Чарiвна ти
Чак Поланiк


Пенелопа Гарриган була приголомшена, коли Лiнус Максвелл, мiльярдер i коханець найрозкiшнiших жiнок, навiть не доторкаючись до неi, подарував iй неймовiрнi вiдчуття… Але невдовзi Пеннi дiзналась, що стала жертвою експерименту: саме на нiй тестували нову секс-iграшку, яка поступила до мережi секс-крамниць «Чарiвна ти». Прилад даруе жiнкам неземну насолоду… та спричинюе манiакальну залежнiсть. Але чи так це погано? Чи треба чинити опiр?





Чак Поланiк

Чарiвна ти



Ця книга е вимислом. Імена, героi, назви органiзацiй, мiста, подii – плiд авторськоi уяви. Будь-яка схожiсть з людьми (досi живими або померлими), подiями, мiсцями – суцiльна випадковiсть.



* * *


От-от з’явиться замiна мiльярду чоловiкiв


Навiть коли стався цей напад, суддя щиро клiпав очима. Присяжнi вiдсахнулися з жахом та огидою. Журналiсти щулилися вiд страху на гальорцi. Нiхто в залi засiдань не поворухнувся, щоб iй допомогти. Пальцi секретаря суду i далi сумлiнно порхали по клавiшах, нотуючи слова Пеннi:

– Люди! Вiн робить менi боляче! Будь ласка, зупинiть його!

І цi пальцi-метелики вiдбивали ii крик:

– Нi!..

Стенографiст занотував довгий стогiн, плач, зойки. А далi були благання Пеннi.

Його пальцi вистукували:

– Допоможiть!

Вони додавали:

– Досить!

Усе, певно, склалося б iнакше, якби в залi суду перебували iншi жiнки, але тут не було жодноi. За останнi кiлька мiсяцiв усi жiнки кудись зникли. Уся громадська сфера позбулася жiнок. Тi, хто зараз витрiщався на Пеннi – суддя, присяжнi, глядачi, – усi до одного були чоловiками. Цей свiт належав чоловiкам.

Секретар суду надрукував:

– Будь ласка!

А потiм:

– Будь ласка, нi! Тiльки не тут!

Крiм Пеннi, нiхто не рухався. Їi широкi штани зiбралися бiля щиколоток. Зiрвана бiлизна оголила ii перед усiма, хто насмiлювався пiдвести погляд. Жiнка пручалася, викручувалася, намагаючись вирватися. Художники в перших рядах похапцем робили замальовки ii боротьби з нападником, схоплювали найдрiбнiшi деталi подертого на клаптi вбрання, сплутаного волосся, яке шмагало повiтря. Руки з мобiльними телефонами подекуди здiймалися, щоб зробити кiлька знiмкiв або зняти пару секунд на вiдео. Здавалося, що ii благання змусили всiх присутнiх завмерти, лише ii рiзкий голос лунав у мовчазнiй залi суду. І це вже не нагадувало крик однiеi-единоi згвалтованоi жiнки – вiбруючi, мерехтливi спалахи звукiв свiдчили про те, що десь iще десятки жiнок потерпають вiд насилля. Сотнi. Цiлий свiт волае.

Вона боролася на мiсцi свiдка. Намагалася звести ноги, вiдштовхнути бiль. Вiдвела голову, силячись упiймати бодай чийсь погляд – байдуже, чий саме. Якийсь чоловiк обхопив долонями голову, затиснув вуха, мiцно заплющив очi, почервонiв, як наляканий хлопчисько. Пеннi подивилася на суддю – вiн спiвчутливо зiтхнув, але його суддiвський молоток так i не закликав до порядку. Судовий пристав втягнув голову в плечi та щось пробубонiв у причеплений на груди мiкрофон. Вiн нiяково тупцяв i здригався вiд ii крикiв, тримаючи пiстолет у кобурi.

Дехто крадькома поглядав на годинник або на повiдомлення, нiби стримуючись задля самоi Пеннi. Нiби, перш нiж волати та привселюдно спливати кров’ю, треба було лiпше подумати. Нiби i в цьому нападi, i в своiх стражданнях вона була сама винна.

Здавалося, що адвокати зiщулилися в своiх дорогих костюмах в тонку смужку. Вони енергiйно тасували своi папiрцi. Навiть ii власний хлопець сидiв, роззявивши рота вiд цiлковитоi неймовiрностi того, що на неi так брутально напали. Певно, хтось таки викликав «швидку», i невдовзi центральним проходом квапливо пересувалися лiкарi.

Схлипуючи та дряпаючись нiгтями задля захисту, Пеннi силкувалася зберiгати тяму. Якщо вдасться пiдвестися, якщо вдасться видертися з мiсця свiдкiв, вона могла би втекти. Врятуватися. У залi суду було не проштовхнутися, наче в мiському автобусi в годину пiк, але нiхто не схопив того, хто напав на неi, нiхто не спромiгся його вiдтягнути. Тi, хто стояв, зробили пару крокiв назад. Усi спостерiгачi вiдскочили, наскiльки дозволяли стiни, залишаючи Пеннi з гвалтiвником у спорожнiлiй залi.

Крiзь натовп пробилися двое лiкарiв. Коли перший дiстався Пеннi, дiвчина кинулася на нього, продовжуючи задихатися й боротися, але ii заспокоiли, вмовили припинити спротив. Запевняли, що вона в безпецi. Що найгiрше вже позаду. Пеннi кидало то в жар, то в холод, уся вона промокла вiд поту i тремтiла вiд жаху. Куди не кинь оком – усюди стiна з облич людей, якi намагаються приховати погляд, щоб не стикатися з такими ж сором’язливими поглядами iнших присутнiх.

Лiкарi поклали ii на ношi, один навiть пiдiткнув ковдру навколо ii тремтячого тiла, поки iнший застiбав ремiнцi, щоб вона мiцно трималася на ношах. Нарештi суддя постукав молотком, оголошуючи перерву.

Лiкар, що застiбав ремiнцi, спитав:

– Чи можете ви сказати, який зараз рiк?

У Пеннi вiд крику було запалене горло. Голос схрип, але вона правильно вказала рiк.

– Чи можете ви назвати iм’я президента? – спитав лiкар.

Пеннi майже вимовила «Кларисса Хiнд», але зупинила себе. Президент Хiнд померла. Перша i едина жiнка-президент померла.

– Чи можете назвати свое iм’я? – обидва лiкарi, безумовно, були чоловiками.

– Пеннi, – промовила вона. – Пеннi Гарриган.

Обидва чоловiки, що схилися над нею, миттево ii впiзнали. Їхнi професiйно спокiйнi обличчя осяяли радiснi усмiшки.

– А я й собi дивуюсь, що знайоме обличчя, – жваво запевнив один iз них.

Його колега клацнув пальцями, дратуючись, що не нiяк не може пригадати слова. Вiн виголосив:

– Ви… ви та сама жiнка, з журналу «Нешнл Інкваiрер»!

Перший тикнув пальцем у сповиту та безпорадну Пеннi, з якоi не зводив погляду жоден присутнiй у залi.

– Пеннi Гарриган! – вигукнув вiн наче звинувачення. – Ви – та сама Пеннi Гарриган, Попелюшка Розумника.

Лiкарi пiдхопили ношi, поставили iх на колеса. Натовп розступився, даючи iм проiхати.

Другий лiкар теж кивнув, упiзнавши дiвчину.

– Той хлопець, якому ви вiдмовили, – вiн же найбагатша людина в свiтi?

– Максвелл, – пригадав перший. – Його iм’я Лiнус Максвелл. – Вiн похитав головою, не в змозi збагнути.

Пеннi не тiльки згвалтували в залi федерального суду на очах у безлiчi свiдкiв, жоден з яких i пальцем не поворухнув, щоб зупинити нападника, а тепер i лiкарi «швидкоi допомоги» вважають ii дурепою.

– Слiд було вийти за нього замiж, – поки вони iхали до амбулансу, розмiрковував перший лiкар. – Панi, якщо б ви побралися з тим хлопцем, були б найбагатшою жiнкою в свiтi…



Корнелiус Лiнус Максвелл. К. Лiнус Максвелл. Завдяки репутацii гульвiси жовта преса нерiдко називала його «Оргазмаксвелл». Найбагатший у свiтi мегамiльярдер.

Тi ж самi таблоiди охрестили ii Попелюшкою Розумника. Пеннi Гарриган та Корнi Максвелл. Вони познайомилися рiк тому. Здавалося, що минула цiла вiчнiсть. Що було це в зовсiм iншому свiтi.

Лiпшому свiтi.

Нiколи в iсторii людства не було кращого часу, щоб народитися жiнкою. Пеннi знала це.

Вона дорослiшала й повторювала це, наче мантру: «Нiколи в iсторii людства не було кращого часу, щоб народитися жiнкою».

Їi свiт був бiльш-менш iдеальний. Вона нещодавно закiнчила юридичний факультет у першiй третинi списку випускникiв факультету, але двiчi не спромоглася скласти адвокатський iспит. Двiчi! І рiч не в сумнiвах у собi, а в тому, що ii почала переслiдувати iнша думка. Пеннi непокоiло те, що завдяки всiм перемогам, здобутим у жорсткiй боротьбi за визволення жiнок, стати амбiцiйною, оптимiстично налаштованою адвокаткою – не такий уже й трiумф. Бiльше це не вважалося досягненням. Це здавалося не бiльш зухвалим, нiж у 1950-х роках бути домогосподаркою. Ще два поколiння тому суспiльство заохочувало б ii бути домогосподаркою й матусею. Зараз усi мали ставати юристами. Або лiкарями. Або спецiалiстами з ракетобудування. Хай там як, цей вибiр був зумовлений скорiше модою та державною полiтикою, нiж бажанням самоi Пеннi.

Ще навчаючись в унiверситетi, вона витрачала свiй час на те, щоб здобути схвальнi вiдгуки професорiв вiддiлення гендерних дослiджень унiверситету Небраски. Вона змiнила мрii своiх батькiв на догму викладачiв, але жодна точка зору не була цiлковито ii власною.

Рiч у тiм, що Пенелопа Енн Гарриган ще й досi була гарною дочкою – слухняною, кмiтливою, шанобливою, яка завжди поводилася так, як iй наказували. Вона завжди зважала на поради оточення, старших людей. Однак вона жадала чогось бiльшого, нiж схвалення вiд батькiв i наставникiв. За всiеi поваги до Симони де Бовуар, Пеннi не волiла бути третьосортним спецiалiстом. Жодних образ Белли Абзуг, але й просто мати диплом будь-якого унiверситету вона теж не бажала. Не хотiла копiювати досягнення Сьюзан Б. Ентонi та Гелен Герлi Браун. Вона не волiла обмежуватися вибором: або домогосподарка, або адвокат. Або Мадонна, або шльондра. Вибором, який загруз у болотi вiкторiанських мрiй. Пеннi шалено прагнула чогось поза межами самого фемiнiзму!

Їi ненастанно бентежила думка, що якiсь глибиннi мотиви перешкоджали iй скласти адвокатський iспит. Якась таемна частка самоi Пеннi не волiла займатися юриспруденцiею, i дiвчина сподiвалася на диво, що врятуе ii вiд власних обмежених, передбачуваних мрiй. Їi цiлi вiдповiдали метi радикальних жiнок минулого столiття: стати юристом, змагатися з чоловiками. Але, як i будь-яка вже використана кимось мрiя, ця скорiше нагадувала тягар. Їi вже здiйснили десять мiльйонiв iнших жiнок. Пеннi бажала, щоб у неi мрiя була власна, проте не мала жодного уявлення, яка саме.

Вона не знайшла цю мрiю анi в ролi слухняноi дочки, анi в навчаннi, ковтаючи та випльовуючи зашкарублi iдеi професорiв. Їi тiшила думка, що кожна дiвчина ii поколiння стикаеться з подiбною кризою. Усi вони успадкували свободу й зобов’язанi нею майбутньому, щоб викувати новий кордон для прийдешнього поколiння жiнок. Прокласти новi шляхи.

Доки суцiльно нова, оригiнальна мрiя не пiднесе свою голiвку, Пеннi мае наполегливо досягати староi: спершу мiсце в юридичнiй конторi, де вона носитиме смаженi пирiжки, стiльцi, яких завжди не вистачае, зубрити бiлети перед наступним адвокатським iспитом.

Навiть зараз, у своi двадцять п’ять, вона турбувалася, що вже запiзно.

Пеннi нiколи не довiряла природнiм поривам та iнстинктам. Серед ii найстрашнiших жахiв було те, що вона нiколи не вiдкрие й не розвине своi глибоко прихованi хист та iнтуiцiю. Їi особливий талант. Вона змарнуе життя, переслiдуючи цiлi, якi нав’язало iй оточення. Натомiсть вона хотiла повернути собi могутнiсть i владу – примiтивну, непереборну могутнiсть, яка б переступала межi гендерних ролей. Вона мрiяла володiти давньою магiею, яка передувала самiй цивiлiзацii.



Доки Пеннi набиралася смiливостi, аби втрете скласти iспит, вона хвалилася тим, що отримала роботу в «Брум, Брум та Бриллштейн», найпрестижнiшiй фiрмi в Манхеттенi. Вiдверто кажучи, це не була робота в повному розумiннi. Так, вона час вiд часу бiгала у фойе до автомату «Старбакс» за лате та соевим капучино, але навiть не щодня. В iншi днi ii вiдправляли за додатковими стiльцями для великоi наради. Пеннi Гарриган не називали адвокатом, доки ще не можна, але й невибагливим iнтерном ii теж не вважали.

У «Бi- Бi-енд-Бi» працювали допiзна. Але робота була цiкавою. Наприклад, сьогоднi вона почула громовий гуркiт мiж баштами Нижнього Манхеттена. На дах сiдав гелiкоптер. Шiстдесятьма сiмома поверхами вище на цьому гелiкоптерi прибув хтось надзвичайно важливий. Пеннi стояла на першому поверсi, жонглюючи картонною коробкою з шiстьма стаканчиками гарячого мокко. Дiвчина очiкувала на лiфт. Роздивлялася свое вiдображення у вiдполiрованих металевих дверцятах. Не красуня. Проте й не потвора. Анi низенька, нi висока. Красиве блискуче волосся спадало на плечi ii звичайноi блузки фiрми «Брукс Бразерс».

Вона широко розплющеними карими очима вiдкрито дивилася на свiт. Наступноi митi ii безтурботний вираз обличчя було стерто.

Дверцята лiфта роз’iхалися, з кабiнки хлинув натовп кремезних чоловiкiв, схожих на гравцiв однiеi футбольноi команди, в однакових темно-синiх костюмах. Нiби кинувшись в атаку задля зiрки-захисника, вони вiдтиснули нетерплячий натовп. Пеннi теж була змушена вiдступити вбiк i витягнути шию, щоб побачити, кого вони захищають. Багато хто випростував вiльну руку догори й знiмав вiдео та фото. Пеннi нiчого не бачила через шалену атаку синьоi шерстi, залишалося тiльки задерти голову i побачити на екранах численних записувальних пристроiв знайоме обличчя. Навкруги голосно клацали електроннi апарати. Ефiрнi перешкоди та скрекiт рацiй. І в усьому цьому галасi чулося приглушене ридання.

Жiнка на екранчиках незлiченноi кiлькостi телефонiв прикладала до щiчок краечок хустинки – льон та мереживо все було заплямовано сльозами та фарбою для вiй. Навiть попри сонячнi окуляри на пiв-обличчя ii неможливо було не впiзнати. Останнi сумнiви розвiяв слiпучий блакитний сапфiр мiж бездоганних грудей. Якщо вiрити тому, що читаеш у черзi до каси самообслуговування, – це найкрупнiший та найбездоганнiший сапфiр в iсторii, його вага майже двiстi каратiв. Це камiння колись прикрашало шиi давньоегипетських правительок. Римських iмператриць. Росiйських цариць. Пеннi не могла осягнути, що жiнка, яка носить таку прикрасу, взагалi може рюмсати.

Раптом усе стало на своi мiсця: гелiкоптер доправив на дах башти якусь мегаславетну людину, а на першому поверсi поспiхом проривалася до будiвлi ця невтiшна красуня. Старшi партнери сьогоднi обговорюватимуть свiдчення. Йшлося про велетенськi вiдступнi через розiрвання стосункiв.

Хтось iз чоловiкiв у натовпi загорлав:

– Алюет! Алюет! Ви досi його кохаете?

Якась жiнка пiдхопила:

– Ви б хотiли його повернути?

І весь натовп, здавалося, затамував подих. Повисла тиша, нiби всi чекали одкровення.

Зарюмсана красуня в об’ективах маленьких камер сотень телефонiв, якi знiмали ii з усiх ракурсiв, з рiзних кутiв, пiдняла пiдборiддя й вiдповiла:

– Я б не вiдкидала таку можливiсть. – Вона проковтнула ком слiз у горлi, дроблячись у сотнях екранiв. – Максвелл найкращий з усiх коханцiв, яких я знала.

І, незважаючи на новий шквал запитань, охоронцi почали прокладати шлях до вхiдних дверей крiзь допитливий натовп. На вулицi вже очiкував кортеж iз лiмузинiв. За мить виставу було скiнчено.

Центром усього цього метушiння виявилася французька акторка Алюет Д’Амброзiя. Вона шiсть разiв отримувала «Золоту пальмову гiлку». Чотири рази «Оскар».

Пеннi несила було дочекатися, коли вона електронним листом розповiсть батькам про те, що сталося. Це був ще один iз привiлеiв роботи в «Бi-Бi-енд-Бi». Навiть попри те, що Пеннi лише приносила каву, вона радiла, що поiхала з дому. У Небрасцi кiнозiрок живцем нiколи не побачиш.

Кортеж поiхав. Усi витрiщалися вслiд, коли хтось по-дружньому покликав Пеннi:

– Дiвчино з Омахи!

Це ii колежанка з контори, Монiк, клацала пальцями та махала рукою, щоб привернути до себе увагу. Порiвняно з Монiк, з ii досконалим порцеляновим манiкюром, оздобленим слiпучими австрiйськими кристалами, з ii довгим хвилястим волоссям, прикрашеним бiсером i плюмажем, Пеннi завжди почувалася сором’язливим, незграбним, сiрим горобчиком.

– Ти бачила ii? – захлиналася Пеннi. – Сама Алюет Д’Амброзiя!

Монiк наблизилася зi словами:

– Дiвчино з Омахи, ти повинна бути на шiстдесят четвертому поверсi. – Вона схопила Пеннi за лiкоть i потягнула до лiфту, що чекав на них. Стаканчики з гарячою кавою затремтiли, кава ось-ось мала розхлюпатися. – У старого Бриллштейна вже всi зiбралися, а стiльцiв не вистачае.

Пеннi припускала правильно. Мали давати свiдчення. Розiрвання стосункiв мiж Д’Амброзiею та Максвеллом. Усi знали, що це був фiктивний позов. Рекламний трюк. Найбагатший чоловiк у свiтi 136 дiб зустрiчався з найгарнiшою жiнкою. Рiвно 136 дiб. Пеннi були вiдомi всi подробицi цих стосункiв завдяки чергам у продовольчiй крамницi. Похмурi касири в Нью-Йорку працювали настiльки повiльно, що можна було вiд першоi до останньоi сторiнки прочитати «Нешнл Інкваiрер», очiкуючи своеi черги, щоб розрахуватися за морозиво «Бен-енд-Джеррi», яке до того ж встигало розтанути. За версiею бульварних газет, мiльярдер подарував красунi найбiльший у свiтi сапфiр. Вони вiдпочивали на Фiджi. На чарiвному островi Фiджi! А потiм розiрвали стосунки. Якщо б iшлося про когось iншого, на тому б у справi була поставлена крапка. Але ж за цiею парою спостерiгав увесь свiт. Задля збереження обличчя тепер покинута подружка вимагала п’ятдесят мiльйонiв доларiв компенсацii за емоцiйнi страждання.

Коли дiвчата заходили до лiфта, з протилежного кiнця фойе iм весело гукнули:

– Агов, селючко! – Обидвi дiвчини озирнулися й побачили усмiхнене свiже обличчя молодика в костюмi в тонку смужку. Вiн мчав до них, лавiруючи в натовпi. Вiн був лише за кiлька крокiв i заволав: – Притримайте лiфт!

Натомiсть Монiк натиснула кнопку, дверi зачинилися. Вона декiлька разiв натиснула на кнопку своiм великим пальцем, прикрашеним камiнням, нiби вiдсилала азбукою Морзе сигнал бiди. Пеннi вже пiвроку мешкала у Великому Яблуцi, i iй часто доводилося бачити, що кожен тисне на кнопку лiфта не менше нiж двадцять разiв. Дверi зачинилися за якийсь сантиметр вiд орлиного носа юного адвоката, залишивши його потойбiч.

Цей балагур, якого звали Тед, щоразу загравав до Пеннi. Вiн ласкаво кликав ii селючкою, а сам Тед був тим, кого ii мати називала справжньою здобиччю. Але Пеннi пiдозрювала, що все навпаки. У глибинi душi вона вiдчувала, що хлопець звернув на неi увагу лише задля того, щоб почати залицятися до Монiк. Будь-який чоловiк здобуде прихильнiсть красунi, якщо буде ластитися до ii товстого смердючого собаки.

І рiч не в тiм, що Пеннi смердiла. Або була товстухою.

Та й Монiк було байдуже. Дiвчина з таким пiдкреслено сучасним ставленням до життя намагалася вивудити якогось розпорядника таемними фондами або ж щойно розбагатiлого росiйського олiгарха. Непримиренна, вона всiх i кожного запевняла, що ii едина мрiя – мешкати у власному особняку у Верхньому Іст-Сайдi, хрумкати печивом i цiлий день байдикувати в лiжку. Театрально зiтхнувши з полегшенням, вона промовила:

– Дiвчино з Омахи, ти маеш дозволити цьому бiдоласi запустити в тебе свого цвiркуна!

Пеннi взагалi не тiшили його пiдморгування та марнi домагання. Вона розумiла, що е лише потворним собакою. Лише сходинкою нагору.

У кабiнi лiфта Монiк оцiнила робоче вбрання Пеннi. Монiк повела стегном i погрозила пальцем. На пальцях зi стильним манiкюром не залишилося мiсця для жодноi розкiшноi каблучки. Монiк стулила губи, хизуючись багряним блиском для губ, що грав трьома окремими вiдтiнками, i промовила:

– Подружко, менi подобаеться твоя фiгура в стилi ретро! – Вона вiдкинула оздоблене бiсером пасмо волосся. – Менi подобаеться, що ти взагалi не переймаешся через своi широкi стегна.

Пеннi нерiшуче прийняла комплiмент. Монiк була ii колежанкою, а це не те саме, що справжня подруга. Життя тут вiдрiзнялося вiд того, яке було на Середньому Заходi. У Нью-Йорку потрiбно пристосовуватися.