Евотон: початок
Андрiй Крижевський


Лабiринти Евотона #1
Гостросюжетний фантастичний роман «Евотон: початок» розповiдае про боротьбу трьох космiчних цивiлiзацiй: землян, абсiдеумiв та патрiйцiв. Мiж ними точиться безкомпромiсна та жорстока вiйна за енергоресурс, який генеруе людина – евотон. Це протистояння може перетворити людей на рабiв абсiдеумiв, але водночас дае землянам шанс вирватись за межi земноi гравiтацii й вiдкрити наступним поколiнням новi можливостi та зовсiм iншу реальнiсть буття. Але чи вдасться людству скористатись цим шансом?





Андрiй Крижевський

ЕВОТОН: ПОЧАТОК



Вдень цi землi на пiвночi Африки перетворювалися на пекло. Високо у блакитному пiднебессi ярилося сонце, слiпуче вiдбиваючись вiд пiску, розпеченого, наче вулканiчна лава. Якщо прислухатися, то можна почути шурхотiння пiщинок, що пересипаються гарячими струмками пiд рвучкою силою гарячого вiтру. Лише вiн пануе серед непорушноi тишi та похмурого спокою пустелi, яка без вагань вiдбирае життя кожного зухвальця – порушника кордонiв ii володiнь. Ступиш хоча б крок, i навiть подих твiй зникне назавжди…

Хоч куди подивишся – до самого обрiю стеляться пiски. Анi живоi душi… Знесилений Подорожнiй засапано дихав i ледве переступав обважнiлими ногами. Позаду плентався верблюд: вiрний господарю – приречено чекав смертi. Подорожнього вже давно гнiтила необхiднiсть пристрелити сiромаху, аби не мучився. Та постiйно гризла думка: а якщо пiсля вбивства вiдданоi iстоти на обрii з’явиться жаданий оазис? «Нiзащо! Як менi жити пiсля цього?» – господар втовкмачував собi цi слова щоразу, коли за спиною лунали болiснi стогони тварини. Сонце все лютiшало. У головi загули дзвони, а навколишнi звуки потроху нишкли i щезали. Проте вiн усе ще вiдчував пiсок, який з кожним кроком засмоктував у себе i не бажав вiдпускати, ваблячи жаданим вiдпочинком. Рухаючись, Подорожнiй помiчав, як слабшали та вже геть не вiдчувалися вiд утоми ноги, i тiльки одна думка ще бринiла на поверхнi свiдомостi: «Хiба вiн ще живий?» Не було сили зупинитися й озирнутися. Та позаду вже зникло важке дихання i шелестiння пiску. Інодi, коли на нього знову набiгала хвиля бажаноi неминучостi, вiн намагався впевнитися, що вiрний друг, як i ранiше, поруч. Коли хвиля вiдпускала, а Подорожнiй приходив до тями, то розумiв, що верблюд вочевидь уже загинув. Його пронизував бiль: вiдкритi дiлянки обпеченоi шкiри вiдчували подих вiтру i гарячий дотик сонця.

Та ноги рухалися… Вони вже не корилися господаревому глузду i пересувалися самостiйно… Наче розумiли, що потрiбно рухатися, i байдуже: куди i як! Подорожнього вже не принаджував, як ранiше, рятiвний оазис. Його зiр невблаганно затьмарювався… Рухався наослiп.

Нарештi, вiн побачив бiлий промiнь слiпучого свiтла крiзь заплющенi повiки. Вiдчув нiжнi дотики рук i лагiдний голос. Ласкаве тепло огорнуло i пестило його з усiх бокiв. Потiм усе повiльно розчинилось у суцiльнiй темрявi…

Подорожнiй опритомнiв пiд високими пальмами на тканинах, розстелених на травi. Вдалинi височiли бархани… Бiля вогнища сидiв чоловiк i мовчки дивився на таджин[1 - Таджин – масивний керамiчний горщик, щiльно закритий високою конiчною покришкою.]. Втомлений вигляд не псував витонченi риси його шляхетного обличчя. Побачивши, що Подорожнiй отямився, чоловiк поволi перевiв на нього свiй погляд.

Подорожнiй усвiдомив, що перед ним – виняткова Людина. Їi очi ввiбрали Всесвiт з його галактиками i законами, материнську любов i турботу про ближнiх, мудрiсть усiх монахiв i фiлософiв планети.

Чоловiк узяв глиняну тарiлку, що лежала неподалiк, i зсунув покришку таджина. З нього клубочився пар, зникаючи у повiтрi, посвiжiлому пiсля денноi спеки. Поклавши на тарiлку гарячi овочi й наливши у склянку воду, чоловiк наблизився до Подорожнього та поставив iжу бiля нього. Пiймавши вдячний погляд гостя, рятiвник повернувся до вогнища.

Подорожнiй единим духом випив склянку води, скуштував овочi й спробував пiдвестися. Та миттево зрозумiв марнiсть своеi спроби. Йому не пiдкорялося тiло… Рятiвник дбайливо за ним спостерiгав. Раптом обличчям Подорожнього промайнула судома розпачу i тривоги. Рiзкими рухами голови вiн уперто намагався знайти когось поглядом!

– Не я тебе врятував…

Гiсть, зрозумiвши всю гiркоту того, що трапилося, сумно вiдкинувся назад на розкинутi тканини i вдячно подивився крiзь сльози у чисте небо.




ГЛАВА 1


Велфарiй лежав на березi рiчки Ланг. Його блакитнi очi вчаровувалися розкiшною панорамою мальовничих лiсостепiв та ясного золотаво-червоного неба.

Повновода Ланг, найстрiмкiша рiчка Патрii, владно прокладала собi шлях крiзь барвистi долини, де хвилювалася повiнь соковитих трав жовтого, зеленого, червоного, блакитного, а подекуди й фiолетового кольорiв, вибухали дiамантовим iскрiнням дерева, бiлi та пухнастi, наче кульбаби, де-не-де зволоженi акварельною нiжнiстю зеленого листя. В небi щойно зiйшло друге сонце, i долини заливало слiпучо-бiлим i золотистим промiнням. У дивовижнi спiви птахiв вплiталося дзюркотливе жебонiння цiлющоi води, що створювало iдеальнi умови для безтурботного вiдпочинку та натхненних роздумiв.

Велфарiй мав мiцну статуру. На обличчi патрiйця темнiла легка неголенiсть, чорнявi пасма вiльно спадали на високе чоло, ледь торкаючись широких густих брiв. У молодому тiлi вiдчувалася сила ентузiазму й нестримнiсть.

Патрiйцi через низьку гравiтацiю мали середнiй зрiст близько двох метрiв, та сам Велфарiй мав лише метр i вiсiмдесят сантиметрiв.

Вiн завзято спостерiгав за вихилясами риб-стрибунцiв, що ними аж кишiли глибини Лангу. Рибини виринали з води i, порхнувши поверхнею на вертикальних плавцях за течiею, здiйснювали карколомнi стрибки, хапаючи на льоту трикрилих комах. Чималi мiсцевi комахи мали три крила: по одному з бокiв, а трете миготiло ззаду. Заплави Лангу вкривали заростi високих квiтiв з яскравими фiолетовими пелюстками. Солодкiсть iх щедрого нектару принаджувала силу-силенну трикрилих, змушуючи легковажних комах необачно знизитися. А риби-стрибунцi тiльки й чекали такоi нагоди i, вигинисто лавiруючи плавцями над хвилями, хапали здобич, не гаючи часу.

Дивлячись на вибрики рiчкових мешканцiв, Велфарiй обмiрковував свою долю. Сто п’ятдесят рокiв тому його свiдомiсть матерiалiзувалася у тiлi, розпочавши новий виток свого вдосконалення, i для нього, як i для всiх жителiв Патрii, було зроблено мапу життя – Шлях. Той мiстив у собi провiднi, вирiшальнi моменти подiй – Точки, якi неодмiнно вiдбудуться у життi незалежно вiд волi Велфарiя. Їхня якiсть i глибина залежали вiд щосекундного здiйснюваного ним вибору. Точки зв’язувалися мiнливими i рухливими варiантами-лiнiями. Виходило, що час мiж Точками утримував мiльярди ймовiрностей потенцiйних варiантiв – лiнiй. І лише вiд волi власника Шляху залежало, який варiант почне втiлюватись у його життi. Утiм, iснував аспект, що вiддавна турбував Велфарiя. Рiч у тiм, що на його Шляху мiсце, призначене для наступноi Точки, залишалося порожнiм. І це був перший i единий випадок в iсторii патрiйськоi цивiлiзацii.

Друге сонце пiднялося з-за обрiю i вже гарненько припiкало, тому риби-стрибунцi, переловивши досхочу трикрилих, залягли на дно Лангу. Птахи теж позмовкали, поблизу виразно чулося лише дзюрчання рiчки. Велфарiй перевернувся з одного боку на iнший i подивився у височiнь, охоплюючи зором небесний простiр мiж двома свiтилами. Вiн усвiдомлював, що пронизуе поглядом не звичайне небо, а запаморочливу космiчну порожнечу, що сягала на фантастично велику вiдстань за межi Патрii та його галактики. У головi й тiлi з’явилося вiдчуття розширення. Потiм вiн уявив, що летить на планетi разом iз зiрками в космiчному просторi. Потiм у головi тоненько задзвенiло. І, нарештi, чiпко утримуючи подумки цю реальнiсть, вiн фiзично вiдчув себе частиною безмежного Всесвiту, разом зi своею планетою, зiрками i галактикою. По шкiрi сипонув холод, i волосся стало дибки…

Вiн почав займатися такими вправами ще з раннього дитинства. А коли шiстдесят рокiв тому вперше в життi полетiв до iншоi зоряноi системи, то враження вiд справжнього космосу, який пiзнав i внутрiшнiм чуттевим, i зовнiшнiм фiзичним сприйняттями, цiлком спiвпало з уявними картинами дитинства. Це завжди було для нього ефективною i чудовою можливiстю заглибитися у спокiй.

Раптом Велфарiй вiдчув Виклик свого колеги – Алмiя. Виклик на Патрii означав перемiщення iнформацii у просторi вiд одного патрiйця до iншого. Така передача вiдбувалася завдяки вiдкритим наукою властивостям простору i пiдвищенню здiбностей головного мозку представникiв цiеi цивiлiзацii.

Алмiй працював спiвробiтником Центру космологii в Інститутi науки. Інститут науки був единим центром наукових дослiджень та освiти, який замiнив собою всi унiверситети, iнститути, академii та школи. Це вiдбулося за часiв Великоi Унiфiкацii: у перiод iсторii цивiлiзацii, коли повсюдно вiдбувалося об’еднання рiзних сфер життя суспiльства, насамперед у громадськiй, мистецькiй та науковiй галузях.

– Вiтаю, Велфарiю! Чому так довго не озивався? – пролунало в головi. Приемно було почути близького друга, з яким провiв багато рокiв своеi юностi.

– Вiтаю, друже! Даруй, що змусив чекати. Надто заглибився у роздуми.

– Мабуть, все про Точку думаеш?

– Гм… – на обличчi Велфарiя промайнула ледве помiтна усмiшка. – Так, ти маеш рацiю. Адже час спливае. Небагато лишилося до Подii…

– Навiщо цим перейматися?… Ти ж освiчена людина! – бадьорими словами Алмiй намагався покращити настрiй друга. – Тобi вiдомо, що свiдомiсть нiкуди не зникае, навiть якщо припинить iснування твоя бiологiчна форма. Сьогоднi, дякувати долi, не Темнi вiки, аби так непокоiтися.

Велфарiя зворушило пiклування приятеля.

– Дякую, друже. Нi, я взагалi-то не переймаюся. Навпаки, мене охоплюе велика цiкавiсть. Та не стосовно так званоi смертi. Ти ж пам’ятаеш, що мiй Шлях мае Точки навiть пiсля порожнечi.

– Так, це – правда, – вiдповiв Алмiй i перейшов до справи: – Тут у нас дещо вiдбуваеться… – вiн вмовк, добираючи слова: – Тобi слiд негайно прибути до Кордiсу.

– Гаразд. Щось важливе? – стурбовано запитав Велфарiй.

– Так, – пролунала рiшуча вiдповiдь.

Велфарiй давно знав одну рису свого друга: умiння бути максимально делiкатним. Вiн би нiколи не насмiлився перервати вiдпочинок свого приятеля, якби не сталася якась загрозлива подiя.

– Мiла не виходить на зв’язок уже шосту добу…


* * *

Мiла народилася в один рiк з Велфарiем та останнi п’ятдесят рокiв працювала у Центрi космологii. Одначе вперше вона потрапила до Центру, коли Велфарiй уже активно проводив дослiдницькi роботи у глибинах далекого космосу. Вона закiнчила навчання на кафедрi позапатрiйних цивiлiзацiй iз чудовими результатами i, без вагань погодившись на стажування, вирушила до системи Z242. Навколо двох зiрок, зв’язаних тяжiнням, оберталося декiлька газових гiгантiв. На одному з них мешкали бактерii, якi пристосували свое iснування до суворих умов цього свiту. Таке частенько зустрiчалося: коли на планетах без твердоi поверхнi, лiтаючи в газових потоках, вирувало життя. Тож дiвчину, яка мала великi знання з астробiологii, такi обставини анiтрохи не здивували. Ба бiльше, останнi дослiдження та опрацьованi результати вчених Патрii, а також знання, отриманi на сорок дев’ятому рiвнi iнформацiйного поля Всесвiту, пiдтверджували, що такий стан – далеко не межа для можливостей бiологiчноi матерii.

Отриманi висновки, вже пiсля повернення на Патрiю, дали iй змогу написати блискучу наукову працю про систему Z242, а потiм деякий час з успiхом займатися викладацькою дiяльнiстю й розробляти теорiю просторовоi дiри. Сутнiсть цiеi теорii полягала в тому, що коли галактика сформувалася, а чорна дiра в ii центрi остаточно нагромадила свою критичну масу, поглинувши завдяки всеосяжнiй гравiтацii навколишню речовину, заразом i чорнi дiри менших розмiрiв, тодi настае момент, коли обсяг кiлькостi матерii та енергii е достатнiм, аби у центрi такоi дiри стався вибух. Саме таким способом народжуеться реальний Всесвiт. Звiсно, для спостерiгача ззовнi його розмiри здаватимуться в такiй дiрi надзвичайно маленькими. Проте якщо поринути у глибини такого Всесвiту, пролетiвши в чорну дiру далеко за горизонт подiй, тодi простiр, навпаки, виглядатиме таким же безмежним для спостерiгача зсередини, як i зовнiшнiй Всесвiт, з якого той прийшов. З цього випливае, що й Патрiя у складi своеi галактики перебувае всерединi чорноi дiри. На пiдставi iнформацii на сорок дев’ятому рiвнi таке тлумачення свiтоглядноi теорii наука не пiддавала сумнiву, як i доведений факт, що зазначена спiраль – неосяжна як у бiк зменшення, так i у бiк зростання.

Слiд зазначити, що кожна галактика мае панiвну цивiлiзацiю, котра досягла найвищого розвитку. Цивiлiзацiя Патрii була найдавнiшою в галактицi, тому домiнувала над усiма iншими. Природно, що пiд час ii iснування було накопичено чимало досвiду i знань. Зокрема доведено здатнiсть Всесвiту жити i розвиватися на основi певного унiверсального закону, яким е глобальне iнформацiйне поле, що складаеться з численних прошаркiв. Змiст кожного прошарку пiзнаеться розумом лише у процесi еволюцii свiдомостi – особливоi матерii небiологiчного характеру. Отже, вiдбуваеться природне зближення свiдомостi та поля – унiверсального закону. Проте iснував парадокс, який полягав у тому, що для еволюцiйного руху свiдомостi потрiбна бiологiчна форма.

Тiльки на два питання досi не могли отримати вiдповiдi: скiльки у цьому полi мiститься прошаркiв i де воно закiнчуеться; а також: навiщо i чому свiдомiсть мае себе розвивати i зближувати з законом?

Мiла вiдчула справжнiй захват, коли дiзналася про сигнал iз далекоi планети пiд номером S24 в системi S24ASK, який декiлька рокiв тому прийшов вiд штучного супутника. Той був створений кiлька сотень мiльйонiв рокiв тому представниками ii цивiлiзацii на випадок, якщо життя на планетi S24 подолае планетарну гравiтацiю i сповiстить про свое космiчне громадянство в галактицi. Пiсля сигналу, за вiдпрацьованим планом, до цiеi планети вiдправилася спецiальна група з вiддiлу позапатрiйних цивiлiзацiй Центру космологii для встановлення постiйного контакту. Його змiст полягав у розкриттi для молодоi цивiлiзацii глибинних особливостей свiтоустрою i, за можливостi, у пiдтримцi ii майбутнього розвитку, який би вiдповiдав принципам удосконалення, а не деградацii.

Пiсля встановлення контакту з представниками планети S24, група повернулася на Патрiю. Наступним етапом було змiцнення налагодженого контакту, а для цiеi мети вистачало присутностi лише одного патрiйця. Цим представником зголосилася бути Мiла.


* * *

Кордiс по праву вважався найголовнiшим мiстом планети, як колись – столицею держави патрiйцiв. Колишня держава мала глибоке iсторичне корiння, але ii значення як iнституту органiзацii патрiйського суспiльства закiнчилося з початком епохи Великоi Унiфiкацii. Патрiйцi були менш схильними до контролю, нiж усi iншi цивiлiзацii галактики. Тому чималу частину свого життя присвячували роздумам на самотi й самовдосконаленню. Вони розумiли, що до певного часу держава для них е життево важливим iнструментом, завдяки якому долаеться хаотичнiсть суспiльних вiдносин. Саме таким переламним моментом став початок Великоi Унiфiкацii.

Впродовж короткого термiну невпiзнанно змiнилися свiторозумiння та життевi основи патрiйського суспiльства. Спершу держава поступилася мiсцем iндивiдуальнiй свiдомостi, основа якоi складалася з Принципiв – унiверсальних для всiх жителiв Патрii цiнностей та прiоритетiв розвитку. Паралельно почалася ера синхронiзацii: були створенi синхронiзацiйнi центри для узгодженостi мiж рiзними соцiальними групами. Проте сягнути вiнця розвитку в сьогоденнi дозволило вiдкриття iнформацiйного поля Всесвiту. Воно виконувало двi генеральнi функцii: координацiйну та iнформацiйну. Перша забезпечувала iнформованiсть про всi подii, пов’язанi з представниками патрiйськоi цивiлiзацii, i разом з Принципами дозволяла кожному патрiйцю робити безпомилковi та влучнi рiшення у повсякденному життi. Друга забезпечувала можливiсть користуватися величезним обсягом iнформацii, починаючи з подiй минулого i закiнчуючи глобальними питаннями органiзацii свiтобудови. Отже, синхронiзацiйнi центри, як i держава, свого часу втратили важливiсть, а полiтичне життя зникло назавжди як форма вияву дiяльностi держави.

Усе мiсто охопила жива смарагдова повiнь. Велетенськi просторi будинки височiли серед буяння рослинностi, округлою формою бiльше схожi на острови помiж зеленого океану. Їхня прозорiсть зi шляхетною красою та величчю втiлювала характер патрiйцiв: щирий, справедливий i вишуканий. Перше свiтило, найяскравiше, вже хилилося до обрiю i мiнилося на поверхнi споруд жовтогарячим сяйвом, а на тронi небесного зенiту палало друге сонце, яке щойно зiйшло з протилежного боку. У духмяному весняному повiтрi лiтали бiлi грудочки, схожi на кульки снiгу, милуючи око гармонiйнiстю пухнастих вiзерункiв на тлi золотистого неба.

Маленький патрiець гуляв зi своею мамою, та раптом зупинився i позирнув на небо. Вiн вдивлявся у безмежжя… Чи побачив зiрочку, яка нiяково пiдморгувала йому. А може, цiлу галактику, що принадливо сяяла мiльйонами таких зiрочок?… Потiм вiн подивився уважнiше i помiтив, що насправдi вона дивовижно свiтиться рiзноманiтними кольорами: малиновим, жовтим, блакитним, бiлим.

– Мамо, мамо! Дивись, яка гарна зiрка! – вигукнув вiн. Мати, яка тихенько йшла слiдом, зупинилася поряд i глянула вгору:

– Дуже гарна, любий. А що це за зiрка?

– Ага! Упiймалася! – з переможним трiумфом промовив малюк. – Це ж зовсiм i не зiрка!

– Справдi?… Тодi розкажи менi… – приязно попросила усмiхнена мати.

– Це – галактика чотириста п’ятдесят сьома з кластера S, – сказав хлопчик, заплющивши оченята. – Налiчуе в собi понад дев’яносто мiльйонiв зiрок i…

– Який ти в мене розумник! – танула вiд нiжностi матуся.

Хлопчик вiдкрив очi i подивився на маму. У його поглядi злилися водночас розгубленiсть i зацiкавленiсть.

– Що трапилося, сонечко?

Дитя добряче над чимось метикувало.

– Мамо, а за межами нашого Всесвiту знаходиться таке ж iнформацiйне поле?

– Не знаю, любий, – мама геть не чекала такоi розмови i дещо розгубилася. На мить замислилася: – Мабуть, що так.

– А на якомусь рiвнi ми зможемо дiзнатися про це?

– Аякже. Можливо, вже на наступному – п’ятдесятому.

– А скiльки iх взагалi? – розмова припала дитинi до серця.

– Не знаю, сонечко.

– Як на мене, iх може бути незлiченно, – рiшуче промовив малюк…


* * *

Велфарiй летiв на антигравi до мiста Кордiс. У польотi вiн декiлька разiв перетинав розкiшнi рiзнобарвнi луки. На однiй iз них його увагу привернув величезний табан, який пасся серед високоi трави. Цi рiдкiснi тварини колись майже зникли через патрiйське техногенне втручання. Коли ж у часи Великоi Унiфiкацii патрiйцi перенесли все промислове виробництво на далекi планети своеi зоряноi системи, то популяцiю табанiв вдалося вiдновити.

Ця тварина вражала гармонiйним поеднанням краси та розуму. У глибинi ясних карих очей нуртувала свiдома думка та розумiння. Велике тiло гордовито басувало на чотирьох струнких ногах з копитами та виглядало могутнiм i пружнiм. Зазвичай зустрiчалися лише бiлоснiжнi особини з розкiшними хвостами.