Infernale. Пекельний сеанс
Джонатан Скарiтон


Маленька донечка Алекса Вiтмена, шукача рiдкiсних кiнострiчок, зникла в Единбурзi десять рокiв тому. І ось тепер йому необхiдно повернутися сюди, щоб вiдшукати унiкальний фiльм Огюстена Секюлера, винахiдника «рухомих картин».

Тим часом детектив Джорджина Макбрайд розслiдуе серiю вбивств дiтей наприкiнцi 1980-х. Вiдеозапис, що вбивця надiслав до полiцii, дивним чином пов’язаний iз загубленим фiльмом Секюлера. Шляхи Джорджини й Алекса перетинаються, i тепер на них чекае мiстична та небезпечна пригода, у якiй химерно сплелися таемницi минулого й теперiшнього часу.





Джонатан Скарiтон

Infernale. Пекельний сеанс








© Jonathan Scariton, 2017

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018


* * *


Моему батьковi







Частина І

Жовтень 2002 р.



1

Чорнi шкiрянi черевички цокотiли по мармуровiй пiдлозi фойе. Секретарка провела Алекса Вiтмена повз декоративний фонтан до масивних дубових дверей у кiнцi облицьованого гранiтом вестибюля.

Ендрю Вальдано розвернувся у шкiряному крiслi назустрiч Вiтмену.

– Мiстере Вiтмен. Прошу, – вiн вказав на гостьове крiсло по iнший бiк столу. Вiтмен уже встиг зайняти його.

Вальдано можна було дати вiд п’ятдесяти до шiстдесяти п’яти рокiв. Його вуса набули свинцево-сiрого вiдтiнку, тодi як чорнильно-чорне волосся зберегло природний колiр. Над пошитою на замовлення шовковою сорочкою красувалося обличчя кольору сiроi пилюги.

Стiл Вальдано був iз темного червоного дерева, прикрашений рiзьбою: по кутках пiднiжжя сидiли чотири крилатi грифони. Позаду, за вiкном вiдкривався осiннiй лос-анджелеський день. Надворi з готичного фасаду споглядали мiсто гранiтнi гаргульi, стискаючи пазурами своi гротескнi голови.

На стiнах кiмнати на парусинових стендах були розвiшенi кiноплакати у рамках – нагадування про вишуканi твори минулого: «Нетерпимiсть: боротьба любовi крiзь вiки», «Народження нацii», «М», «Великий парад». Також на стiнах висiли фотографii режисерiв цих шедеврiв: Д. В. Грiффiт, Кiнг Вiдор, Джозеф фон Стернберг, Ф. В. Мурнау.

Вальдано заговорив першим.

– Де вiн?

У нього був тон людини, що звикла отримувати бажане.

– Заради бога, обiйдемося без передмов, – сказав Вiтмен.

Його найняли вiдшукати копiю фiльму «Котячим кроком». За сюжетом фiльму багата спадкоемиця (Гелен Твелвтрiз) приiздить до усамiтненого маетку, щоб заявити права на свiй статок, а опинившись на мiсцi, потрапляе в полон жахiв через манiяка-втiкача («Кота») i пiдступних претендентiв на спадщину, також ii родичiв. Годi було назвати це кiно захопливим – чергова варiацiя на тему «старого темного будинку», спроба заробити на успiху «Кота й канарки» Пауля Ленi, звуковим римейком якого воно й було. Однак картина «Котячим кроком» десятирiччями вважалася втраченою, i це робило ii бажаним здобутком, особливо для приватних колекцiонерiв.

Алекс Вiтмен був почасти археологом, почасти детективом iз пошуку всього, що стосуеться кiно. Вiн повинен був опинятися в потрiбному мiсцi в потрiбний час. Його майже фотографiчна пам’ять на каталоги, мiсця й деталi дозволяла йому заробляти на колекцiонерах i торговцях, готових ризикнути тисячами доларiв у залежностi вiд того, чи був кiноплакат одноаркушним чи триаркушним, чи мiстив знайдений у вогкому пiдвалi коток плiвки загублену сцену або небажанi склейки. Такi речi на «Сотбiз», «Бонемз» чи приватних аукцiонах отримували шквал пропозицiй вiд покупцiв.

– Я залишив контейнери з фiльмом у вашоi секретарки. Загалом вiсiм коткiв плiвки на целулоiднiй основi, – сказав Вiтмен. – Сподiваймося, що вона в неi не згорить.

– Стан?

– Придатний для перегляду, з огляду на дату випуску. Упевнений, що вашi друзi зможуть позбутися кiлькох розривiв i нерiвностi зображення в деяких кадрах. Хай там як, глибоких подряпин емульсiйного шару немае.

– Отже, ви переглядали ii?

– Проектував на стiну у своiй вiтальнi. Потiм вирiшив, що стiна мае кращий вигляд такою, як е.

Вiтмен сунув руку до кишенi пальта й дiстав зiм’яту самокрутку.

– Тут не можна курити.

Вiтмен витяг запальничку й пiдпалив цигарку. Видихнув блакитний дим над столом, що роздiляв iх. Крихта тютюну прилипла мiж його губ, i вiн виплюнув ii на стiльницю, нi на мить не втрачаючи зорового контакту з Вальдано.

Вальдано пiдвiвся з крiсла й пiдiйшов до шафки лiворуч iз двома поворотними лампами по боках. Дiставши кришталевий рiзьблений декантер, вiн налив вина i простягнув келих Вiтмену. Той зауважив рожевi вiдполiрованi нiгтi чоловiка, наманiкюренi до блиску.

– Ви добре вмiете знаходити речi, – сказав Вальдано.

– Лише тому, що iндустрiя кiно роками добре вмiла iх губити.

Вальдано пропустив це повз вуха.

– Вiзьмiмо для прикладу ось цю рiч. Що вам вiдомо про неi, мiстере Вiтмен? – вiн жестом вказав на плакат у центрi стiни праворуч вiд себе. На плакатi хмарочоси й дивовижнi велетенськi споруди вивищувалися над пейзажем у кольорах сепii. Рiзкi ламанi контури пiдсилювали футуристичний тон малюнка.

– Берлiн, 1927 рiк, – сказав Вiтмен. – Оригiнальний дизайн Гайнца Шульца-Нойдамма. Надрукований у зв’язку з виходом «Метрополiса» 10 сiчня того ж року. Триаркушний плакат, виготовлений кiностудiею UFA в Нiмеччинi. Бiльшiсть таких була знищена або викинута пiсля того, як iх зняли з рекламних щитiв. Залишилося чотири оригiнальнi примiрники. Ви маете один iз тих двох, що перебувають у приватнiй власностi.

– Потужний мистецький твiр, здатний схвилювати, – як i сам фiльм, ясна рiч, – сказав Вальдано.

– Звiсно, це пiдробка. Як i кожен плакат у цiй кiмнатi, – вiдповiв Вiтмен.

Вальдано хитро, по-змовницькому всмiхнувся.

– Як це так?

– Невiдповiдний розмiр. Гарна рамка, до речi. Де ви ii вкрали, на блошиному ринку?

Насправдi ж розмiр здавався таким, як треба. Але Вiтмен зважив на те, що Вальдано не дурний, вiн не залишив би кiноплакат вартiстю понад мiльйон доларiв висiти в кабiнетi.

– Ось що менi у вас подобаеться, мiстере Вiтмен. Ви пiдмiчаете кожну деталь. Звiсно, це добра факсимiльна копiя. Навiть розмiр точно вiдповiдае оригiналу, котрий, як ви слушно зауважили, я тримаю в iншому мiсцi.

Ходили чутки, що у своему будинку вiн обладнав камеру схову з контролем температури та вологостi й технологiею доступу через розпiзнавання вiдбиткiв пальцiв. Там зберiгалися найбiльш рiдкiснi фiльми. Вальдано все ще дивився на плакат.

– Гадаю, лише ви здатнi з першого погляду зрозумiти, що це копiя.

Вiтмен позiхнув.

– Ви викликали мене розмовляти про справи чи…

Колекцiонер вказав на портрет над камiном iз вiндзорського каменю. Чорно-бiле фотографiчне зображення чоловiка рокiв за сорок, iз маленькими вухами й добрими мудрими очима. Решта обличчя ховалася пiд бакенбардами й бородою. В руцi вiн тримав бiлий цилiндр, у пальцях другоi руки тлiла цигарка.

– Упiзнаете цю людину, мiстере Вiтмен?

Вiтмен запустив пальцi в бороду.

– Це Огюстен Секюлер, чи не так? Французький винахiдник.

Батько Алекса Вiтмена, торговець кiносувенiрами в часи, коли це ще не було професiею, тримав у вiтальнi фотографiю Секюлера. Нi дружининоi, нi синовоi фотографii батько не мав, проте мав портрети братiв Люм’ерiв, Томаса Альви Едiсона та Едварда Майбриджа[1 - Едвард Майбридж (1830–1904) – британський та американський фотограф i дослiдник, вiдомий вивченням процесу руху та його фiксацii. Винахiдник зоопраксископа – одного з перших приладiв для проектування рухомих картин.].

– Звiсно, – сказав Вiтмен. – Секюлер вважаеться першим, хто записав рухомi зображення на плiвку. Фактично «Сцена в садах на Принцес-стрит» вважаеться першим рухомим фiльмом. Зображення були вiдзнятi в 1888 роцi в Единбурзi, у Шотландii, на кiлька рокiв ранiше вiд робiт Едiсона i братiв Люм’ерiв.

– Знаете, що з ним сталося, мiстере Вiтмен?

– Нiхто не знае. Вiн так i не змiг провести заплановану публiчну демонстрацiю, адже загадково зник iз потяга в 1890-му. Його тiла й багажу так i не вiдшукали. Детективи трьох краiн займалися його пошуками. Жодного слiду не знайшлося. Гадаю, на час зникнення вiн прямував потягом на Париж[2 - Прототипом Огюстена Секюлера був французький винахiдник Луi Еме Огюстен Ле Пренс (1841–1890), автор першого в iсторii прототипу кiнознiмального апарата i перших кiнозаписiв. 16 вересня 1890 року зник за загадкових обставин пiд час подорожi потягом Дiжон – Париж. У книзi пiд частково змiненими назвами перелiченi створенi ним кiнозаписи, майже повнiстю збереженi iмена близьких родичiв, бiографiчнi подii та обставини «патентних вiйн», що розпочалися пiсля зникнення Ле Пренса, але мiсцезнаходження майстернi перенесене з мiста Лiдс у Захiдному Йоркширi до Единбурга.].

– Так i було, – сказав Вальдано, усе не вiдводячи погляду вiд очей Секюлера. – Вiн вiдвiдував брата в Дiжонi. Планував зустрiтися з друзями в Парижi, перш нiж попрямувати далi до Нью-Йорка на час запланованоi експозицii. Це мала бути перша публiчна демонстрацiя рухомих зображень.

– Але Секюлер так i не прибув до Парижа. Насправдi його бiльше нiколи не бачили. Схоже, що Гiчкок початку сторiччя потрапив у бiду.

– Це ваша парафiя, – сказав Вальдано. – Ви бачили щось iз його робiт?

– Я бачив «Сцену в садах на Принцес-стрит», – всмiхнувся Вiтмен. – Усi двi секунди.

Вiн зручнiше вмостився в крiслi.

– Каталоги стверджують, що серед його вцiлiлих робiт також е «Рух транспорту через Пiвденний мiст», «Людина, що виходить з-за рогу» i «Акордеонiст».

Вальдано знову глянув на нього з тiею-таки змовницькою посмiшкою.

– Це не зовсiм так.

– Так сказано в каталогах.

– Звiсно, вашi джерела поiнформованi, та навряд чи точнi.

Вiн витягнув зi столу одну з шухляд i дiстав два аркушi, якi простягнув Вiтмену.

– Нещодавно я придбав це в одного книгаря, який облаштувався в Нью-Йорку.

Нiби прочитавши думки Вiтмена, вiн додав:

– Листи Карлайла Істроу друговi.

– Карлайла Істроу? Окультиста?

– Окультиста, письменника, альпiнiста, фiлософа, шахiста, художника i соцiального критика, i це ще не все.

– А також чорного мага, наркомана, еротомана. Пам’ятаю його на обкладинцi альбому «Клуб самотнiх сердець сержанта Пеппера». Вiн мав суттевий вплив на багатьох музикантiв, як-от Джиммi Пейджа, який придбав його колишнiй замок у Шотландii.

Вальдано всмiхнувся.

– Вiн другий злiва – мiж Мей Вест i Шрi Юктешваром.

Одержимий розгадуванням таемницi безсмертя, Карлайл Істроу об’iхав свiт, провадячи окультнi ритуали, укладаючи практичнi посiбники з езотерики та магii (чи «магiки», як вiн ii називав) i здобуваючи друзiв серед найвидатнiших митцiв i мислителiв свого часу, включно з Огюстеном Секюлером.

Вiтмен спитав, яким чином цей лист пов’язаний iз французьким винахiдником.

– Дивiться самi.

Вiн поправив окуляри в сталевiй оправi й заходився вивчати документ. Це був надрукований на парi аркушiв лист iз двома маленькими дiрочками там, де сторiнки колись були сколотi разом. Обидва аркушi вицвiли з часом, i на них були помiтнi легкi згини вiд тримання в конвертi. Рядки були написанi чорним чорнилом, дещо нахиленим почерком iз гострими кутками та розривами. Лист датувався 16 серпня 1980 року i мав заголовок «Готель “Блю Клеридж”». Автор-окультист перекреслив заголовок i написав, вочевидь, свою тодiшню адресу:








ххххх – нерозбiрлива адреса – ххххх



16 серпня 1889 р.



Кетрiн Лонггорн

Вест-Савiлль-Террас, 12

Единбург ЕН9 3DX

Велика Британiя



Люба Кетрiн,

Я давно передчував, що вiнець моеi працi уподiбниться фiналу «Алiси в Краiнi чудес». Але поспiшаю додати: це стало поштовхом до усвiдомлення мною краси життя.

Менi невiдомо про Дiораму, про яку ти пишеш. Мое спiлкування з медiумом добiгло кiнця так само швидко, як i почалося, аж тут старий друг зробив менi ласку, подiлившись, мабуть, найпершими рухомими картинами, якi вдалося пiймати на плiвку. Я добре пригадую, як тривали приготування до зйомок однiеi з них у садах на единбурзькiй Принцес-стрит. Але iнша, вигадливiша картина готуеться саме зараз; ii назва «Sеance Infernale»[3 - «Пекельний сеанс» (фр.).], i вона змальовуе Падiння людини. Переконаний, що цi рухомi картини приховують у собi магiчну iстину.



Далi в листi йшло обговорення перелiку книг Істроу та планiв публiкацii, вочевидь iз намiром залучити адресата до взаемодii. Пiдпис: «По-братньому твiй, Карлайл».

Вiтмен пiдняв очi вiд рукопису й зустрiв нетерплячий погляд Вальдано.

– Ну? Що скажете?

– Ви вважаете, що вiн каже про Секюлера. Ще один фiльм. «Sеance Infernale».

– Саме так. Що ще це може бути?

Вiтмен промовчав, спокiйно дослiджуючи рядки листа.

Його думки перервав Вальдано:

– Можна з упевненiстю сказати, що перший iз двох зразкiв, про якi пише Істроу, це «Сцена в садах на Принцес-стрит».

– Але незрозумiло, чи мае вiн на увазi ту саму особу, – вiдповiв Вiтмен. – Ми навiть не знаемо, чи йдеться про справжнiй фiльм. Може, вiн просто намагаеться закадрити цю жiнку, Кетрiн. Істроу був пройдисвiт, хiба не так? Завжди прагнув домогтися свого, манiпулюючи людьми.

– А я гадав, ви оцiните, коли побачите в його тактицi дещо вiд себе, – сказав Вальдано.

Вiтмен знизав плечима.

– Усi ми щось умiемо в цьому життi.

Блакитна хмарка цигаркового диму колихалася над столом Вальдано.

– То чого ви вiд мене хочете?

– Я хочу, щоб ви знайшли для мене цей фiльм, мiстере Вiтмен.

– Менi нецiкаво.

Вальдано задрiботiв пальцями по столу.

– Я гадав, що вас узагалi не приваблюе вiкторiанське кiно. Звiдки раптом така охота ганятися за примарами?

– Вiдсутнiсть розпалюе бажання. Це буде незвичайний додаток до моеi колекцii.

– Просто вiддайте менi грошi за картину з Твелвтрiз, i я пiду. Я казав вам, що «Котячим кроком» – це моя остання робота на вас.

– Дуже люб’язно, що дали менi знати. І все-таки ви постiйно повертаетеся.

Вiн зiтхнув. Навiть у цьому зiтханнi вiдчувалася нетерплячiсть.

– У минулому ви нiколи не розчаровували мене, мiстере Вiтмен. Лише з плакатом «Франкенштейна», який я найняв вас шукати десять рокiв тому. Його ви менi так i не знайшли. Однак у свiтлi обставин, що склалися в той перiод вашого життя, я волiю забути про це. До речi, твори мiстера Вейла мене бiльше не цiкавлять, – на мить його очi напружилися. – Хоч я не можу позбутися думки, що ви таки знайшли один екземпляр, який приховали вiд мене.

Вiтмен клiпнув на нього очима, стривожившись.

«Вiн блефуе. Вiн не знае. Не може знати».

– Я не бачив у вас чоловiка, зв’язаного родиною й супутнiми негараздами, мiстере Вiтмен.

– А я вважав вас гарним сiм’янином. Закладаюся, що ви зiпсували чотирьох-п’ятьох лише цього мiсяця.

У вiдповiдь на це Вальдано натиснув кнопку на краю стола, i електричний вiндзорський камiн пiд портретом Секюлера з трiском ожив. Вiтмен неспокiйно засовався в крiслi. Вiн починав пiтнiти. Приплив нудоти захлеснув його, щойно з глибин свiдомостi зринули спогади про вогонь.

– Усе гаразд, мiстере Вiтмен? – запитав колекцiонер з усмiшкою, широкою, як у «Людини, що смiеться». Вiтмен важко глитнув, намагаючись приховати свою нiяковiсть. Вiн уникав дивитися в камiн, боячись упасти в панiчний стан, та все одно вiдчував, як танцюють язики полум’я, лижучи повiтря.

– Не впевнений, що я вдала людина для цiеi роботи, – спромiгся вимовити вiн.

Колекцiонер дiстав iз нижньоi шухляди чекову книжку й поклав на стiл.

– Ви не скористалися моiм чеком за замовлення «Франкенштейна». То нащо це робити? Нащо торгуватися пiд час кожноi зустрiчi, вимагаючи пiдвищення платнi, коли не збираетеся отримувати цих грошей? Вважаете, що це кривавi грошi, так? – вiн розсмiявся, наче така ймовiрнiсть розважала його. – Це мов продати душу дияволу.

– Може, я просто не хочу цiеi роботи.

– Ви брешете. Колода тасуеться, i вашi пальцi сверблять вiд нетерпiння грати.

Вiн заповнив чек, пiдписав, вiдiрвав його i згорнув на столi.

– Вчинки брешуть гучнiше за слова, мiстере Вiтмен. Бачите, якщо ви згоднi сидiти тут i слухати мое бурчання, доки з мого камiна вистрибуе, мабуть, единий страх у вашому життi, то закладаюся – ви взялися б за цю роботу й задарма. Задля цього ви зрадили б i власну родину, якби ще мали ii поряд.

– Ідiть до бiса.

Вальдано розсмiявся.

– Цього вистачить для авансу, транспортних та iнших витрат, – вiн пiдштовхнув папiрець до Вiтмена. – Просто ще один чек, яким ви не скористаетеся.

Вiн знову натиснув кнопку на столi, i вогонь сховався.

Вiтмен вiдчув, як розслабляються м’язи i дихання повертаеться до норми. Ковтнув слину, даючи собi мить, щоб перевести подих. Потiм потягнувся до столу й повiльно розгорнув чек, стиснувши вказiвним i середнiм пальцями.

– Ви казали, що я постiйно повертаюся. Цього разу не повернуся. На все добре.

Вiн жбурнув чек у бiк Вальдано й пiдвiвся з крiсла.

– Мiстере Вiтмен, – почув вiн, як гукае з-за спини колекцiонер. Алекс Вiтмен повернув голову й уперше побачив благальний вираз на обличчi Вальдано. Звiсно, той намагався не клiпати, зберегти владну усмiшку. Але поза виказувала його сповна – уже не горда, не самовпевнена, вона запопадливо благала про допомогу.

Вальдано ретельно зважив своi слова.

– Коли не тонете в сарказмi й жалощах до себе, ви найкращий для цiеi справи. Я можу не любити вас, але це й не потрiбно – ви робите до бiса добру роботу.

«Капiтан Фантастик», – подумав Вiтмен. Вiн був заiнтригований самопроголошеною поразкою Вальдано – без сумнiву, ще однiею з хитромудрих iгор його розуму. Вальдано мав рацiю: Вiтменовi було цiкаво знайти загублений фiльм. Вiн не звернув уваги на тривожне ниття у шлунку. А колись був навчений довiряти таким знакам застереження.

– Якiсь родичi? – спитав Вiтмен, знову сiдаючи в крiсло.

– Жодного з нащадкiв Секюлера менi знайти не вдалося. Це, звiсно, не повинно знеохочувати вас спробувати самому. Я зiбрав теку, що мiстить усю iнформацiю, пов’язану з цим проектом. Як побачите, здебiльшого там йдеться про самого чоловiка, оскiльки про «Sеance Infernale» нiчого не вiдомо. Почнiть iз Музею науки в Лондонi й колишньоi майстернi Секюлера в Единбурзi.

– Що, на вашу думку, з ним сталося? Я маю на увазi Секюлера.