Мертвому пiвню фагот не потрiбен
Василь Врублевський


Попри iронiю, подекуди солонувату й нищiвну, цей твiр просякнутий любов’ю до «пересiчноi людини», з одного боку, а заодно переповнений неприхованого iдкого сарказму стосовно властолюбцiв найрiзноманiтнiшого калiбру, вiд дрiбних клеркiв i до «небожителiв». Загалом же роман «Мертвому пiвню фагот не потрiбен» е своерiдною мозаiчною картиною життя на периферiях сучасного свiту, периферiях не так географiчних, як цивiлiзацiйних, де все нiбито просто i зрозумiло, де час, як i сама оповiдь, пливе аж занадто повiльно, одначе у цiй заколисуючiй розмiреностi таяться воiстино шекспiрiвськi пристрастi i безлiч карколомних, глибоко законспiрованих сюжетiв, що не надаються до швидкого i однозначного розшифрування.





Василь Врублевський

Мертвому пiвню фагот не потрiбен




Або Каiруанськi хронiки




Sekcio1: malespero kaj exaltation




Чужак. Посоромлена мимра Копонешро. Розпач Старого Ірландця. Рятувальна мiсiя Сильви i Дане. Побiжна згадка про Агне Кобуза. Мiсяцевi не шкодить виття собаки.


До нашого невеличкого одноповерхового Каiруана – надто сiрого й нiчим непримiтного мiстечка, що притулилося до пiднiжжя пологого кам’янистого узгiр’я у глибинi Ломасорiйських лiсiв за десятки миль од автомагiстралей i залiзниць, – трапляеться, роками не загляне жодна стороння душа, того й не дивно, що з’ява будь-якоi новоi особи вмить сколихуе розмiрений, сонливий ритм тутешнього iснування, збурюючи просто таки дикий ажiотаж, отож коли однiеi травневоi днини, пообiдi, навпроти салуну злодiеро[1 - Шанобливе звертання до поважноi особи чоловiчоi статi.] О’Негрi пригальмувало старе пошарпане авто, закиптюжене i вкрите пилюкою так, що годi було розгледiти його первiсний колiр, i з нього вийшов кремезняк у фетровому капелюсi, рудому демiсезонному пальтi i з триденною щетиною на обличчi, звiстка про прибульця облетiла Каiруан швидше, анiж вiн устиг здолати кiльканадцять метрiв вiд авто до дверей ресторацii.

– Той чужак приiхав здалеку! – категорично заявила мимра[2 - Замiжня жiнка.] Копонешро. Загалом, вiдколи ii чоловiк примудрився несподiвано розбагатiти на якихось непевних оборудках (а сталось це не так давно), вона взяла за звичку навiть про очевиднi i безсумнiвнi речi висловлюватися зi зверхнiстю пророка, що милостиво вказуе заблукалим вiвцям дорогу.

– Ще б пак! – iронiчно вiдiзвалася мимра Лiн Дане. – Навiть якби вiн прибув з Авкинiвраку, це однаково неблизько.

– Не скажiть, – уперто зауважила мимра Копонешро, конозисто складаючи бубликом щедро наквецянi помадою губи. – Сорок вiсiм миль у наш час не можна вважати великою вiдстанню. Мiй Потер на нашому «Фордi» добираеться до Авкинiвраку за три години.

– І одну нiч! – уштрикнула мимра Дане, недвозначно натякаючи на ту обставину, що Потер Копонешро, тiльки-но у нього завелися грошенята, найняв собi секретарку, юну мимзю[3 - Дiвчина або неодружена жiнка будь-якого вiку (у називному вiдмiнку – мимзя).] Ютi Моканеш, котра тепер супроводжувала його в усiх поiздках за межi Каiруана.

Мейра Копонешро густо почервонiла, та все ж спробувала, як кажуть у нас, не дати мишам себе з’iсти.

– Ну, у Потера багато роботи…

– А хто сумнiваеться? – пирхнула iдкуватим смiшком мимра Дане. – Сачкувати йому зась! Усiм вiдомо, що вiдколи у його конторi з’явилася та фифочка, клопотiв злодiеро Потеру прибавилося.

Посоромлена мимра Копонешро пробелькотiла щось на кшталт того, що iй конче треба перевiдати матiнку, i чкурнула у бiк поштамту, намагаючись чимподалi вiдбiгти од знущальноi реплiки мимри Дане:

– Кажуть, ви придбали нове лiжко? Таке широченне, що й утрьох запросто помiститесь!

Тим часом звiстка про несподiваного вiзитера вже прибилася i до пивницi Юджiна Кiллi на протилежному кiнцi мiстечка.

Старий Ірландець – а саме так його здебiльшого i називали в Каiруанi (хоч був вiн, далебi, не таким вже й старим, бо мав лише якихось п’ятдесят з хвостиком; але у мiстечку був ще один iрландець, Джеффi Мейр, на кiлька лiт молодший од Юджiна, отож звиклi до простоти i зручностi каiруанцi вiдповiдно й охрестили iх Старим i Молодим Ірландцями) – зачувши новину, вмент спохмурнiв, знесилено опустився на стiльця i схопився рукою за серце.

– Це крах! – прошерхотiли його губи.

Перед очима Юджiна зримо постали подii дванадцятирiчноi давностi: тодi також якийсь зайда не придумав нiчого гiршого, як навiдати салун тiеi рудоi свинi О’Негрi, i хоч пробув вiн там всього-навсього якихось пiвгодини, пiсля чого назавжди щез iз Каiруана, одначе цього виявилося цiлком достатньо, аби хитрун О’Негрi переманив клiентiв Старого Ірландця здешевленим питвом та побрехеньками, що незнайомець збирався за тиждень-другий завiтати знову. Ясна рiч, вiн не об’явився нi через тиждень, нi через мiсяць, згодом про нього вже й згадувати забули, але справа була зроблена: збиратися на посиденьки в салунi О’Негрi для каiруанських чоловiкiв увiйшло в звичку, а звичок своiх вони дотримувалися з бiльшою шанобою й ретельнiстю, анiж законiв i заповiдей Христових. Бiзнес Юджiна Кiллi почав занепадати, вiн став подумувати усерйоз, чи не спродати пивницю та дiм i перебратися в якесь iнше мiсце, хоч би в Шнеярак чи Таурхаб, але тут несподiвано вiддала всевишньому душу його дружина; похорони, як водиться в Каiруанi, зiбрали усеньке мiстечко, сiм днiв поспiль Старий Ірландець поiв у своiй пивницi кожного, хто навiдувався роздiлити з ним печаль, вiдтак мало-помалу тут перебувало у кiльканадцять заходiв все чоловiче населення Каiруана – i iсторiя повторилася з точнiстю до навпаки: завсiдники салуну О’Негрi перекочували до Юджiна Кiллi…

І ось тепер навчений гiрким досвiдом Старий Ірландець в одну мить втратив душевний спокiй; сили, здавалося, безнадiйно полишили його. Вiн навiть не мiг пiдняти погляд i хоч би побiжно окинути спорожнiлий за якихось кiлька хвилин зальчик, бо знав i боявся, що серце його не витримае цiеi наруги, – iз дна затуманеноi свiдомостi зринуло раптом безжалiсне усвiдомлення того, що сенс усього його життя саме у цiй пивницi i що нiщо йому ii не зможе замiнити: ця втрата, певно ж, буде набагато вiдчутнiшою i ятрiшою, анiж смерть дружини – хоч вiн ii по-своему й любив, але звiстку про ii кiнчину сприйняв, сказати б, iз покiрнiстю перед фатумом, а от нове банкрутство – i саме тепер, коли ще якихось пiвгодинки тому нiщо не вiщувало трагедii! – Юджiн не мiг сприйняти iнакше, як злий ошкiр диявола та найбiльшу з усiх можливих i неможливих несправедливостей.

«Боже! – затрясся в судомi Старий Ірландець. – За що? Чим завинив я перед тобою?»

Та, видно, господь полишив пивницю та, приеднавшись до ватаги зрадникiв, подався iз ними до салуну О’Негрi.

Старому Ірландцю лишалося хiба що покластися на диво. Але дива трапляються в Каiруанi ще рiдше, анiж навiдини зайд – навiть у найвiддаленiших закапелках Юджiновоi пам’ятi нiчого такого, що можна було хоч би з великою мiрою умовностi назвати дивом, не вiднайшлося… Юджiна опосiв такий безпросвiтний вiдчай, що коли б пiд цю пору вiн наклав на себе руки, це виглядало би цiлком логiчним i не позбавленим певноi вишуканостi драматичним фiналом, яким, ймовiрно, задовольнився б навiть сам старина Вiльям[4 - Тут маеться на увазi, зрозумiло, нiхто iнший як Шекспiр.].

На щастя, господь, здаеться, бодай краем вуха, а таки вчув Юджiновi молитви i, не маючи нiякоi охоти вертатися до салуну особисто, спровадив на спасiння ледь живоi душi Старого Ірландця нерозлучних приятелiв Ноля Дане (чоловiка вже згадуваноi мимри Лiн) та Марсела Сильву – спiвзасновникiв, спiвредакторiв i спiвавторiв единоi мiсцевоi газетки «Каiруанськi хронiки»[5 - Треба сказати, що уживання множинноi форми «хронiки» поруч iз заверстаними у «шапку» профiлями Сильви i Дане (a la Маркс i Енгельс), зiграло iз «батьками-засновниками» злий жарт: i до них самих, i до газети одразу ж (ще й не висохла друкарська фарба на сигнальних примiрниках першого номера!), мiцно i назавжди приклеiлося назвисько «Каiруанськi алкашi».]. Щоправда, хоча б натякнути iм про винятковiсть перекладеноi на них мiсii вiн чи то не мав часу, чи не вважав за доцiльне посвячувати простих смертних у божi справи, отож, пiднiмаючись рипливими дощатими сходами пивницi, обое були твердо переконанi, що жене iх сюди не промисел господнiй, а багаторiчна звичка збавляти передвечiрнi години у Юджiновiй пивничцi.

Зазвичай Сильва i Дане обирали столик у закутку, замовляли вiскi з льодом, лимон та холодний чай i заводили неквапливi теревенi на лiтературнi теми, щедро присмачену iменами, цитатами, специфiчними термiнами i категоричними присудами, з-помiж яких графоман, примiтив, банальщина i убозтво виглядали порiвняно з iншими мало не як похвала, – обое ж бо приписували себе до письменницькоi братii й плекали просто таки наполеонiвськi плани, а те, що нi одному, анi другому нiяк не вдавалося пробитися на сторiнки якого-небудь iз двох дюжин передплачуваних напару товстих журналiв, списувалося на зверхнiсть столичного лiтературного бомонду до авторiв з провiнцii. «Треба вириватися з цiеi багнюки!» – вже не один рiк твердили вони один одному, однак полишати насидженi гнiздечка не поспiшали, тримаючи собi на умi, що краще грiтися бiля свого вогнища, анiж обпектися бiля чужого. Як на те, невдачi додавали iм азарту, чим дошкульнiшою була критика рецензентiв iхнiх опусiв, тим затятiше вони вiрили, що базгранина iхня чогось варта – бо ж, як вiдомо, камiнцями жбурляють тiльки у тi дерева, на яких щось вродило. Все ж двiчi на мiсяць Сильва i Дане хоч i ненадовго, але виривалися з «цiеi багнюки» до Авкинiвраку на збiговиська лiтературного клубу «Дубове листя», яким керував пiдстаркуватий поет Боле Славич (вiн же Зак Лунний) – правду кажучи, поетик так собi, але з непомiрно роздутими претензiями i таким же непомiрно роздутим черевом, хронiчно загостреною виразкою самозвеличення i жовчного несприйняття будь-чого хоча б трiшечки талановитого: будучи, загалом, далеко не дурнем, вiн просто не мiг не скласти справжньоi цiни своiм здiбностям i сумнiвним заслугам, тож панiчно жахався однiеi лише думки, що хтось намiриться спихнути його iз п’едесталу. Отi збiговиська «Дубового листя» значили для нього те ж саме, що й пивниця для Старого Ірландця, та тiльки на вiдмiну од Юджiна, котрий радше згодився б бути повiшеним, анiж пропонувати клiентам не вельми якiсне питво, Боле Славич тiльки тим i займався, що вихваляв низькопробне вiршомаззя. Ту його полiтику Дане iз Сильвою розкусили давно, та все ж намагалися не пропускати жодного зборища, на що була цiлком поважна причина: на «Дубове листя» сповзалося, мов гусiнь, чимало молоденьких (i навiть геть юних) поетичних натурок, серед яких траплялися й достоту перспективнi та багатообiцяючi; i хоч подейкують, що обiцяного три роки треба чекати, а все ж деякi iз них сповнювали обiцяне того ж вечора…

Власне, переступаючи порiг Юджiновоi пивницi, Дане iз Сильвою саме жваво обговорювали вчорашню вилазку до Авкинiвраку, вiд якоi в обох лишилися щонайприемнiшi емоцii; i хоча упродовж дня приятелi вже з десяток, якщо не бiльше, разiв переповiдали один одному подробицi романтичноi оказiйки з двома приблудними таурхабськими дiвицями, та однак хвилi солодких споминiв накочувалися знову й знову i вони нiзащо не могли вiдмовити собi в задоволеннi заново полоскотати збуджену уяву ще достоту свiжими i незбляклими враженнями з поминулоi ночi[6 - Насправдi ж пригодка була так собi, нiчого особливого. Дiвицi виявилися звичайнiсiнькими шльондрами, що невiдомо з якоi притики затесалися на вечiрку «Дубового листя». Цiлком ймовiрно, що вони не дуже й розумiли, куди втрапили i що там вiдбувалося. Поки Боле Славич метушливо скеровував лiтературний процес у «правильне русло», одна з них солодко дрiмала в куточку, а iнша через кожнi десять – п’ятнадцять хвилин вислизала на перекур до… чоловiчоi вбиральнi. Там ii i зацапали Сильва iз Дане. Обмiну кiлькома фразами цiлком вистачило для з’ясування намiрiв сторiн i зближення позицiй. (Історичний трiалог у клозетi проходив приблизно у такому дусi: Сумуете? – А шо? – Просто цiкавимось. – А нашо? – Хiба обов’язково задля чогось? – А то не? – А якщо у нас е пропозицiя? – Яка? – А не образитесь? – З какоi статi?..) Подальший перебiг подiй навряд чи заслуговуе на детальний виклад. Неважко здогадатися, що сюжет розгортався за випробуваними шаблонами примiтивного бульварного романчика: ВУЛИЦЯ (запах тополиного листя i пасма туману на гiлках дерев) – ДЕШЕВИЙ ГОТЕЛЬЧИК (старий будинок iз облупленою мiсцями штукатуркою i давно не фарбованими дверима) – ХМІЛЬНА ВЕЧЕРЯ (закуска лишилася майже нечепаною, а за випивкою довелося двiчi ганяти до буфету) – ЧИТАННЯ ВІРШІВ (дiвицi намагалися удавати iз себе цiнительок поезii, а кавалери намагалися робити вигляд, що це iм вдаеться) – БАНАЛЬНЕ ПАРУВАННЯ… Жрицi кохання, як на те, абсолютно нiчим себе не проявили. Вони навiть не погодилися займатися «цим» в однiй кiмнатi. Вiдтак можемо висловити небезпiдставне припущення, що бiльшiсть iз оповiдуваного одне одному Сильвою i Дане було, м’яко кажучи, лише виплодом неабиякоi творчоi фантазii.]. Здавалося, нiщо не здатне було похитнути пiднесеного настрою друзяк, але незвична тиша й безлюддя у пивницi умить вивiтрили з голiв ловеласiв думки про вчорашнi подвиги i змусили прикипiти очима до згорбленоi постатi Старого Ірландця.

– Що сталося?

Юджiн пiдняв до них скаламучений погляд i його обличчям, вiд гостро випнутих вилиць до тонких землистих смужок губ, проповзла тiнь жалюгiдноi гримаси. Виглядав таким пригнiченим i прибитим, що вистачило його тiльки на невдалу спробу кволо вiдмахнутися рукою та майже нечутно прошамати:

– А-а…

Приятелi перезирнулися i в нiмих запитаннях iхнiх поглядiв, супроводжуваних розгубленим знизуванням плечима, вiдбились цiлком щирi збентеженiсть та занепокоення.

– Ради бога, Юджiне! – не витримав Дане. – Поясни, зрештою, що все це значить?

Одначе Старий Ірландець нiяк не вiдреагував на слова Дане, немовби й зовсiм iх не почув. Зрештою, так воно, мабуть, i було направду.

– Чи вiн, бува, не вхлебтаний? – смикнув Дане приятеля за рукав сорочки.

– Та нi, бути цього не може, – озвався Сильва. – Ти ж добре знаеш, що Юджiн зайвого собi нiзащо не дозволить.

– Всяке бувае.

– Але не з Юджiном! – уперто заперечив Сильва. – У нього залiзна витримка.

– Дивлячись на нього зараз, можна у цьому й засумнiватися.

– Нi, це щось iнше.

– Що ж?

– Звiдки менi знати! – знизав плечима Сильва.

– То не ручайся! – роздратовано хмикнув Дане. – Теж менi адвокат вискiпався!

Сильва змiряв його здивованим поглядом, усмiхнувся поблажливо: мовляв, що з тобою, дружище? – i врапт немовби стрепенувся вiд ледь вловимого i ще недокiнечно зрозумiлого поруху, що його зазвичай називають iнтуiцiею, й наступноi митi повiтря розiтнув владний i гнiвний окрик:

– Що за чортiвня, Юджiне? Якого бiса? Чого ти розсiвся, як бовдур? Два вiскi, Юджiне! Два вiскi!

Цей немислимий вибух невдоволення – несподiваний тим бiльше, що нiчого подiбного за Сильвою не водилося з незапам’ятних часiв, а про його дивовижну здатнiсть за будь-якоi ситуацii зберiгати самовладання ходили легенди – справив на Старого Ірландця просто таки чудодiйне враження: Юджiн скочив зi стiльця, нiби викинутий катапультою, крутнувся дзигою, метнувся до стiйки, вхопив на бiгу рушника, шмигнув кулею до столика у закутi i, змахнувши з його глянцевоi поверхнi невидимий пил (невидимий i, швидше всього, неiснуючий, бо бiльш iдеальноi чистоти, анiж у Юджiновiй пивницi, годi було й бажати), виструнчився й засвiтив на вустах променисту посмiшку:

– Прошу!

– Зовсiм iнший коленкор! – задоволено сплеснув долонями Сильва, небезпiдставно тiшачись зi своеi витiвки, хоч для нього самого вона, чесно кажучи, була не менш несподiваною, анiж для Юджiна, i коли б Сильвi довелося комусь пояснювати, як вона прийшла йому в голову, зробити вiн це навряд чи спромiгся б. Але, зрештою, то не так вже й важливо.

– З тебе вийшов би першокласний психолог, – не без захоплення констатував Дане i, пiдбадьорливо поплескавши Сильву по плечу, поцiкавився в Старого Ірландця: – Скажи-но, Юджiне, де це всi подiлися? Помер хтось чи що?

Старий Ірландець одразу ж скис, i хоч до глибокого трансу цього разу справа вже не дiйшла, все ж вiдповiдь його прозвучала сумливо i пiдупало:

– Гiрше! Набагато гiрше!..

– Та що ж, врештi-решт, трапилося?

– Чужак об’явився, ось що! – люто блимнув Юджiн.

– Отакоi! Що ж у цьому поганого?!

Юджiн вiдвернувся, похнюпив голову i украдьки змахнув тильним боком долонi непрохану сльозу.

– А куди, ви думаете, його занесло?! – голос його здригнувся. – До ганделика того сучого сина!

– О’Негрi?

– А що, в Каiруанi е iнший сучий син?

Звiсно, вони знали iншого сучого сина, ймення якому було Агне Кобуз, але зараз iм було не до нього, тож i ми не станемо випереджати подii й наразi обмежимося тiльки побiжною згадкою про його iснування й вiдкладемо ближче знайомство на потiм, для бiльш слушноi придебенцii.

Втiм, жоден з приятелiв нiчого не встиг вiдказати, бо iхню секундну загаянiсть Старий Ірландець розцiнив як мовчазливу згоду, i це додало йому сил накинутися з потроеною завзятiстю на ненависного конкурента.

– Отож-бо що нема! Такi покидьки народжуються раз у столiття! Авжеж, свиня е свиня! Хiба ii вiдучиш рити? Дзуськи! Їi тiльки шпичка зупинить!

– Але ж, Юджiне! – спробував вгамувати його Дане. – Хiба О’Негрi винен? Це ж чиста випадковiсть, що той чужак утрапив до його забiгайлiвки!

– Випадковiсть? – аж захлинувся з лютi Старий Ірландець. – Та я певен, що сам О’Негрi це все пiдлаштував!

Дане трiпнув головою, вiдкидаючи з-над очей чорного, аж смолянистого, чуба, i у поглядi його шмигнула метка допитливiсть:

– Ти так думаеш?

– Я не думаю! – загамселив себе кулаком у груди Юджiн. – Я переконаний! Я не маю у цьому жодних сумнiвiв! Ця свиня здатна ще й не на такi пiдлостi, аби тiльки звести мене зi свiту!

– Легко когось ганьбити, якщо не бачиш перед очима дрючка, – глумливо прорiк Сильва, беручи зi стiйки пляшку вiскi. – Звiсно, ти маеш право так думати, – розважливо й спокiйно провадив далi, вiдгвинчуючи закрутку, – але я бiльше схиляюся до того, – пошукав очима посудину, – що ти дещо перебiльшуеш! – хлюпнув вiскi на денце склянки. – Бiльше того, я певен, що усi твоi звинувачення нiщо iнше, як гiпертрофований витвiр неадекватноi реакцii уяви, ураженоi синдромом перманентноi банкрутофобii.

– Гiп… ур… ур… що? – затнувся Юджiн, вiдчуваючи, як непосильнi для його розумiння слова застрягають у мозковi, нiби уламки черепицi в дощовiй ринвi.

– Та так, нiчого, – вiдмахнувся Сильва, ховаючи посмiшку й пiдносячи склянку до губ. – Твое здоров’я, Юджiне! Побережи нерви, бо весь цей гармидер нi до чого. Це те ж саме, що собацi вити на мiсяця. Який вiд того валування мiсяцевi збиток? Отож! Так само й О’Негрi вiд твоiх прокльонiв. Анiж без толку витрачати сили, лiпше поворуши звивинами, яким чином прихилити фортуну на свiй бiк. Якщо бажаеш, дам тобi пораду: якщо ти так вже впевнений у пiдступностi О’Негрi, вiддяч йому тим же. Я навiть можу взятися тобi у цьому допомогти.

– Допомогти? – виглипнувся Юджiн. – Але чим? Як?

Сильвинi слова надто сповiльнено i мляво добиралися до схарапудженоi бурхливими емоцiями свiдомостi Старого Ірландця. Якоiсь митi здалося навiть, що iм взагалi судилося щезнути безслiдно, наче мильним бульбашкам, i Марсел вже було зiбрався махнути рукою на цю безнадiйну справу, – аж тут на Юджiна таки зiйшло просвiтлення.