Заiр
Пауло Коельйо


«Заiр» – роман, насичений почуттями, емоцiями, фiлософськими роздумами про кохання i протистояння iз власним Я…

Головний герой втрачае кохану. Тепер вiн понад усе прагне свободи – вiд свого болю й вiд своеi любовi. Але для людського серця така свобода обертаеться на згубну лунку пустку… І нарештi, вiдмовляючись вiрити у смерть дружини, вiдчайдушно намагаючись позбутися самотностi, герой розумiе: його кохання настiльки сильне, що вiн може загинути. Треба вижити – i вистояти в сутичцi iз власним серцем, загасити спогади про минуле щастя, подолати примари, створенi власним розумом…





Пауло Коельйо

Заiр





У машинi я iй сказав, що дописав останне речення чорнового варiанта книжки. А коли ми почали пiдiйматися на ту гору в Пiренеях, яку вважаемо священною i де нам уже доводилося переживати незабутнi хвилини, я запитав у неi, чи не хоче вона знати, якою е центральна тема книжки або принаймнi, як я ii назвав; вона вiдповiла, що iй дуже хотiлося б про це запитати, але з поваги до моеi працi вона нi про що не запитувала, тiльки дуже радiла тому, що я нарештi ii написав, – дуже радiла.

Я сказав, як вирiшив назвати книжку i яка ii центральна тема. Ми йшли далi мовчки, а коли дiйшли до повороту, то почули шум; вiтер наближався, вiн летiв на нас, i пiд його шум гора показувала нам свою магiю i свою могутнiсть.

А потiм пiшов снiг. Я зупинився й замилувався цiею хвилиною: летючими снiжинками, сiрим небом, лiсом i нею, що була поруч. Нею, яка була поруч мене завжди.

Я хотiв iй сказати вже тодi, але потiм подумав, що нехай вона лiпше довiдаеться про це, коли почне гортати сторiнки книжки. Цю книжку я присвячую тобi, Кристино, дружино моя.

    Автор


О Марiе, зачата без грiха, молися за нас, тих, котрi звертаються до тебе.

    Амiнь

Котрий з вас чоловiк, мавши сотню овець i загубивши одну з них, не покине в пустинi тих дев’ятидесяти й дев’яти, та й не пiде шукати загинулоi, аж поки не знайде ii?

    Вiд Луки 15:4

Коли вiдпливатимеш до Ітаки,

то нехай твоя подорож триватиме довго,

наповнена пригодами й пiзнанням.



І не бiйся анi лестригонiв, анi циклопiв, анi лютого Посейдона;

ти не зустрiнешся з ними в дорозi, якщо

думатимеш про високе, якщо емоцii

не покинуть анi твое тiло, анi твiй дух.

Лестригони, й циклопи, й лютий Посейдон

не зустрiнуться на твоему шляху,

якщо ти не носиш iх у своiй душi

І якщо твоя душа не випустить iх прямо тобi пiд ноги.



Я сподiваюся, твiй шлях буде довгим.

І ти зустрiчатимеш у дорозi багато лiтнiх ранкiв,

І добувшись нарештi до перших портiв,

переживеш нечувану радiсть.

Неодмiнно вiдвiдай приморськi мiста Фiнiкii,

Збери все, що там е найкращого.

А тодi рушай до Єгипту,

Опануй науку народу, який може так багато тебе навчити.

Але не втрачай iз виду Ітаку,

бо прибути туди – твоя доля.

Але не квапся надмiрно,

нехай твоя подорож розтягнеться на багато рокiв,

i твiй корабель лише тодi кине якiр бiля острова,

коли ти будеш збагачений

усiм тим, що пiзнав на своему шляху.



Не сподiвайся, що Ітака тебе збагатить ще бiльше,

Ітака вже подарувала тобi чудову мандрiвку;

без Ітаки ти нiколи не подався б у широкий свiт.

Вона вже дала тобi все й бiльш нiчого не зможе дати.



Коли зрештою ти зрозумiеш, що Ітака бiдна,

не думай, що вона тебе одурила.

Бо ти став мудрецем, ти прожив змiстовне життя,

І в цьому значення для тебе Ітаки.

    Константiнос Кавафiс (1863–1933)

На думку письменника Хорхе Луiса Борхеса, iдея Заiра виникла в iсламськiй традицii десь у ХVІІІ сторiччi. Арабською «Заiр» означае видимий, присутнiй, такий, якого не можна не помiтити. Щось таке, що, пiсля того як ми про нього довiдуемося, потроху заполонюе всi думки й ми не можемо зосередитися нi на чому бiльше. Такий стан можна вважати або святiстю, або божевiллям.

    Фобур Сен-Пер. Енциклопедiя фантастики, 1953






Я – вiльна людина


Вона – Естер, военна кореспондентка, щойно повернулася з Іраку, бо вторгнення туди може вiдбутися в будь-яку мить; тридцять рокiв, одружена, бездiтна. Вiн – невпiзнаний чоловiк вiком двадцять три – двадцять п’ять рокiв, смуглявий, iз монголоiдними рисами обличчя. Востанне цих двох бачили в кав’ярнi на вулицi Фобур Сент-Оноре.

Полiцiя була поiнформована, що вони зустрiчалися ранiше, хоч нiхто не знав, скiльки разiв. Естер завжди казала, що той чоловiк – вiн ховав свое справжне «я» пiд iм’ям Михаiл, – був надзвичайно важливим для неi, хоч нiколи не пояснювала, чи вiн був важливий для ii журналiстськоi кар’ери, чи для неi як для жiнки.

Полiцiя iнiцiювала формальне розслiдування. Було розглянуто можливостi викрадення, шантажу, викрадення з метою вбивства, чому аж нiяк не варто було дивуватися, адже робота примушувала ii перебувати в постiйному й майже неприхованому контактi з людьми, пов’язаними з терористичними угрупованнями, вiд яких вона добувала iнформацiю. Було встановлено, що протягом кiлькох останнiх тижнiв перед зникненням вона регулярно знiмала грошi зi своiх банкiвських рахункiв; тi, хто здiйснював розслiдування вважали, що грошi iй, либонь, були потрiбнi на оплату iнформацii. Вона не взяла з собою нiякого одягу, проте, на загальний подив, ii паспорт не змогли знайти.

Вiн, особа нiкому не вiдома, дуже молодий, нiде не зареестрований у полiцii, не залишив по собi жодного слiду, щоб з’ясувати, хто вiн такий.

Вона – Естер, лауреатка двох премiй iз журналiстики, вiком тридцять рокiв, одружена.

Моя дружина.


* * *

Я вiдразу потрапив пiд пiдозру й був заарештований, позаяк вiдмовився назвати мiсце свого перебування в день ii зникнення. Але щойно тюремник вiдiмкнув дверi моеi камери й оголосив, що я – людина вiльна.

Чому я так швидко опинився на волi? Бо сьогоднi всi знають усе про всiх, досить тiльки зажадати якусь iнформацiю, й ось вона тут: де ми використали свою кредитну карточку, в яких мiсцях побували, з ким спали. У моему випадку все було дуже просто: одна жiнка, також журналiстка, подруга моеi дружини, розлучена – вона не мала комплексiв i могла признатися, що спала зi мною, – прийшла в полiцiю й посвiдчила на мою користь, коли довiдалася, що мене заарештували. Вона надала конкретнi докази на пiдтвердження того, що я був iз нею в той день i в ту нiч, коли зникла Естер.

Мене запросили до головного iнспектора, вiн повернув моi речi, попросив пробачення, сказав, що мене звiльняють iз-пiд арешту в цiлковитiй вiдповiдностi з вимогами закону, i я не маю жодних пiдстав звинувачувати або позивати до держави. Я сказав, що не маю найменшого намiру це робити, бо знаю, що кожна людина завжди перебувае пiд пiдозрою i за нею стежать протягом двадцяти чотирьох годин на добу, навiть якщо вона не вчинила нiякого злочину.

– Ви – вiльнi, – сказав комiсар, повторивши слова тюремника.

Я запитую, а чи з моею дружиною справдi чогось не сталося? Вона признавалася менi, що через густу мережу контактiв у пiдпiльному свiтi тероризму не раз вiдчувала пильне стеження за собою.

Інспектор мовчить. Я наполягаю, але вiн менi нiчого не вiдповiдае.

Я запитую, чи дружина може подорожувати зi своiм паспортом, i вiн вiдповiдае ствердно, позаяк вона не скоiла нiякого злочину, то нiхто не може перешкодити iй вiльно виiздити з краiни чи вiльно в’iздити на ii територiю.

– У такому разi ii, можливо, уже нема у Францii?

– Ви вважаете, вона вас покинула через ту жiнку, з якою ви спите?

Я вiдповiдаю, що це його не стосуеться. Інспектор мовчить секунду, серйознiшае й каже, що вони не могли не заарештувати мене – такий порядок, – але вiн дуже спiвчувае, що в мене зникла дружина. Вiн теж одружений, i, хоч моi книжки йому не подобаються (то вiн навiть знае, хто я такий! вiн не такий неук, яким здаеться!), вiн може поставити себе в мою ситуацiю, вiн знае: пережити те, що переживаю я, нелегко.

Я запитую, що я повинен робити, коли звiдси пiду. Вiн дае менi свою вiзитiвку, просить негайно повiдомити, якщо я матиму якiсь новини: щось подiбне я бачив не в одному фiльмi, воно мене не переконуе, iнспектори завжди знають бiльше, нiж розповiдають.

Вiн запитуе, чи доводилося менi зустрiчатися з тим чоловiком, iз яким востанне бачили Естер. Вiдповiдаю, що чув його iм’я чи то кличку, проте особисто з ним не знайомий.

Вiн запитуе, чи мали ми проблеми в подружньому життi. Вiдповiдаю, що жили ми разом понад десять рокiв i мали тi самi проблеми, що iх мають усi, – нi бiльше, нi менше.

Вiн делiкатно запитуе, чи розмовляли ми останнiм часом про розлучення або чи моя дружина не думала про те, щоб розлучитися зi мною. Я вiдповiдаю йому, що такоi гiпотези ми нiколи не обговорювали, хоч – повторюю, як i в кожному шлюбi, – окремi суперечки iнодi виникали.

– Інодi чи досить-таки часто?

– Інодi, – наполягаю я.

Вiн запитуе ще делiкатнiше, чи вона пiдозрювала про моi стосунки з ii подругою. Вiдповiдаю, що ми спали тодi вперше – i востанне. То не був роман у правдивому значеннi цього слова, просто ми обое дуже нудилися, не мали чого робити пiсля обiду, а сексуальнi розваги завжди пробуджують нас до життя, тому зрештою ми й закiнчили свiй день у лiжку.

– Ви лягли з нею до лiжка тiльки тому, що дуже нудилися в той день?

Я мало не сказав йому, що такi запитання не мають стосунку до розслiдування справи, але я мушу зберегти з ним добрi взаемини, вони можуть згодитися менi в майбутньому, зрештою, iснуе така невидима установа, яку можна назвати Банком Послуг, i вона завжди була для мене надзвичайно корисною.

– Інодi таке бувае з кожним. Немае нiяких цiкавих справ, жiнка прагне емоцiй, я шукаю пригод – i ось ми вже удвох у лiжку. Наступного дня ми обое вдаемо, нiби нiчого не сталося, i життя тривае.

Вiн дякуе, подае менi руку й каже, що в тому свiтi, у якому доводиться iснувати йому, теж не все гаразд. І йому бувае нудно, i вiн нерiдко не знае, чим йому зайнятися, i його опановуе бажання лягти з якоюсь дамою до лiжка; але його свiт набагато пильнiше контролюеться, i в ньому нiкому не вiльно робити те, що йому спадае на думку або хочеться.

– Мабуть, у свiтi мистецтва люди почуваються набагато вiльнiше, – каже вiн.

Я вiдповiдаю, що знаю його свiт, проте тепер не маю найменшого бажання порiвнювати нашi погляди на суспiльство та на людей. Потiм замовкаю i чекаю, яким буде його наступний хiд.

– Я вам сказав, ви вiльнi i можете йти, – повторюе iнспектор, трохи розчарований тим, що письменник не виявляе бажання поговорити про життя зi службовцем полiцii. – Тепер, коли я знаю вас особисто, я почитаю вашi книжки. Я сказав, вони менi не подобаються, але насправдi я нiколи iх не читав.

Менi не вперше доводилося чути цю фразу й думаю, я почую ii ще не раз. Принаймнi ця пригода подарувала менi ще одного читача. Я дякую iнспекторовi за його добрi намiри й iду геть.



Отже, я вiльний. Мене випустили з в’язницi, моя дружина зникла за таемничих обставин, приходити на певну годину на службу менi не треба, недоброзичливцiв у мене немае, я багатий, знаменитий, i, якщо Естер справдi мене покинула, у мене не буде проблем знайти жiнку, яка замiнить ii. Я вiльний i нi вiд кого не залежу.

Але що означае бути вiльним?

Бiльшу частину свого життя я прожив у рабствi, а тому повинен аж надто добре розумiти, що означае для людини бути вiльним, що означае для неi свобода. Вiд самого дитинства я боровся за неi, як за найдорожчий скарб.

Я боровся проти батькiв, якi хотiли, щоб я став iнженером, а не письменником.

Боровся проти своiх однокашникiв у школi, якi вiд самого початку обрали мене за жертву своiх жорстоких витiвок i лише пiсля того, як дуже багато кровi витекло з мого носа та з iхнiх носiв, пiсля багатьох вечорiв, коли я мусив ховати вiд матерi синцi та шрами, – бо я сам мусив розв’язувати своi проблеми, а не вона, – я довiв собi самому та iншим, що спроможний не плакати пiсля бiйки.

Я боровся за те, щоб знайти роботу, яка давала б менi засоби для життя, працював у крамницi залiзних виробiв, щоб звiльнитися вiд важкоi опiки батькiв, якi кажуть: «Ми даватимемо тобi грошi, але ти повинен робити те й те».

Я боровся – хоч i цiлком безрезультатно – за дiвчину, яку кохав у юностi та яка теж кохала мене; зрештою вона мене покинула, бо батьки переконали ii, що я не маю майбутнього.

Я боровся проти ворожого оточення в журналiстицi, куди закинула мене доля i де мiй перший шеф примусив мене чекати три години й придiлив менi якусь увагу лише тодi, коли я став шматувати на клаптi книжку, яку вiн читав. Вiн скинув на мене здивованим поглядом i побачив, що перед ним людина, спроможна вчинити опiр вороговi, тобто надiлена якостями, без яких не може бути доброго репортера. Я боровся за iдеали соцiалiзму, потрапив до в’язницi, вийшов iз неi й продовжив свою справу, почуваючи себе героем боротьби за iнтереси робiтничого класу, аж поки почув «Бiтлiв» i вирiшив, що втiшатися роком набагато цiкавiше, нiж теорiями Маркса. Потiм я боровся за кохання своеi першоi, другоi та третьоi дружин. Боровся за те, щоб знайти в собi мужнiсть розлучитися з першою, з другою i з третьою, бо кохання не тривало вiчно, а я мусив iти вперед, щоб нарештi зустрiтися з жiнкою, яка прийшла в цей свiт, щоб стати моею, – i не була однiею з тих трьох.

Я боровся за те, щоб знайти в собi мужнiсть покинути журналiстику й наважитися на авантюру написати книжку, хоч i знав, що в моiй краiнi нiхто не мiг прожити з лiтератури. Я вiдмовився вiд цiеi афери лише через рiк, коли написав уже з тисячу сторiнок, якi здавалися менi абсолютно генiальними, бо навiть я сам не мiг там анiчогiсiнько зрозумiти.

Поки я боровся, менi зустрiчалося чимало людей, якi закликали до свободи й чим бiльше намагалися захистити це свое унiкальне право, тим у бiльшу рабську залежнiсть потрапляли вiд бажань своiх батькiв, вiд шлюбу, в якому обiцяли зберiгати вiрнiсть своему партнеровi «до могили», вiд матерiальних обставин життя, вiд полiтичних режимiв, вiд проектiв, якi iм щастило виконати лиш наполовину, вiд кохання, якому вони були неспроможнi сказати «годi», вiд вiкендiв, на яких iм доводилося обiдати з нестерпними людьми. Багато з них були рабами розкошi, рабами прагнення до розкошi, рабами необхiдностi створювати видимiсть того, що вони прагнуть до розкошi. Вони були рабами життя, якого самi не обирали, але яке вирiшили прожити, бо хтось зумiв iх переконати, що так для них буде краще. Й ось так тривають iхнi днi та ночi, якi мало вiдрiзняються мiж собою, а пригода для них лише слово, прочитане в книжцi або побачене на екранi завжди ввiмкненого телевiзора, а коли вона заходить у якiсь дверi, то вони неодмiнно кажуть:

– Не хочу, менi не цiкаво.

Але як вони можуть знати цiкаво iм чи не цiкаво, якщо нiколи не пробують? Та немае нiякого сенсу запитувати iх про це: бо немае жодних пiдстав сумнiватися, що вони бояться будь-якоi змiни, що може похитнути свiт, до якого вони звикли.

Інспектор сказав менi, що я вiльний. Я вiльний тепер, я був вiльним i тодi, коли потрапив до в’язницi, бо свобода досi е тим станом людини, який я цiную бiльше, анiж що завгодно iнше на свiтi. Звичайно ж, менi не раз доводилося пити вино, яке було менi не до вподоби, робити те, чого я не повинен був робити й чого нiколи бiльш не робитиму, здобути чимало шрамiв як на тiлi, так i в душi, завдати ран кiльком людям – у яких я потiм просив прощення, коли зрозумiв, що спроможний зробити все, крiм примусити iншу людину наслiдувати мене в моему божевiллi, у моему прагненнi жити. Я не каюся за тi хвилини, коли я страждав, я ношу своi шрами, наче медалi, знаю, що свобода мае високу цiну, не менш високу, анiж цiна рабства; едина рiзниця лише в тому, що за свободу ви платите з радiстю та з усмiшкою, навiть тодi, коли ця усмiшка окроплена слiзьми.



Я виходжу з дверей полiцiйного вiддiлка, день сьогоднi чудовий, сонячна недiля, яка зовсiм не вiдповiдае становi моеi душi. Мiй адвокат чекае мене на вулицi з кiлькома словами розради та з букетом квiтiв. Вiн каже, що телефонував у всi лiкарнi, морги (тобто зробив те, що завжди роблять, коли хтось не повертаеться додому), але знайти Естер йому не вдалося. Каже, йому вдалося приховати вiд журналiстiв мiсце, де я перебував пiсля того як мене заарештували. Каже, йому треба обговорити зi мною юридичну стратегiю, яка допоможе менi захиститися вiд майбутнiх звинувачень. Я дякую йому за увагу; знаю, що вiн не мае намiру накреслювати якусь юридичну стратегiю – просто вiн не хоче залишати мене самого, бо не знае, як я поведуся (нап’юся i знову потраплю в полiцiю? зчиню скандал? спробую накласти на себе руки?). Я вiдповiдаю йому, що маю багато важливих справ i що й вiн, i я чудово знаемо: у мене немае жодних проблем iз законом. Вiн наполягае, але я не поступаюся – зрештою, я людина вiльна.

Я вiльний. Вiльний перебувати в тужливiй самотинi.

Беру таксi й прошу вiдвезти мене до центру Парижа. Прошу водiя, щоб вiн зупинився бiля Трiумфальноi арки. Звертаю на Єлисейськi Поля й прямую до готелю «Бристоль», де ми з Естер мали звичай пити гарячий шоколад щоразу, коли хтось iз нас двох повертався з вiдрядження або подорожi iз-за кордону. Для нас то був ритуал повернення додому, повернення в любов, яка утримувала нас разом, хоч життя все частiше розводило нас по рiзних дорогах.

Я йду собi й iду. Люди всмiхаються, дiтлахи радiють, утiшаючись нетривалими годинами весни, яка несподiвано навiдала нас серед зими, машини пливуть по вулицi безперервним потоком, повсюди пануе бездоганний порядок – за винятком того, що жодна людина не знае або вдае, нiби не знае, або просто не цiкавиться тим, що я втратив дружину. Невже вони не вiдчувають, як я страждаю? Усi мали б сумувати, спiвчувати чоловiковi, чия душа стiкае кров’ю кохання; але вони смiються, поринувши у свое дрiб’язкове й жалюгiдне життя, яке знае лише радiсть закiнчення робочого тижня.

Мене навiдуе несподiвана й кумедна думка: певно, у багатьох людей, що йдуть менi назустрiч, душа теж розриваеться вiд розпуки, але я не знаю, чому i як вони страждають.

Заходжу до бару, щоб купити сигарети, i продавець вiдповiдае менi англiйською. Зазираю до аптеки, щоб купити м’ятнi льодяники, якi менi дуже до вподоби, i там теж зi мною розмовляють англiйською (а я в обох випадках замовляв товари французькою). За кiлька крокiв вiд готелю мене зупиняють два хлопцi, якi щойно приiхали з Тулузи, вони зверталися до кiлькох людей, запитуючи, де розташована потрiбна iм крамниця, проте нiхто не зрозумiв, чого iм треба. Що сталося? Невже за двадцять чотири години, якi я просидiв у в’язницi, мова на Єлисейських Полях змiнилася?

Туризм i грошi спроможнi творити чудеса: але як я не помiчав цього ранiше? Мабуть, ми з Естер уже давно не пили тут шоколаду, хоч обое останнiм часом кiлька разiв виiздили в далекi подорожi. Бо завжди iснувала якась важливiша справа. Завжди на цей час була призначена зустрiч, скасувати яку було неможливо. Але не сумнiвайся, моя любове, наступного разу ми неодмiнно вип’емо шоколаду, повертайся негайно, ти знаеш, що сьогоднi я справдi маю важливу зустрiч i не зможу зустрiти тебе в аеропорту, мiй мобiльник увiмкнений, ти можеш зателефонувати менi в разi нагальноi необхiдностi, а зустрiнемося вночi.