Прогулянка на вiйну
Ака Морчиладзе


Початок 90-х, Грузiя. Два приятелi-грузини вирушають до Азербайджану за дешевою «травою». Але, випадково заблукавши, опиняються в Нагорному Карабаху, у зонi бойових дiй. Щоб вижити, треба дiяти! Гiо, син владного та багатого батька, змушений чи не вперше в життi самостiйно приймати серйознi рiшення. І якщо вiн бажае повернутися, то мае взяти вiдповiдальнiсть за свою долю у власнi руки! Так майже звичайна прогулянка стае подорожжю до свободи та самого себе i змiнюе його назавжди…





Ака Морчиладзе

Прогулянка на вiйну





1


Розпочалося все наприкiнцi лютого.

Тодi в Грузii спалахнула вiйна помiж своiми (якщо те, що коiлося, можна назвати словом «вiйна»). Та як не називай, а президент Гамсахурдiа[1 - Гамсахурдiа, Звiад (1939–1993) – дисидент-нацiоналiст, переслiдуваний органами Радянськоi влади, але звiльнений вiд покарання пiсля публiчного каяття. Із 1990 р. – голова Верховноi Ради, з 1991 р. – президент Грузii. З огляду на авторитарний стиль управлiння його президентство завершилося громадянською вiйною, внаслiдок чого владну верхiвку очолив Едуард Шеварднадзе, а Гамсахурдiа загинув за нез’ясованих обставин. (Тут i далi примiт. перекл.)] щойно втiк, переховуючись вiд бiйцiв нацiональноi гвардii та бойовикiв «Мхедрiонi».[2 - «Мхедрiонi» («вершники», «лицарi» – груз.) – военiзована нацiоналiстична органiзацiя, заснована 1989 р. професiйним злодiем Д. Іоселiанi. Вiдстоювала незалежнiсть Грузii. У конфлiктi 1991–1992 рр. пiдтримала Е. Шеварднадзе й багато у чому сприяла йому. Брала активну участь у вiйнi проти Абхазii. 1995 р. Шеварднадзе, змiцнивши свою владу, заборонив дiяльнiсть «Мхедрiонi», а ii лiдерiв ув’язнив.] Мене це й тодi не обходило, а тепер i поготiв. Добiгав кiнця лютий, i я не мiг думати нi про що, крiм Гоглiка та його чергових безглуздих намiрiв. Його просто так не зупиниш, якщо вже затявся. Тiльки й скаже: «Уперед, друже, рушаймо швидше!» Грошi дасть Ачико Кiпiанi, а нам лишиться взяти тi грошi та гайнути. Але менi не дуже кортiло сiдати за кермо та гасати туди й сюди там, де чорт ногу зламае, до того ж iще взимку. Навiщо воно менi? На той час, до речi, пального не можна було купити нi за якi грошi. А Гоглiк вiд свого не вiдступаеться: «рушаймо» та «вперед». Мовляв, нам усього й потрiбно, що дiстатися туди, назбирати «травички», якоi вистачить до наступноi осенi, – от i вся дурничка!

І знову, i знову те саме. А я не бажав вирушати в путь. Таким я вже дуже давно не цiкавився. Ну, мiг затягнутися «травичкою» разiв чотири на рiк, може, п’ять, але ж не бiльше. Нi, як йому взагалi спало на гадку мрiяти про те, щоб ганяти мене через пiв-Азербайджану? Що я йому – хлопчисько? Їдь, друже, повертайся, а потiм можеш усiм розповiдати, як дiстався Ганджi[3 - Ганджа (до 1989 р. – Кiровабад) – друге, пiсля Баку, мiсто Азербайджану за кiлькiстю населення (бiльше нiж 300 тис. жителiв). У перiод Середньовiччя тут було поширеним вирощування iндiйськоi коноплi, з якоi виготовляли гашиш. Історiя повертаеться.] й привiз звiдти повну автiвку гашишу. Так, звичайно: ви уявiть собi, люди, я поiхав до Ганджi – бачите, скiльки гашишу привiз, так, так, iз самоi Ганджi, i так далi, i тому подiбне. А вiн усе одно напосiдав, що давай, друже, вперед, махнемо до Ганджi… Нi, якщо вже Гоглiк щось задумав, вiн вiд свого не вiдступиться. Вилупок дурний, хай йому грець! Нарештi пiшов, але того ж вечора з’явився знову, притягнувши iз собою Кiпiанi. Цей хлопець високий i мiцний, як бугай. Сидiв, знервовано перебираючи чотки.

– Слухай, Гiо, – каже вiн менi. – Жоден дiлок в Азербайджанi, хай би iх чорти взяли, бiльше не хоче мати зi мною справ. А ти – друг Гоглiка, тому i мiй друг. Тож допоможи нам, тут за двi-три доби можна впоратися. А за мною не стане, задоволений будеш.

Умiе вiн умовляти людей.

– А де пальне взяти? – запитую. Для себе я вже вирiшив iхати.

– В Азербайджанi, – вiдповiдае, – бензину вистачае, тож заправишся там. А на початок дороги я тобi двадцять лiтрiв дам.

Нехай би краще допомiг пхати мою «Ладу» аж до кордону: двадцять лiтрiв – то ж менше нiж пiвбака, цього вистачить хiба що за межi Тбiлiсi виiхати. Тодi я до батька, на його квартиру.

Удома були лише Нана та Іраклiй. Іраклiй дивився фiльм зi Шварценегером – так зiщулився у крiслi, що я його не одразу й помiтив. Пiдiйшов до нього, поцiлував. Вiн сидiв, широко розплющивши очi та стискаючи в руках автомат. Іграшковий, зрозумiло. Іраклiй – мiй молодший брат, йому п’ять рокiв виповнилося. А Нана – то дружина мого тата. Я пам’ятаю ii ще як був дитиною: тато завжди повертався додому разом iз нею, але весiлля вони вiдгуляли тiльки тодi, коли я пiшов до останнього класу. Перед цим вiн переiхав до неi, а квартиру на вулицi Кавсадзе залишив менi. Татовi вже за п’ятдесят. Нанi ж тридцять п’ять, вона справдi ще молода жiнка. Мiй друг Дуда каже, що Нана звила собi затишне кубельце поряд iз мiльйонами мого батька, а менi теж видiлила затишний куточок, тiльки подалi – у моiй «Ладi». В Іраклiя ii очi – темнi, лагiднi.

Тато належить до тих старих, хто й у своему вiцi метушаться, немов великi цабе, розкидаються грошима та гучно нагадують усiм, хто тiльки може почути, щоб iшли пiд три чорти, якщо iм щось не подобаеться. Вiн зi своiми друзями – це щось на кшталт маленького мафiозного клану. Цiлiсiнький день вiн «наглядае за справами» та розважаеться з приятелями, а додому повертаеться лише пiзно ввечерi. Ось i зараз його вдома немае.

– Куди його понесло? – запитав я у Нани.

– Поiхав на блокпост, – зiтхнула вона.

– На блокпост? Що йому там робити?

– Уночi вони зупиняють i перевiряють машини. Конфiсковують зброю. Ну, ти ж i сам розумiеш.

– Вiн що – до полiцii пiшов працювати? – Я не втримався й засмiявся.

– Нi, не до полiцii. Це начебто якась вiйськова операцiя. Я точно не знаю. Розшукують тих, кого й завжди: братiв Мiкаберидзе, Рамiшвiлi, Сашу, Бубу… Там не тiльки твiй батько, людей багато.

– Наглядають за правопорядком, ось як?

– Вiн несамовитий, Гiо, iнакше й не скажеш. Усе бiгае, розмахуе пiстолетом… А ти iсти хочеш? Принести тобi чогось?

– Нi, не треба. Не знаеш, у нього бензину хоч трохи е?

– Мае бути. Напевно, у пiдвалi. Вiзьми ключ та йди подивися сам.

Що ж, уже непогано.

– А коли вiн повернеться, Нано?

– І не знаю. Можливо, тiльки вранцi. А тобi щось треба?

– Я iду на декiлька днiв.

– Куди?

– До Єревана. Усього на два-три днi, з хлопцями… Менi просто необхiдно трохи розвiятися, вирватися з Тбiлiсi.

– Давай я тобi все ж зберу щось у дорогу, – запропонувала Нана, трохи помiркувавши. – А ii ти iз собою теж береш?

– Нi.

– Тодi чому ти iдеш саме до Єревана?

– А навiщо менi залишатися у Тбiлiсi?

– Дякувати Господу, що ти з нею порвав, Гiо. Тенгiз уже починав шаленiти.

– Годi, Нано, давай облишимо це…

– Якщо тобi потрiбно позичити грошi, ти тiльки скажи.

– Хiба що трошки, – засмiявся я.

– Скiльки?

– Трошки.

– Тисячу? Двi?

– Однiеi менi вистачить.

– Вiзьми, тут приблизно тисяча чотириста. Бери, бери все.

Я взяв тисячу, поцiлував Іраклiя, пiдморгнув Нанi й пiшов униз. У пiдвалi вишикувалася шеренга канiстр iз бензином. Ось тобi й об’ект загального користування. Почув кроки й оглянувся. Нана.

– Я не розповiм йому, що ти iдеш, а то вiн тiльки розлютиться.

– Гаразд.

– Вимкни свiй мобiльний. Я скажу, що ти заходив сьогоднi й попередив, що не можеш телефонувати, тому що мобiльний вийшов iз ладу. Іще скажу, буцiмто ти познайомився з iншою дiвчиною й зараз iз нею. Згоден?

– А як Тенгiза пiдстрелять, Нано, тодi що робитимемо?

– Ну навiщо ти так кажеш, Гiо, справдi…

– А якщо говорити серйозно, то що вiн собi думае, коли у його вiцi бiгае всюди, мов той революцiонер?

– Маеш рацiю. Вiдверто кажучи, я дуже налякана. Тенгiз увесь час повторюе, що, якби того схопили минулого лiта, тепер усе було б чудово.

– Еге ж, i мiсто повернули б, i iншi нiсенiтницi в тому ж дусi… – засмiявся я.


* * *

Я приiхав додому й поволi побрiв сходами нагору. Темно було неймовiрно. Ненавиджу, коли вирубають електроенергiю. Є в мене декоративна японська свiчечка, прикрашена гiлочками, – здаеться, такi називають iкебанами. Я ii палив усю зиму, а вона, ця чортова штука, так i не догорiла. Та й гiлочки тi японськi якiсь чудернацькi: не горять i запаху не мають нiякого. Отже, я запалив свiчку й умостився бiля неi. Вiдколи почалася вiйна, я жодного разу не спав у своему лiжку, а тiльки у крiслi, де з одного боку горiла свiчка, а з iншого стояв радiоприймач. Менi було байдуже, що передають по радiо, але тато телефонував менi щовечора й запитував: «Новини слухаеш? І що кажуть? Отакоi. Добре… свобода… еге ж… i все? А про нас нiчого не сказали? Кхм…»

Я – особистий прес-аташе Тенгiза Мiкатадзе, його персонiфiковане щоденне зведення новин.

Потiм я засинав пiд бурмотiння радiо, вранцi прокидався, а свiчка все горiла. Господи, вiд цих трьох таки з’iду з глузду: вiд цiеi свiчки, вiд баритонiв цих пихатих дикторiв i вiд свого тата, цього революцiонера похилого вiку.

Тiеi ночi я кiлька годин поспiль дивився на полум’я клятоi свiчки. Одна-едина думка крутилася й крутилася у мене в головi, i я не мiг ii позбутися. Я не знав, як менi далi бути. Можливо, так на мене вплинуло сказане Наною, а може, згадки про минуле не давали спокою… Слово честi, не знаю. Подумки я почав лаятися. Дiставалося Гоглiку, звичайно. Коли я роздратований, то завжди сиплю прокльони на Гоглiка – вiн же такий дурень, йолоп чортiв. Не можу пригадати жодного разу, коли вiн зробив або сказав щось путне, бодай хоч схоже на розумне.

Я маю на увазi, що пам’ятаю не просто кiлька кумедних подробиць i навiть не так, немовби це трапилося зi мною вчора, – нi, пам’ятаю все набагато краще, настiльки чiтко й реалiстично, що навiть зараз менi стае моторошно й серце стискаеться.

Було це в жовтнi. Не мав я ще нi машини, нi чогось iншого особливого. Одного вечора з Гоглiком, Дудою i Вато Амiреджибi пiшов розважатися. Вирушили ми не до борделю, а, власне кажучи, до якогось злиденного кубла в житловому будинку, як на мене, десь поблизу Варкетiлi.[4 - Один iз житлових масивiв на околицях Тбiлiсi.] Дуда стверджував, що то його невеличкий гарем, що дiвчата там дуже палкi i, якщо ми вмiло розiграемо своi карти, нам дозволять туди приходити. Тож ми прихопили кiлька пляшок спиртного, тiстечка, цигарки, щось iще та й попрошкували собi. Дiвчат було четверо. Ми запалили, випили, закусили й випили ще. Потiм Вато вiдiйшов з однiею, Дуда вийшов з iншою, i ми з Гоглiком залишилися з двома дiвчатами. Гоглiк ухопив одну з них за руку й потягнув до себе. Дiвчина неквапливо пiдвелася. Очi в неi були стомленi; пам’ятаю й те, що одягнена була в чорну футболку, а на пальцях – цiла виставка каблучок.

– Ми сходимо подихаемо свiжим повiтрям, – промовив Гоглiк i криво посмiхнувся до мене.

Сам не знаю, що на мене найшло. Несподiвано менi стало шкода тiеi стомленоi сумноi дiвчини. Називаю ii дiвчиною, бо iй було рокiв на три бiльше, нiж менi самому.

Не маю звички запам’ятовувати дiвочi ймення, тож i ii iм’я не пригадую. Закарбувалося у пам’ятi тiльки те, що iм’я було не грузинське. Я спритно пiдвiвся й виволiк Гоглiка до передпокою.

– У тебе е гашиш? – зрадiв той.

– Цю дiвчину хочу я. – Прямо й вiдверто, бо iнакше не зрозумiе.

– Так стоiть, що й терпiти несила? – Вiн завжди пащекуватий i брутальний.

Здаеться, мiй вибрик Гоглiка лише потiшив. Вiн повернувся до кiмнати й вийшов звiдти з iншою дiвчиною. Коли я зайшов до кiмнати, iнша, вiдвойована, сидiла за столом, iз затуленим долонями обличчям, iз недбало розсипаним волоссям. Очей ii я не бачив, але зауважив прикушену нижню губу.

– Як тебе звуть? – запитав.

– Яна. – Вона пiдвелася. Схоже, була вихованою. Я знав напевне, що вона не думае зараз падати на спину й розводити ноги.

Зненацька вiдчинилися дверi, й на порозi постав Дуда, загорнений у простирадло.

– Друже, менi затягтися потрiбно. – Добре пам’ятаю, як вiн узяв зiм’яту пачку цигарок i пiдморгнув. Тодi пiшов. Клацнули зачиненi дверi.

Яна пiдiйшла до вiкна. Я й без того мiг бачити свiтло у вiкнах вiддалiк розташованих багатоповерхових житлових споруд околиць мiста. Приступив ближче до дiвчини, поклав руку на ii плечi, пригорнув. Ранiше я такого нiколи не робив, нi до кого так не ставився. Тепер навiть не знав, що сказати. Коли сидиш у колi жiнок, добре розумiеш, що вони хочуть робити, що говоритимуть, коли кинуть тобi щось ущипливе та як ти сам маеш дiяти i що вiдповiдати. А тут…

Я раптом пригадав, що, коли ми сидiли за столом, Яна поводилася тихiше вiд усiх. Що ж це: я весь час придивлявся до неi? І сам не знаю. Зазвичай про жiнок так багато не думаеш. Просто з’являешся на вечiрки, спочатку сяк-так причепурившись. Ну, останне зрозумiло, хоча й клопоту багато, а це дратуе. Жiнка ж, напевно, не бажае, щоб на неi скочив якийсь неохайний покидьок, вiд якого тхне хлiвом? Як вiд того Гоглiка…

Ми стояли бiля вiкна – достоту сцена з однiеi з тих сентиментальних пiсеньок. Раптом плечi Яни затремтiли: вона заплакала – тихо-тихо, неначе вирвалося на волю ранiше старанно погамоване. Вона схлипувала настiльки тихесенько, що я майже не чув. Гадаю, для неi виявилося останньою краплею те, що ми з Гоглiком обмiнялися нею та ii ж подругою, мовби дешевими запальничками. Дiвчина зiщулилася, нiби з усiх сил прагнула стати зовсiм непомiтною, притиснулася до мене, сховавши обличчя на грудях, i так плакала.

Я розгубився, не знав, що вчинити. Зрештою вирiшив забрати ii до себе. Вивiв на вулицю – вона ж лише щiльнiше тулилася до мене. Досить швидко зупинив таксi, й ми подалися звiдти.

На порозi моеi квартири Яна на хвилинку зупинилася; волосся ще затуляло ii обличчя, прикривало очi. Я провiв ii до спальнi. Утiм, лягати з нею навiть i не думав. Вона безсило впала на лiжко i знову почала схлипувати. До того я нiкому так не спiвчував. І гадки не мав, щоб чiплятися до неi, просто сидiв i дивився.

– Зварю тобi кави, – промовив нарештi та пiшов iз кiмнати. Коли ж принiс каву, вона все ще лежала, але плакати припинила. Я влаштувався перед дзеркалом, спираючись на стiну. Не пам’ятаю, про що були моi думки, як i того, коли заснув.

Прокинувся я вiд ii дотику.

Яна сидiла проти мене, ледь помiтно посмiхаючись, й легенько гладила мене по обличчю. Майже iнстинктивно я поцiлував ii руку. Дiвчину це приголомшило.

– Менi час iти, – раптом сказала вона.

Я рвучко пiдвiвся i поцiлував Яну. Зазвичай таких дiвчат хлопцi не цiлують, хоч самi начебто такi вже чистi та цнотливi… Їм потрiбна жiнка, а ii губи викликають огиду. Утiм, у ту хвилину я про це й не згадував. Почувався якимсь iншим, незнайомим – задоволеним i втiшеним. Важко навiть описати те, що я вiдчував. Та й звiдки менi знати? З дитинства я не любив нiкого. Можливо, на мене вплинуло те, що губи в неi були такi ж сухi, як i в мене. Не знаю.

– Менi йти потрiбно, – повторила вона й обережно забрала свою руку.

Яна пiшла.



Я не мiг ii забути. Усе пригадував риси обличчя, пальцi, вологi куточки очей. Не мiг пригадати ii загалом, але викинути з голови не ставало сил. Розшукувати не намагався: розумiв, що нiчого доброго з того не вийде… Ось у чому можна завжди покластися на друзiв, то це в тому, що вони нiколи не дадуть тобi спокою. Гоглiк знов i знов розповiдав усiм, як я поцупив дiвчину в нього з-пiд носа, i кожного разу менi ставало моторошно, хоча примушував себе смiятися разом з усiма.

А Яна кудись зникла, мов i не було.

Ще мiсяць-другий i я б, напевно, ii забув.

Що було далi, добре пам’ятаю i тепер. Був холодний похмурий ранок, типовий для Тбiлiсi на Рiздво. Ми десь святкували всю нiч, i, коли друзi викинули мене з машини бiля мого пiд’iзду, я був жахливо п’яним. Бiгцем пiднявся на свiй поверх, а там побачив таке, вiд чого ледь устояв на ногах. На сходинках сидiла Яна у свiтлому пальто й беретi. Очi в неi, як i того разу, були стомленими, а губи неймовiрно бiлими вiд холоду. Вона притиснулася до поручнiв, скоцюрбилась, немов той птах узимку. Це було схоже на сцену з фiльмiв Чарлi Чаплiна. І досi пам’ятаю, як вона змерзла, мало зовсiм не задубiла…

А потiм, уже у квартирi, коли ми лежали поряд у лiжку й палили мою останню цигарку, вiдчув, що спроможний дихати так вiльно, як можна дихати лише десь далеко-далеко, у незвiданих мiсцях, але де затишно й безтурботно. Здавалося, що я тепер i з домiвки своеi можу не виходити.

Яна була напрочуд спокiйною та тихою. Вона навiть кiмнатами ходила нечутно. Помiж собою говорили небагато. Погода теж була тихою i мовчазною. Три днi поспiль ми не бачили вулицi. Спершу зателефонував Гоглiк, потiм завiтала Нана з половиною рiздвяного пирога й ще якимись ласощами. Яна якраз умивалася. Дверi до ванноi були прочиненi, i можна було бачити ii там у моему светрi, пiд яким не було нiчого. Дiвчина навiть не почула, що хтось прийшов. Утiм, я й не думав переховувати ii у ваннiй або пiдказувати, щоб одяглася пристойно.

У Нани аж мову вiдiбрало. Їй вдалося опанувати себе, але на обличчi виразно проступило потрясiння, якого вона зазнала. І п’яти хвилин у мене не витримала. Я провiв ii, замкнув дверi. Яна постала на порозi ванноi. Здiйнятi вгору руки, ще мокрi, так i застигли у повiтрi. Вигляд у неi був такий, наче от-от гайне звiдси щодуху.

– Менi потрiбно йти, – сказала вона, як i тодi, минулого разу.

Я вiдразу уявив, що буде, коли вона зникне. Я попрямую до Гоглiка, тодi ми разом подамося бозна-куди, а звiдти ще кудись. Сидiтимемо, смалитимемо цигарки, а може, й щось iнше, якщо знайдеться. А пiсля того вже вп’ятьох чи вшiстьох завалимось на якусь вечiрку, i скiнчиться все тим, що або Гоглiка хтось прирiже, або вiн когось штрикне ножем. Тож я до ранку не повернуся додому. Коли ж удома ввiмкну свiй телефон, то не пiзнiше нiж за двi хвилини з нього пролунае голос Нани: «Тенгiз цiкавився, що ти робиш…» – ну, й решта звичайного непотребу, який менi давно остогид.

Яна стала для мене всiм. Вона втiлювала щось таке, до чого я пiдсвiдомо тягнувся, чого прагнув, сам про це навiть не здогадуючись, не насмiлюючись мрiяти. Менi здаеться, вона була тим, заради чого люди живуть. Менi й досi невiдомо, що то – сiм’я. Не розумiю бовкання про сiм’ю як священну iнституцiю. Проте це не важило: я нiколи ще не був таким щасливим, нiколи не почувався таким спокiйним, як тодi. Я тепер не був самотнiм. Тiеi зими я поринав у мрiйливi роздуми, як нiколи доти. Не вмикав телевiзор, не впускав до квартири друзiв, коли вони приходили, а кожного ранку сам ходив по свiжий хлiб. Здатен був би навiть попрацювати, якби на мене чекали iспити, але на той час я вже мав писати дипломну роботу, а щоб ii написали за мене, вже декого попросив i за це заплатив. Яна покидала мене тiльки у вихiднi – iхала на Московський проспект до своiх тiтки та дядька. Поки був без неi, пов’язував на шию ii простенький зелений шарф та вигадував, як згаяти час. Хлопцi вже знали, що Яна живе зi мною, але прикидалися, що нiчого не помiчають. Гоглiк удавав iз себе розумника, вiдпускав реплiки про те, що менi потрiбно порадитися з господинею, перш нiж вийти з хати, й таке iнше, але я просто не звертав уваги на його слова. Усе одно нiхто не зрозумiе, що у мене з Яною, а Гоглiк – менше вiд будь-кого. Лише Дуда ставився до цього всього з вiдвертим несхваленням. Було очевидним, що саме вiн думае про нас iз Яною. Якщо помiркувати, його можна зрозумiти: Яна колись належала до його «маленького гарему». Напевно, вiн знав про неi дещо таке, про що я не здогадувався. І багато. Та пiшов вiн пiд три чорти, менi було байдуже. Таким щасливим я ще нiколи не почувався. Усе йшло просто чудово, я був паном над панами.