Тi, що живуть пiд землею
Назарiй Вiвчарик


Вiталiк змушений був повертатися з заробiткiв у рiдне село, що пiд Киевом, через трагiчну звiстку з дому. Намагаючись усамiтнитися, вiн засиджуеться бiля колодязя за хатою, куди необачно впускае перстень батька. Спустившись до колодязя у пошуках родинноi релiквii, Вiталiк потрапляе у зовсiм iнший свiт, де йому доведеться зiбрати в кулак усю свою мужнiсть, щоб вижити у двобоi з iстотами пiдземелля…





Назарiй Вiвчарик

Тi, що живуть пiд землею



Природа немов зачаiлася, i в притиснутому хмарами до землi повiтрi не вiдчувалося жодного поруху. Навколо стало темно як уночi. Обабiч села зупинялися навiть машини, не насмiлюючись подолати останнiй вiдрiзок траси на шляху до столицi. А господарники заганяли у найближчi чагарники технiку. Один лише великий комбайн залишився в полi i гордо майорiв червоним вершком серед пшеницi.

Мiж селом i полем у байрацi притихло маленьке озерце, гладь якого схвильовано тремтiла. Озерце не передбачало, що за якiсь пiвгодини воно вперше в життi вийде з берегiв i затопить всеньку балку.

Де-не-де необачнi подорожнi поспiшали знайти прихисток – застрибували до найближчого придорожнього кафе.

Насувалася страшна злива. Ще за тиждень до цього мiсцевий гiдрометцентр повiдомляв про можливi грози в областi, проте через слово «можливi» метеорологам вже давно нiхто не вiрив. Та навiть зламаний годинник вмiе показати двiчi на день правильний час. Тож i цього разу повiдомлення про бурi, зливи та шквали було вiрним.

Враз у зловiснiй тишi блиснуло так, немов хтось увiмкнув серед неба потужний прожектор, який зразу й згас. Блискавку наздогнав хриплий удар грому. І почалося.

Розкотисте i глухе рокотання у небi розiрвали на шмаття тишу. У зiгнаних в зграю сiльськогосподарських машин, що тулилися бiля чагарника, задзвенiли вiкна, але це почув лише Петро, що якогось бiса вирiшив залишитися в кабiнi свого трактора. Петро цього сезону мрiяв отримати гарну премiю, тож совiсно виконував всю роботу i кидати технiку напризволяще не хотiв. Тепер вiн намацав у кишенi мобiльний телефон i вимкнув його, щоб не притягувати блискавки. Про таке вiн колись дивився по телевiзору.

А надворi все клекотiло: наростали пориви вiтру, рiзали небокрай блискавки, бив грiм, хвилями стривожено гнулася пшениця, у iхньому сiльському кафе, край вiкна якого зi своеi кабiни бачив Петро, рiзко закрилися фiранки i погасла миготлива вивiска край дороги. Перед очима Петра в лобове скло важко вдарила перша крапля дощу. А тодi без усякого на те плавного переходу з неба полилося так, що водiй враз втратив з виду i кафе, i дорогу, та навiть сусiдню сiльськогосподарську технiку побiк нього. Петро вiдчув себе всерединi гiгантського акварiуму, бо патьоки на склi перетворились в суцiльнi водоспади, а гул бурi зрiс до того рiвня, коли барабанний бiй дощу чи пориви вiтру вже годi розрiзнити. Це було нестерпно i водiй вперше за своi тридцять рокiв подумав про Бога й попросив його зберегти свiт навколо.

Однак свiт таки зник, бо пiшов пiд воду. З неба лив суцiльний потiк води i прибивав усе додолу. Петро закрив очi, й навiть спробував закрити вуха. Та гул ззовнi все рiвно тиснув на голову.

Йому здавалося, що дах кабiни зараз провалиться i вiн потоне десь на глибинi великого океану. Хоч тракторист нiколи не бачив океану, як i моря, проте вiн чомусь уявляв себе саме всерединi океану. Петро вiдкрив очi. Вiн би й не здивувався, якби за склом пропливла якась чудернацька рибина. Щоб побачити рибину вiн простяг руку i протер спiтнiле скло. Для цього довелося схилитися трохи вперед i, вiдставивши затерплу ногу убiк, вiн чвакнув нею в калюжу. Вода проникла вже й в кабiну.

«На скiльки ж менi вистачить тут повiтря?» – подумав Петро так, немов трактор справдi стояв десь на днi водойми, а не на сушi.

Враз крiзь загальне ревiння грози Петро почув дзенькiт скла: розбилося вiкно вантажiвки, що стояла поряд.

«Хоч би причеп не погнуло та технiку не побило, бо буде механiку клопiт», – подумав стривожено Петро, який вже трохи оговтався.

Але стихiя вщухла так само раптово як i почалася. Пориви вiтру ще зачiпалися за мокрi дахи та дерева, проте вони слабшали, а злива, перейшовши у дощ, поступово припинилася взагалi. Так, немов хтось на небесах закрив гiгантськi гiдранти. Хмари розгублено посунули за обрiй, i десь з-за кабiни трактора навiть вигулькнув нахабний золотий промiнчик сонця.

Петро сторожко вiдкрив кабiну. Надворi було знову тихо i знову тривожно. Треба було пiдбити пiдсумки негоди i оглянути збитки. Водiй видивлявся, куди б то ступити з машини, та земля була так перенасичена водою, що навколо була суцiльна велика калюжа. Петро вирiшив не морочити голову подiбними клопотами й просто зiскочив з кабiни у воду. Ноги одразу занурилися в крижану купiль, яка була набагато вище кiсточок. Чоловiк обiгнув свою машину i поглянув на iншу технiку: вантажiвка таки справдi мала вибитi шибки, а з причепа ще витiкала вода, як з дiрявого вiдра. На полi ситуацiя була ще гiрша. Вся пшениця лежала прибита до землi, немов скошена.

«Може, пiднiметься…» – подумав Петро i пiшов до дороги, високо пiднiмаючи мокрi ноги. Та враз вiн об щось перечепився i вiдсахнувся.

«Падло чи що?» – подумав вiн, придивляючись. З води стирчав сiрий мокрий бiк здохлого зайця, якого втопила злива. По дорозi до кафе, звiдки виходили колеги Петра, вiн наткнувся ще на декiлька утоплених зайцiв, якi просто не змогли подолати небесний водоспад i сховатися де слiд.

– Клич Тольку! Хай гляне, що робиться з тим покинутим у полi комбайном. Бо он у вантажiвки скло побито. І шукай троса, бо вона вгрузла так, що сама не виiде: зараз будемо трактором витягати, – крикнув Петро до когось з гурту.

Бригада заворушилася i кожен зайнявся своiм дiлом. А десь у столицi в редакцiях телеканалiв вже йшло планування наступних випускiв новин i знiмальнi групи виiздили пiд Киiв на поля, щоб показати глядачам, як негода завадила аграрiям жнивувати.

Прийшовши додому пiзно увечерi на невеликий перепочинок, Петро довiдався вiд дружини, що вже став зiркою: його емоцiйну розповiдь про те, як вiн пересидiв зливу у кабiнi свого трактора, а потiм бачив у полi прибитих потужним дощем до землi зайцiв, показали по декiлькох центральних телеканалах.


* * *

Стук вагона заколихував, та Вiталiк не хотiв спати. Вiн нарештi спiймав телефоном знайому радiохвилю i посилив звук у навушниках. Вперше за десять рокiв вiн повертався з Далекого Сходу додому i хоч у школi його прозивали товстошкурим, проте йому таки щемiло серце.

Збоку в купе очуняли двое попутчикiв i, гикаючи, почали шукати розкиданi пiсля вчорашньоi пиятики речi. Один вирiшив придовбатися до Вiтальки, але торкнувшись синця пiд оком, пригадав вчорашнi подii i передумав. Вiталька роками працював плiч-о-плiч з росiйськими зеками на рибзаводi, а тому життя його навчило спiлкуватися з подiбними типами. Суворою в Камчатцi була не природа, а реальнiсть, тож iнколи хлопцi пiсля нiчноi змiни навiть викликали таксi, щоб роз’iхатися по домах i не йти додому пiшки. Можна було наткнутися як не на ментiв, то на блатних.

Поiзд iхав помiж полями, накрапав дощ i в навушниках стиха грала знайома музика. Це була одна зi столичних радiостанцiй, на яку колись пробився однокласник Вiталiка, щоб зачитати свiй реп. Хлопчина гарно попадав у ноти i, безперечно, мав трохи таланту. Тож Вiталька не здивувався, коли раптом через скрипiння в навушниках знову залунав той самий голос, тiльки трохи старший, хрипкiший. Вiталька подумки порадiв за однокласника – значить той не зрадив своему захопленню.

Поiзд ще пару годин почугикав, а тодi збавив хiд i став пiдповзати до мiста. Киiв був весь мокрий, незатишний. У навушниках ведуча новин щось говорила про зливу, яка пройшла областю i пiдтопила поля зi збiжжям. Вiталiку було на це начхати. Там, де вiн працював останнi роки, було багато води, тож вона хлопця не турбувала. Турбувала його телеграма, вiрнiше, ii змiст, який не давав хлопцю спокою. Пiсля школи вiн трохи, для годиться, повчився в унiверситетi, та зрозумiв, що вища освiта не для нього. Посварившись з батьком, вiн подався до дядька на Камчатку, де перетираючи червону iкру з сiллю i прянощами, долав свiй юнацький максималiзм. А дарма. Треба було помиритися з батьком, а тепер-от виявилося вже пiзно…

– Вiталя! Е-е-е! Ти де тут взявся? – з мурашнику, що копошився на вокзалi, вигулькнуло знайоме обличчя.

Вiталiк придивився. То був Вован.

– О! Привiт! А ти який був шустрий, такий i е, – зрадiв появi однокласника Вiталiк. – Ти чого тут?

– Та я ж он в iнтернет-центрi працюю адмiнiстратором. Задовбався сидiти, думав вийти покурити, а тут бачу – ти! Слухай, Веталь, коли ж це я тебе останнього разу бачив? А ти якось змiнився! – не вгавав Володя.

– Постарiв чи не? – поцiкавився серйозно у однокласника Вiталiк.

– Та не, не те щоб постарiв. Ти став якийсь дорослiший, серйознiший, мужнiший!

– Ну дивись менi. Повiрю на слово.

– То де ти тут взявся? Я тебе пiсля школи, мабуть, i не бачив. – перепитував Володя, поки вони прямували через залу очiкування надвiр.

– Не бачив, бо я на Камчатцi iкру робив. Я ж ото пару рокiв повчився в унiверситетi та й кинув. Не те, щоб не мiг вчитися, просто ти ж знаеш, яка в мене була поведiнка. Я там одного викладача якось уперiщив, щоб не дiставав, а вiн на мене поскаржився, то мало пiд статтю не попав. Порадили краще тихо пiти з унiверситету. Ну то я i пiшов.

Володька смачно затягнувся цигаркою i задумався.

– Це ж ти, мабуть, червоноi iкри наiвся! І риби!

– Та не, Вован. На все життя не наiсися, – посмiхнувся Вiталiк. – Зажди, я пирiжка куплю, бо iсти хочу як вовк.

Наминаючи пирiжки, Вiталiк розпитував у Володьки про iнших однокласникiв. А Вован без кiнця дивувався, що його однокласник не зареестрований в соцмережах.

– Веталь! Та якби ти зайшов колись у «Фейсбук», то нiчого б в мене не питав. Он Мiтя вiдростив патли, знайшов якихось хлопцiв, схожих на бомжiв, i вони стали записувати пiснi. Його часто по радiо крутять.

– Ага, я якраз радiо слухав, як iхав, то чув iх пiсню. «Кицьки i цицьки»… Мiтя не змiнився.

– Петра батьки намагались запхнути хоч в якийсь коледж чи технiкум пiсля школи, але марно. Та й навiщо мучити хлопця. Ну не хотiв вiн вчитися i край. Зате от трактор водить як Шумахер i за сезон у полi «зрубуе» бiльш як 50 тисяч гривень. Ще й господарство вдома мае, то iм з жiнкою вистачае.

– А вiн одружився? – уточнив Вiталiк.

– Так, на Тетянi. Тiй, що у класi Б вчилася, донька фiзрука.

Вiталiк слухав безлiч цiеi, по сутi, непотрiбноi для нього iнформацii i думав про те, як змiнився свiт. Хтось десь одружувався, хтось створював музичнi гурти, хтось шукав себе в сусiдньому Киевi i просиджував цiлий день в iнтернетi, як Вован, а вiн iшачив на тiй Камчатцi i бачив бiльше лососiв та бурих ведмедiв, нiж людей. А в один звичайний день отримав телеграму з трагiчним змiстом…

Вован звично стусанув Вiталiка.

– Е-е-е! Ти тут чи де? Я ж питаю, чого так довго не приiжджав?

– А я, та цей… Довга iсторiя.

– А я не поспiшаю на роботу. За мене там е кому почергувати, – закурив нову цигарку Володя.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (http://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=21992954&lfrom=201587221) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.