали рiдшими, радше випадковими i вимагали гнучких бездоганних жiночих тiл.
У першi роки пiсля мого призначення на посаду старшого викладача в Унiверситетi «Париж-ІІІ – Сорбонна» мое сексуальне життя не зазнало суттевих змiн. Рiк за роком я спав зi студентками факультету, i те, що я був iхнiм викладачем, мало що змiнювало. Спочатку рiзниця у вiцi мiж мною i студентками була мiнiмальною, i лише з часом виникло вiдчуття ii збiльшення – а втiм, це було викликане радше пiдвищенням мого статусу в унiверситетi, нiж старiнням – цiлком реальним i навiть явним. Зрештою, я залюбки користався фундаментальною несправедливiстю, яка полягае у тому, що в чоловiкiв старiння дуже повiльно впливае на сексуальний потенцiал, тодi як у жiнок ця руйнацiя вiдбуваеться приголомшливо швидко, за кiлька рокiв, а iнодi й за кiлька мiсяцiв. Єдина справжня рiзниця (якщо порiвнювати з роками студентства) полягала в тому, що тепер на початку нового навчального року край стосункам клав я сам. І не тому, що вдавав Дон Жуана чи виявляв безсоромну розпусту. На вiдмiну вiд свого колеги Стiва, що також викладав лiтературу ХІХ столiття першому й другому курсам, я не кидався першого ж дня навчання пожадливо роздивлятись «нове надходження» першокурсниць; через легкi спортивнi куртки, кросiвки та занадто калiфорнiйську зовнiшнiсть Стiва я щоразу вподiбнював його до персонажа Тьеррi Лермiта у стрiчцi «Засмаглi» – той щотижня виходить iз будинку, аби побачити новеньких вiдпочивальниць. Якщо я уривав стосунки з черговим дiвчам, то радше через зневiру i втому, бо насправдi не мав сил на пiдтримання любовного зв’язку i прагнув уникнути розчарування. Упродовж навчального року я не раз змiнював уподобання пiд впливом зовнiшнiх i переважно не вельми серйозних чинникiв – скажiмо, через коротку спiдницю.
Але й це минало. Наприкiнцi вересня я розпрощався з Мiрiам, надворi була вже середина квiтня, навчальний рiк добiгав кiнця, а замiни iй не знайшлося. Мене призначили професором, що стало свого роду вершиною моеi академiчноi кар’ери, проте я думав лише про одне: як зав’язати новi стосунки. Саме невдовзi пiсля розлучення з Мiрiам я зустрiв Орелi, а потiм Сандру – i цей ланцюжок видавався тривожним i дуже дражливим. Адже, день у день, мiркуючи над питанням, я переконувався: ми – моi колишнi i я – ближчi, нiж можемо уявити; епiзодичнi сексуальнi зв’язки, що не передбачали тривалих стосункiв у парi, завершилися, залишивши по собi однаковий присмак зневiри. На вiдмiну вiд жiнок, я не мiг комусь звiритись, бо в чоловiчому свiтi розмови про iнтимне життя вважаються неприйнятними; чоловiки теревенять про полiтику, лiтературу, фiнансовi ринки та спорт – це нiбито вiдповiдае iхнiй природi; щодо особистого волiють зберiгають мовчанку – i так до свого останнього подиху.
Мiшель Уельбек
Викладач Сорбонни Франсуа живе в дивний час – до керiвництва у Францii приходять мусульмани, а унiверситет вимушений коритися своiм новим господарям – шейхам iз Саудiвськоi Аравii. Бiльшiсть його колег, аби зберегти посади, приймають iслам. Перед Франсуа (який до того ж тяжко переживае кризу середнього вiку) постае непростий вибiр: вiдмовитися вiд iнтелектуального життя i остаточно пiти на пенсiю чи навернутися до iсламу, взяти собi кiлька гарненьких дружин i зажити новим, лiпшим життям?
Мiшель Уельбек
Покора: роман
І
До церкви Сен-Сюльпiс його привiв гамiр; пiвчi розходились; храм мав от-от зачинитися. Варто було б помолитись, – подумав вiн, – усе ж краще, нiж поринати у марнi мрii в крiслi; але – молитись?! Не вiдчуваю такого бажання; я зацькований католицизмом, що п’янить мене ароматами ладан Недiля, 15у й воску, я мовби блукаю довкола культу, до слiз зворушений молитвами, глибоко причарований псалмами та спiвами. Менi остогидло власне життя, я осоружний сам собi – i все ж я далекий вiд того, щоб заново розпочинати шлях! Зрештою… зрештою, хоч у каплицях я й вiдчуваю зворушення, а проте, коли виходжу, знову стаю нечутливим, сухим. Гаразд, – визнав вiн, пiдвiвшись i пiшовши за людьми, яких служка спрямовував до виходу, – мое серце надто тверде, випалене у шлюбах, я вже нi до чого не схильний.
Ж. К. Гюiсманс. На шляху
Упродовж тривалих рокiв моеi похмуроi юностi Гюiсманс був менi вiдданим товаришем та супутником; жодного разу я не засумнiвався, не вiдчув спокуси залишити його i взятися до iншоi теми; а втiм, одного червневого вечора 2007 року, пiсля тривалих зволiкань та вiдмовок (яких було навiть бiльше, нiж дозволяеться), перед комiсiею унiверситету «Париж IV – Сорбонна» я захистив дисертацiю на тему «Жорис-Карл Гюiсманс, або Свiтло в кiнцi тунелю». І вранцi наступного дня (а може, вже й того самого вечора – стверджувати не можу, бо час пiсля захисту провiв сам-на-сам iз трунком) я збагнув: щойно завершилася частина мого життя – i, можливо, його найкраща частина.
У наших суспiльствах (якi поки що залишаються захiдними i соцiал-демократичними) така доля чекае на всiх, хто завершуе навчання, однак бiльшiсть цього не усвiдомлюе – або ж усвiдомлюе лише з часом; адже здебiльшого люди заслiпленi жадобою грошей або ж – найпримiтивнiшi з-помiж них, тi, що розвинули в собi шалену схильнiсть до певних продуктiв, – звичайнiсiньким споживанням (бiльш помiркованi i достойнi, якi плекають у собi замилування грошима, цим «невтомним Протеем»[1 - «Цiлком природно… любити те, що, достоту невтомний Протей, готове щомитi набути форми одного з наших мiнливих бажань та рiзноманiтних потреб…» Так пише про грошi Артур Шопенгавер у есе «Parerga und Paralipomena» (1851). – Тут i далi прим. пер., якщо не вказано iнше.], найчастiше опиняються у меншостi); ще бiльше приваблюе iх самоствердження, боротьба за звабливе мiсце у свiтi, який – сподiваються вони – е конкурентним; а до дiй iх пiдштовхують обожнюванi кумири – спортсмени, кутюр’е, творцi iнтернет-порталiв, актори та моделi.
З рiзних психологiчних причин – для дослiдження яких не маю нi знань, нi волi – я значною мiрою вiдiйшов вiд усталеноi схеми. Першого квiтня 1866 року вiсiмнадцятирiчний Жорис-Карл Гюiсманс розпочав кар’еру посадовцем шостого класу у мiнiстерствi внутрiшнiх справ та конфесiй. У 1874 роцi вiн власним коштом видав першу збiрку своiх поезiй у прозi «Вазочка для спецiй», вiдгукiв на яку було небагато, зате одна стаття – напрочуд привiтна – пiдписана Теодором де Банвiлем. Як бачимо, свое життя Гюiсманс починав досить тихо.
Адмiнiстративне iснування чиновника – та й життя взагалi – минало без пригод. Третього вересня 1893 року Гюiсманса нагородили Орденом Почесного легiону за заслуги на державнiй службi. Раз i назавжди вирiшивши всi питання з фiнансами i комфортом, у 1898 роцi вiн вийшов на пенсiю, поставивши крапку в тридцятирiчному виконаннi статутних обов’язкiв. Час вiд часу знаходив сили на написання книжок, якi – через столiття – дозволяли менi сприймати його як найближчого друга. Про лiтературу написано чимало – можливо, навiть забагато (як дипломований фахiвець у цiй галузi, я, переконаний, маю найбiльше права про це говорити). При цьому визначити специфiку лiтератури – головного мистецтва Заходу, що на наших очах доживае останнi днi, – не так уже й просто. Музика, як i лiтература, втiлюе сильне зворушення, емоцiйний переворот, глибокий смуток або екстаз; живопис, як i лiтература, породжуе зачудування, створюе новий погляд на свiт. Проте тiльки лiтература даруе вiдчуття доторку до iншоi людськоi особистостi в усiй ii повнотi, з усiма вадами й величчю, обмеженiстю, ницiстю, заяложеними думками та забобонами; з усiм тим, що зворушуе ii, зацiкавлюе, бентежить i викликае у неi огиду. Тiльки лiтература дозволяе спiлкуватися з небiжчиком, причому ближче й грунтовнiше, нiж якби ви говорили з другом; адже хоч би якою давньою i глибокою була дружба, бiльш посутньоi розмови, нiж iз чистим бiлим аркушем, коли звертаешся до незнайомця, – не вийде. Тож, звiсна рiч, коли мова заходить про лiтературу, величезного значення набувають вишуканiсть стилю й музичнiсть фраз; не варто зневажати i глибину мiркувань автора та оригiнальнiсть його думки; проте автор – це, передусiм, людина, присутня у своiх книжках; а як уже вiн iх пише – добре чи погано – зрештою, не мае великого значення, головне – що пише взагалi i що вiн дiйсно присутнiй у них (дивно, що така простенька умова, на перший погляд аж нiяк не вирiшальна, насправдi вiдiграе величезну роль i що цей очевидний, легко встановлюваний факт украй рiдко використовують фiлософи рiзних напрямкiв: адже оскiльки, в принципi, всi людськi iстоти iснують – якщо не в якiсному, то хоча б у кiлькiсному розумiннi, – то майже всi вони можуть бути присутнiми; проте, коли роздивляешся iхне iснування на вiдстанi кiлькох столiть, складаеться iнше враження, тож дуже часто, гортаючи сторiнки, продиктованi радше духом часу, нiж вiльною особистiстю, помiчаеш вовтузiння вельми невиразних iстот – доволi примарних i анонiмних). Тож коли книжка до душi, то це означае, що до душi й сам автор, з яким хочеться познайомитися та проводити час у спiлкуваннi. Тому не дивно, що сiм рокiв, поки тривало написання дисертацii, я жив поруч iз Гюiсмансом, майже весь час вiдчуваючи його присутнiсть. Гюiсманс, народившись на вулицi Сюже та проживши життя на вулицях Де-Севр та Месье, помер на вулицi Сен-Пласид i був похований на цвинтарi Монпарнасу. Зрештою, майже все його життя минуло у межах шостого округу Парижа; так само i професiйне життя, що тривало понад тридцять рокiв, оберталося навколо кабiнетiв мiнiстерства внутрiшнiх справ i конфесiй. Я тодi також мешкав у шостому окрузi у досить холоднiй вологiй кiмнатi, а ще й надзвичайно темнiй, бо вiкна виходили на малесеньке подвiр’я, подiбне до колодязя, – тож свiтло доводилося вмикати вже зранку. Мене загризали злиднi, i, якби довелося вiдповiдати на опитування (що невтомно намагаються «тримати руку на пульсi молодi»), умови свого життя я визначив би як «переважно складнi». Однак на ранок пiсля захисту (а може, i того самого вечора) найперше, що спало на думку, було: щойно втрачено щось безцiнне, чого вже нiколи не повернути, – свобода. Багато рокiв рештки агонiзуючоi соцiал-демократii дозволяли менi (за допомогою стипендiй, системи знижок та рiзноманiтних соцiальних привiлеiв на кшталт поганенького, але дешевого харчування в унiверситетських iдальнях) присвячувати бiльшу частину часу обранiй мною дiяльностi: вiльному iнтелектуальному вiдвiдуванню свого друга. Як цiлком слушно зазначае Андре Бретон, Гюiсмансiв гумор е унiкальним випадком шляхетного гумору, який спонукае читача, нiби запрошуючи посмiятися ще до того, як це зробить автор з його жалiсними, моторошними чи кумедними описами. Шляхетнiстю автора я, певно, скористався краще, нiж будь-який iнший читач, отримуючи порцii салату з селери пiд гострим соусом або пюре з трiскою в заглибинах лiкарняних металевих таць, що iх унiверситетська iдальня «Бюллье» видавала невдахам вiдвiдувачам (яким явно бiльше не було куди податися та вiд яких вiдмовилися всi пристойнi унiверситетськi iдальнi, – а проте цi бевзi все ж мали студентськi квитки, тож позбавити iх харчування видавалося неприйнятним); розмiрковуючи ж над епiтетами Гюiсманса («журливий сир», «лихий надгробок») та уявляючи, як Гюiсманс iсть iз заглибин у майже тюремнiй металевiй тацi, я почувався не таким нещасним i менш самотнiм.
Проте усе це минуло; якщо точнiше – минула юнiсть. Невдовзi (без сумнiву, досить швидко) я мусив зануритись у процес облаштування на робочому мiсцi. І це мене аж нiяк не тiшило.
Як вiдомо, фiлологiчнi студii не ведуть нi до чого путнього, хiба що найбiльш здiбнi студенти починають кар’еру унiверситетських викладачiв – зрештою, йдеться про кумедну ситуацiю, коли единою метою iснування системи е самовiдтворення, а рiвень вiдходiв перевищуе 95 %. Однак шкiдливими назвати цi студii не можна – вiд них е навiть певна (доволi химерна) користь. Певна рiч, дiвча, що претендуе на посаду продавчинi у крамницi «C?line» або «Herm`еs», перш за все мае дбати про зовнiшнiсть, проте диплом iз сучасноi фiлологii може стати додатковою перевагою, яка (в разi браку iншого корисного досвiду) гарантуе працедавцевi певну розумову гнучкiсть, що дозволяе сподiватися на кар’ерне зростання; до того ж виробники предметiв розкошiв завжди схвально сприймали лiтературу.
Я, зi свого боку, завжди усвiдомлював, що належу до тоненького прошарку «найталановитiших студентiв». Дисертацiя вийшла блискучою, я про це знав i очiкував на схвальну оцiнку; i все ж був приемно здивований «одноголосним схваленням журi», зокрема коли розгорнув вiдгук, де менi мало не осанну спiвали, – адже вiдтодi я мав усi шанси (за бажання) отримати квалiфiкацiю старшого викладача. Тож, у цiлому, життя – одноманiтне i банально передбачуване – тривало далi, аж надто подiбне до життевого шляху Гюiсманса пiвтора столiття тому. Першi роки мого дорослого життя минули в системi освiти; напевно, останнi мають минути там само – причому в тому самому закладi (хоча насправдi склалося не так: диплом я отримав в Унiверситетi «Париж IV – Сорбонна», а посаду – в Унiверситетi «Париж-ІІІ», менш престижному, проте розташованому також у п’ятому окрузi, за кiлька сотень метрiв вiд моеi колишньоi альма-матер).
Я не мав покликання до викладання, тож навiть через п’ятнадцять рокiв моя кар’ера могла посвiдчити хiба про початковий брак хисту. Кiлька приватних урокiв, що iх я дав, сподiваючись покращити рiвень життя, швидко переконали мене, що з моiх вуст даремно переказувати знання, що скiльки людей – стiльки й способiв думання i що жодним чином цю першорядну нерiвнiсть не можна не лише усунути, а й зменшити.
Ще одне – певно, найважливiше – припущення: я не любив молодi – i не любив нiколи, навiть тодi, коли мiг вважатися одним iз ii представникiв. Саме значення слова «молодь» – здавалось менi – вимагало позитивного ставлення до життя, певного бунту, свого роду вiдчуття зверхностi до поколiння, яке слiд було заступити; а я в собi нiколи нiчого подiбного не вiдчував. А втiм, замолоду я мав друзiв – себто, коли бути точнiшим, однокурсникiв, iз якими мiг, не вiдчуваючи огиди, пiти на каву чи пиво в перервi мiж лекцiями. Ще бiльше, нiж друзiв, у мене було коханок, чи, як казали тодi (та й потiм також), подружок, – приблизно одна на рiк. Любовнi стосунки минали за бiльш-менш незмiнним планом. Вони зароджувались на початку навчального року, коли розподiлялися теми письмових робiт, виставлялись оцiнки, зрештою, в ходi численних ситуацiй соцiалiзацii, що загачують студентське життя i зникнення яких на початку професiйноi кар’ери занурюе бiльшiсть людських iстот у запаморочливу й моторошну самоту. Такi любовнi стосунки тривали упродовж усього навчального року, ночi минали почергово у помешканнi одного з партнерiв (утiм, переважно в кiмнатах дiвчат, адже похмура й антигiгiенiчна обстава мого житла навряд чи була придатна для вишуканих побачень), вiдбувалися незлiченнi статевi акти (задоволення вiд яких, сподiваюсь, було взаемним). Наприкiнцi лiтнiх канiкул – тобто на початку нового навчального року – стосунки добiгали кiнця, майже завжди за бажанням дiвчат. Улiтку вони переживали щось надзвичайне – таке пояснення давала кожна з них, не уточнюючи, що саме; а тi, кого моi почуття турбували менше, виправдовували це тим, що зустрiли когось. Гаразд – ну то й що? Адже я теж був кимось. З часом цi холоднi вiдмовки видаються менi недостатнiми: звiсно, вони когось зустрiчали – iз цим важко посперечатися; однак те, що дозволяло iм надiлити цю зустрiч вагою достатньою, щоб урвати нашi стосунки й почати новi, було лише втiленням потужноi, але прихованоi моделi поведiнки – i причому таемниця сили ii пояснюеться саме прихованiстю.
Згiдно з усталеною моделлю любовних стосункiв, популярною за моеi молодостi (а доказiв того, буцiмто щось значною мiрою змiнилося, я не бачив), юнаки та юнки пiсля короткого перiоду сексуальних поневiрянь, що збiгався з вiком дозрiвання, вступали у винятковi любовнi стосунки, якi цiлком вiдповiдали уявленню про зразкову моногамiю, i заходились бiля iгор не лише сексуальних, а й соцiальних (вечiрки, вихiднi, канiкули). Утiм, цi стосунки також не були остаточним вибором, сприймалися радше як навчання життю у шлюбi, щось на кшталт стажування (до речi, у професiйнiй кар’ерi перше робоче мiсце мало те саме значення). Тривалi любовнi стосунки (рiк – норма для мене – вважався поважним термiном для стосункiв) у достатнiй кiлькостi (мати в середньому десять-двадцять зв’язкiв вважалося за помiрковану поведiнку) були необхiднi, аби призвести до апофеозу – вирiшальних стосункiв у виглядi шлюбу, якi, шляхом народження дiтлахiв, побудували б родину.
Для мене марнота цього плану стала очевидною значно пiзнiше – якщо точнiше, не так давно, коли впродовж кiлькох тижнiв менi пощастило зустрiти спочатку Орелi, а потiм Сандру (втiм, я переконаний, що зустрiч iз Хлое чи Вйолен нiяк не вплинула б на моi висновки). Увiйшовши до баскського ресторану, куди запросив Орелi на вечерю, я зрозумiв, що на мене чекае безрадiсний вечiр. Незважаючи на двi пляшки бiлого вина «Ірулегi» з пiвдня Францii, що iх я випив фактично сам, я вiдчував, що пiдтримувати пристойний рiвень теплого спiлкування стае все важче i що розмова перетворюеться на нестерпну. Хоча пояснити це явище я не мiг, занурюватись у спiльнi спогади видавалося вкрай неделiкатною i майже нечуваною справою. Нинi ж цiлком зрозумiло, що Орелi не щастило з пошуками чоловiка, до випадкових зв’язкiв вона вiдчувала лиш вiдразу, тож, урештi-решт, ii чуттеве життя прямувало до невiдворотного та повного провалу. Втiм, принаймнi раз вона намагалася встряти у шлюб – я вгадував це за численними знаками – i пiсля невдачi не могла отямитися; гiркота та ядучiсть, з якими вона згадувала про своi стосунки з чоловiками (за браком кращого ми обговорили ii професiйне життя – Орелi вiдповiдала за зв’язки з громадськiстю в мiжгалузевiй профспiлцi виноробiв Бордо, тож, як наслiдок, весь час подорожувала, причому переважно до Азii, переконуючи купувати французьке вино), iз жорстокою очевиднiстю свiдчили про те, що страждала вона не раз. Однак мене здивувало ii запрошення – коли ми виходили з таксi – «пропустити по останнiй склянцi»; вона дiйшла до краю, – мiркував я, i, коли дверi лiфту зачинилися за нами, я вже знав, що нiчого не буде, навiть не мав бажання побачити ii голою, навпаки, я хотiв цього уникнути, але це сталося i тiльки пiдтвердило мою пiдозру: страждала вона не лише емоцiйно – ii тiло також зазнало невиправноi шкоди, стегна та груди перетворилися на кволi, пласкi, звислi шматки плотi, i вже нiколи i нi для кого вона не стала б об’ектом бажання.
Обiд iз Сандрою проходив за схожим сценарiем з невеличкими вiдмiнностями (ресторан iз морепродуктами, посада – секретар в адмiнiстрацii великоi мiжнародноi фармацевтичноi компанii), а завершення мало чим вiдрiзнялося, хiба що Сандра – повнiша i життерадiснiша за Орелi – справила на мене менш гнiтюче враження. Їi зажура також була значною й невилiковною, i я знав, що зрештою цей смуток поглине усе; як i Орелi, глибоко в душi Сандра була птахом, який потрапив до нафтовоi калюжi, проте (якщо продовжити цю метафору) вона зберегла гiдну подиву здатнiсть махати крилами. За рiк або два вона залишить iлюзii про шлюб, але ще не погамована чуттевiсть штовхатиме ii на пошуки молодших партнерiв, i Сандра перетвориться на те, що у моi молодi роки називалося cougar – дика кiшка, несамовита самиця; i триватиме це, напевно, декiлька рокiв – у кращому випадку рокiв iз десять, – поки остаточне старiння тiла не примусить ii до повноi самоти.
У двадцятирiчному вiцi, коли стояк у мене був з будь-якого приводу (а iнодi i без приводу), коли вiн стояв, скажiмо так, безцiльно, я ще мiг мiркувати про подiбнi стосунки – приемнi й водночас кориснiшi за лекцii, – авжеж, тодi я ще мiг забезпечити це стояння, проте пiзнiше, звичайно, про це вже не йшлося, адже ерекцii стали рiдшими, радше випадковими i вимагали гнучких бездоганних жiночих тiл.
У першi роки пiсля мого призначення на посаду старшого викладача в Унiверситетi «Париж-ІІІ – Сорбонна» мое сексуальне життя не зазнало суттевих змiн. Рiк за роком я спав зi студентками факультету, i те, що я був iхнiм викладачем, мало що змiнювало. Спочатку рiзниця у вiцi мiж мною i студентками була мiнiмальною, i лише з часом виникло вiдчуття ii збiльшення – а втiм, це було викликане радше пiдвищенням мого статусу в унiверситетi, нiж старiнням – цiлком реальним i навiть явним. Зрештою, я залюбки користався фундаментальною несправедливiстю, яка полягае у тому, що в чоловiкiв старiння дуже повiльно впливае на сексуальний потенцiал, тодi як у жiнок ця руйнацiя вiдбуваеться приголомшливо швидко, за кiлька рокiв, а iнодi й за кiлька мiсяцiв. Єдина справжня рiзниця (якщо порiвнювати з роками студентства) полягала в тому, що тепер на початку нового навчального року край стосункам клав я сам. І не тому, що вдавав Дон Жуана чи виявляв безсоромну розпусту. На вiдмiну вiд свого колеги Стiва, що також викладав лiтературу ХІХ столiття першому й другому курсам, я не кидався першого ж дня навчання пожадливо роздивлятись «нове надходження» першокурсниць; через легкi спортивнi куртки, кросiвки та занадто калiфорнiйську зовнiшнiсть Стiва я щоразу вподiбнював його до персонажа Тьеррi Лермiта у стрiчцi «Засмаглi» – той щотижня виходить iз будинку, аби побачити новеньких вiдпочивальниць. Якщо я уривав стосунки з черговим дiвчам, то радше через зневiру i втому, бо насправдi не мав сил на пiдтримання любовного зв’язку i прагнув уникнути розчарування. Упродовж навчального року я не раз змiнював уподобання пiд впливом зовнiшнiх i переважно не вельми серйозних чинникiв – скажiмо, через коротку спiдницю.
Але й це минало. Наприкiнцi вересня я розпрощався з Мiрiам, надворi була вже середина квiтня, навчальний рiк добiгав кiнця, а замiни iй не знайшлося. Мене призначили професором, що стало свого роду вершиною моеi академiчноi кар’ери, проте я думав лише про одне: як зав’язати новi стосунки. Саме невдовзi пiсля розлучення з Мiрiам я зустрiв Орелi, а потiм Сандру – i цей ланцюжок видавався тривожним i дуже дражливим. Адже, день у день, мiркуючи над питанням, я переконувався: ми – моi колишнi i я – ближчi, нiж можемо уявити; епiзодичнi сексуальнi зв’язки, що не передбачали тривалих стосункiв у парi, завершилися, залишивши по собi однаковий присмак зневiри. На вiдмiну вiд жiнок, я не мiг комусь звiритись, бо в чоловiчому свiтi розмови про iнтимне життя вважаються неприйнятними; чоловiки теревенять про полiтику, лiтературу, фiнансовi ринки та спорт – це нiбито вiдповiдае iхнiй природi; щодо особистого волiють зберiгають мовчанку – i так до свого останнього подиху.