Чужинець
Сiмона Вiлар


Давня Русь, ІХ столiття. Впевнено й жорстоко правлять варязькi князi Аскольд i Дир, але наближаеться епоха нових правителiв. І ось уже сiе смуту серед племен на Днiпрi загадковий Торiр, таемно засланий до стольного граду за велiнням новгородського князя Олега, прозваного Вiщим. Помiчники Торiра – волхви Перуна – поливають брудом славнi iмена тутешнiх владик, славлячи мудрiсть i велич князiв новгородських. Суворий Торiр не зупиниться нi перед чим, щоб виконати волю Олега й посадити на киiвський престол нового володаря. Несподiвано шлях варягу заступае прекрасна й горда слов’янка Карина, яку вiн за iронiею долi врятував вiд смертi… Пiдступи ворогiв i зрадництво друзiв, небезпеки i битви, боротьба за владу, лiд i полум’я – хоробра слов’янська дiва i холодний скандинавський воiн зiйдуться в протистояннi i падуть, переможенi любов’ю…





Сiмона Вiлар

Чужинець








© Гавриленко Н. Г., 2017

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», видання украiнською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018


* * *




Передмова


Дiя роману Сiмони Вiлар «Чужинець» вiдбуваеться наприкiнцi IX столiття – то був час, коли зароджувалась наша державнiсть, час, про який у лiтописi мовиться: «звiдки почалась Руська земля». І хоча ця епоха надзвичайно важлива для становлення всiх трьох схiднослов’янських народiв, на жаль, про неi вiдомостей зовсiм обмаль. Та й те, що нам вiдомо, належить радше до царини легенд, анiж справжньоi iсторичноi дiйсностi. Проте талант письменника в тому й полягае, щоб вдихнути життя навiть у той неймовiрно далекий вiд нас свiт. І книжка вводить читача в атмосферу покликаного до життя минулого – воно насичене звуками, запахами, барвами i людськими переживаннями.

Сiмона Вiлар змальовуе Давню Русь такою, якою ii народжуе творча уява письменницi. Цей свiт напрочуд гарний, привабливий, але й жорстокий – людськi бажання, саме життя в ньому знецiненi. Величезна Русь ще тiльки-но зачинаеться, ii племена роздробленi й живуть кожне власним життям, за своею правдою. Що iх об’еднуе? В основному вiра у спiльних богiв. Але якщо в глушинi, де ще сильнi родовi пережитки, бiльше шанують прабатька Рода, то там, де князi спираються на силу оружних загонiв – дружин, уже звеличено захисника воiнiв i князiв Перуна, а де ведуться торги i призбируеться багатство, бiльш шанованим стае бог торгiвлi Велес.

Пригодницький роман не можна уявити собi без iнтриги й динамiки сюжету, драматичного кохання та яскравих персонажiв. При цьому героi давнього минулого живуть у зовсiм iншiй ментальностi, анiж та, до якоi призвичаiлись ми. Адже ми вже давно прийняли i зжилися iз християнською мораллю, яка зовсiм не була властива нашим язичницьким пращурам. Звiдси iншi погляди героiв роману на навколишнiй свiт, iнше розумiння ними вiрностi й кохання, кревноi спорiдненостi й честi. Та все ж вони багато в чому зрозумiлi нам, бо завжди «добро залишаеться добром – у минулому, майбутньому i сьогоденнi».

Якими були стародавнi руськi князi? Палали вони патрiотизмом чи, як здебiльшого й сьогочаснi полiтики та можновладцi, передусiм дбали про власну вигоду? Якими були служителi старих богiв – сповненими фанатизму, схильними до iнтриг чи, може, свято вiрили в те, що несуть у народнi маси волю своiх богiв? Яким було кохання в ту сувору добу, що дiстала в науцi визначення «военна демократiя»? Вирiшальну роль вiдiгравали почуття конкретних людей чи на перше мiсце ставилися загальнi справи общини? А втiм, авторка звернулася до часу, коли родовi вiдносини та племiнний лад уже вiдходили в минуле, коли тон у суспiльствi все бiльше задавала особистiсть, коли люди прагнули видiлитися, пiднестися, стати багатшими, знач?щiшими.

Героi роману «Чужинець» рiзнi й самобутнi. Історичний князь Дир передусiм воiн, варяг, котрий ще не позбувся на слов’янськiй землi тiеi лютi у своiй скандинавськiй кровi, яка iнодi перетворюе його на берсеркера (воiна-звiра); Аскольд – старший лiтами, багато в чому мудрiший i терплячiший; Олег – воiн-волхв, що прагне понад усе влади.

Непроста доля головноi героiнi роману – слов’янськоi дiвчини Карини. Народжена в невеликому племенi, гiдна князiвського терему красою й гордою вдачею, вона пiзнала розкошi та злиднi, возвеличення i приниження, щастя кохання й гiркоту самотностi. Але рiшуча вдача змушуе ii шукати лiпшоi долi, i вона вирушае до Киева, сподiваючись розшукати там свого батька, славного спiвця Бояна. Маючи енергiйний розум, сильну волю й велике самолюбство, Карина обирае стольний град як едине мiсце, де людина може досягти гiдного становища завдяки власним заслугам, усупереч невельможному походженню.

Ще один герой роману – варяг Торiр – вовк-одинак, таемничий месник i посланець Олега Вiщого. Йому доручено втертися в довiр’я до киiвських князiв, розiрвати iхнi угоди iз союзниками i зробити все, щоб полегшити завдання Олеговi домогтися влади на Днiпрi. Заради цього вiн готовий пожертвувати i власною безпекою та честю, i навiть життям тiеi, котра його безмежно кохае.

Є в романi й iншi героi: поет-спiвець Боян, волхв Волдут, вiдчайдушний воiн-жартун Кудряй, вразливий i нiжний, мов дiвчина, боярський синок Любомир, киiвська спiвунка Бiляна… Усi вони органiчно вписуються в колоритний i самобутнiй свiт Давньоi Русi, в його складну ментальнiсть i сувору дiйснiсть.

Роман «Чужинець» – це книжка про час i про людей. Вона гостросюжетна й пiзнавальна одночасно, адже долi людськi вершаться в нiй на тлi реалiй такоi далекоi давнини.




Пролог



Лiто 862 року

Ясноок першим вiдчув: сталося щось непередбачуване.

Ще хвильку тому вiн iз княжичами завзято cтинав дерев’яною зброею кропив’янi хащi бiля гостроколу, та раптом завмер, прикипiв до мiсця, немов до чогось дослухаючись.

Невдовзi й наставник Бьоргульф, зачувши недобре, сердито цитькнув на галасливих дiтлахiв. А й справдi, щось вiдбувалося: заметушилася сторожа на заборолах[1 - Заборола – захищенi галереi на фортечнiй стiнi. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)] фортецi, забiгали воiни-руоси, залунали закличнi вигуки. І одразу ж хрипко засурмив рiг – тривога!

На верхнiй галереi терему, де маленька Мила бавилась лялькою, з’явилася занепокоена княгиня.

– Що се за гвалт, Бьоргульфе?

Але старий воiн уже поспiшав на стiну. На ходу кинув через плече:

– Забирай дiтей, вельможна панi! Та хутчiш!

Вiдколи це вiн посмiв наказувати дружинi Хорива Киiвського?

Проте горда княгиня не виказала свого обурення. Пiдхопивши на руки Милу, заходилася скликати синiв. Гукнула й Ясноока – та де там! Нехай княжичi ховаються за жiночими подолами, а вiн, Ясноок, син вiкiнга! Його мiсце на заборолах фортецi – там, де й належить бути воiнам. Не звертаючи уваги на окрик княгинi, хлопчина, розмахуючи дерев’яним топiрцем, помчав за Бьоргульфом.

Звуки рогу продовжували тривожно пронизувати тишу спекотливого полудня. Звiдусiль поспiшали воiни-руоси, нашвидку застiбаючи шоломи, пiдв’язували поручi, зручнiше перехоплюючи зброю. Ясноока грубо штовхали. Хтось гримнув, щоб забирався геть i сховався за запорами. Але хлопчик, чiпляючись за поручень сходнiв i протискуючись мiж чоловiками, все ж видерся на майданчик оглядовоi вежi над ворiтьми.

Та його помiтили й тут.

– Заберiть геть Егiльсона! Чому щеня плутаеться пiд ногами?

Проте Ясноок мов клiщами уп’явся в поручень на майданчику i раптом заволав:

– Мама… Там моя мама!

Вiн уже бачив ii: без шолома, зi свiтлим волоссям, що маяло на вiтрi. Кiнь ii мчав учвал i з розгону влетiв у воду – туди, де був брiд через рiчку Стугну, на пiдступах до фортецi Вiтхольм.

Воiни, що з’юрмилися вгорi, загукали, пiдбадьорюючи вершницю. Певна рiч: вiдважна дружина ватажка Егiля не гнатиме верхи без причини, мов навiжена. Разом iз кiлькома воiнами вона втiкала вiд ворога, i хоча переслiдувачiв ще не було видно, та з боку бору за Стугною вже долiтав гомiн i чувся глухий тупiт копит близькоi гонитви.

Що б це могло бути? Хто насмiлився напасти на воiнiв, якi служать киiвському князю Хориву?[2 - Вiдомi iмена трьох князiв-засновникiв Киева – Кий, Щек, Хорив. Авторка взяла на себе смiливiсть зробити цi iмена династичними в роду киiвських князiв. Так, чоловiк однiеi з героiнь роману, князь Хорив, не е тим легендарним засновником, про котрого оповiдае «Повiсть минулих лiт», а просто зображений як один з його нащадкiв.]

Тим часом утiкачi, спiнюючи води Стугни, проминули брiд i, безжально шмагаючи коней, поспiшили на дорогу, що вела вгору до Вiтхольма. І зараз же на протилежному березi показалися переслiдувачi. Все новi й новi вершники виринали iз заростей. Попереду, люто горлаючи, щодуху скакав воiн у шоломi iз золоченими рогами, i у Вiтхольмi його одразу впiзнали.

– Оскальд! Вичекав слушного часу в Киевi, Рюрикiв пес…

– А ондечки й кияни з ним. Боярин Гур’ян зi своiми людьми… І Вавила з дружиною. Хай згинуть цi зрадники в обiймах крижаноi Хелi!..[3 - Хель – у скандинавiв володарка потойбiчного свiту, крижаного пекла Хельгейму (названого за iменем цiеi великаншi), хтонiчне чудовисько iз гниючими ногами.]

– Що ж, схоже, матимемо насолоду вiд славноi пiснi списiв![4 - Пiсня списiв – битва. Такi поетичнi метафори, що мають назву кенiнги, часто вживалися в мовi скандинавiв.] – майже весело мовив хтось. – Покажемо ж цим киянам, що не дарма ми iли хлiб Хорива Киiвського!

Ясноок не слухав. Його охопила тривога. Де ж батько – сильний i вiдважний ярл[5 - Ярл – (букв. шляхетний) скандинавський вельможа, за станом рiвний бояриновi у слов’янських племен.] Егiль? Як вiн допустив, щоб цi люди напали на матусю?

Одначе, хоч як пильно хлопчик вдивлявся в обличчя вершникiв, що наближалися до фортецi, батька серед них вiн не помiтив.

Погоня наспiвала, хоча втiкачi вже прогуркотiли божевiльним чвалом по першому з мiсткiв через рови, що оточували Вiтхольм. Один iз супутникiв дружини ярла, вистрибнувши на ходу iз сiдла, перерубав мотуззя, i мiсток злетiв угору пiд вагою вантажу, миттю перетворившись на заслону. Кiнь не сповiльнив бiгу й помчав за iншими, тож спiшеному воiновi не лишалося нiчого iншого, як кинутися до залишкiв зрубаних на пiдступах до фортецi сосен – вiн сподiвався у такий спосiб дiстатися до найближчих заростей, а вiдтак сховатися в лiсi.

Проте хтось iз переслiдувачiв пустив безжальну стрiлу, що наздогнала воiна, – i той упав сторч, покотившись по схилу просто в одну iз ям-пасток.

Вiтхольм – колодяна цитадель пiвнiчних найманцiв князя Хорива – стояв на пагорбi й був непогано укрiплений. На крутих схилах та пiдступах до стiн приховано чимало ям-пасток iз загостреними кiлками на днi, влаштованих для того, щоб кiннотники не могли упритул наблизитися до фортецi. Три ряди ровiв iз мiстками, якi будь-якоi митi могли перетворитися на заслони, утворювали наступну лiнiю укрiплень. Дорогою втiкачi встигли перерубати мотузки, що утримували ще два мiстки, – i щоразу смiливцям доводилося платити життям за кiлька виграних хвилин.

Нарештi й переслiдувачi змушенi були стримати коней. До них ще не могли долетiти стрiли, пущенi зi стiн крiпостi, та заслони й пастки вже почали робити свою справу. Коли остання трiйця втiкачiв ступила на пiдйомний мiст бiля крiпосноi брами, воiни на заборолах нарештi змогли полегшено зiтхнути. Зарипiли канати, пiдiймаючи мiст, сторожа навалилася на ворiтницi, величезнi колоди-засуви вляглися у своi пази.

Вершниця заледве не впала на руки руосiв, що миттю пiдбiгли до неi. На ii щоцi кривавилося садно, свiтлi пасма впали на обличчя, плащ був подертий, а на обтислiй торс кольчузi проступали слiди кровi та кiнська пiна.

– Швидше! – повторювала вона, задихаючись. – Ми маемо бути готовi! Оскальд не вiдступить. Киiвськi бояри пообiцяли зробити його князем, тож тепер ми йому кiсткою стоiмо поперек горла. Старого Хорива Оскальд сам пiдняв на списа… А жерцi Велеса[6 - Велес – язичницький бог давнiх слов’ян, покровитель скотарства, торгiвлi та подорожей.] прославили вбивцю…

– А де наш ярл? Вальгерд, заради всiх богiв – скажи, що з Егiлем?

Судома спотворила обличчя жiнки. Насилу подолавши клубок у горлi, вона гордо пiдвела голову.

– Мiй чоловiк помер як герой, до останнього подиху залишаючись вiрним Хориву. І валькiрiя вже переносить його променистим Бiврьостом до палацiв Валгалли![7 - Валькiрiя – небесна дiва, посланниця богiв, що переносить душi воiнiв-героiв; Бiврьост – райдужний мiст до скандинавського раю – Валгалли.]

Не гаючись, вона вiддавала накази. Велiла розпалити жаркий вогонь пiд казанами зi смолою, вiднести усi списи i дротики на стiни, а тим часом готувати кати[8 - Кати – важкi обрубки колод, що iх спускають на ворога зi стiн пiд час облоги.]. Їй пiдкорялися, бо Вальгерд на прiзвисько Легконога була дружиною ватажка, ще й до того ж мала славу неабиякоi войовницi. Вона напевно знае, що робити!

Серед загального сум’яття перед Вальгерд постав Ясноок.

– Мамо! Я буду з тобою, я повинен битися!

І зараз же повис на нiй, тремтячи всiм тiлом i схлипуючи. Вiн уже зрозумiв, що батько загинув, та все ще не мiг повiрити у страшну звiстку. Його охопили страх i гiркота, вiн навiть забув, що дев’ятирiчному вiкiнговi, до того ж синовi ватажка, не личить поводитися, мов нетямущому глуздирю[9 - Глуздир – нерозумна дитина (насмiшк.).].

Вальгерд вiдкинула iз синового чола пасмо волосся – такого ж золотавого, як i в неi. Гостро поглянула в синi очi, за якi кияни прозвали сина княжого найманця на свiй лад – Яснооком. Але зараз iз уст жiнки зiрвалося його скандинавське iм’я – немов нагадування про те, якого вiн роду.

Хлопчик виструнчився.

– Так, мамо! – вiн дивився на неi, стримуючи сльози.

Вальгерд здавалася величною i спокiйною.

– Ти не зможеш допомогти менi тут, сину. Але ти повинен повернутися до княгинi Тьорд i охороняти ii та княжичiв.

Ясноок здогадався: вона хоче просто одiслати його – i спробував заперечити. Та Вальгерд його вже не слухала. Воiни вiдвертали ii увагу, щось запитували, чекали наказiв. Серед них хлопчик помiтив Бьоргульфа – i наставник миттю прочитав нiме благання в очах Ясноока.

– Тобi, Вальгерд, теж слiд пiти до господинi, – промовив вiн, торкаючись плеча войовницi. – Ти маеш розповiсти Тьорд про останню годину життя ii чоловiка, князя Хорива Киiвського. Та й про себе саму варто потурбуватися – перев’язати рану i хоча б трохи передихнути перед битвою.

Шум довкола посилився настiльки, що Ясноок вже погано тямив, що вiдбуваеться. Раптом немов кулак велетня гупнув у стiну – та так, що аж здригнулася земля пiд ногами, а з навiсiв заборол посипався дерновий настил. Скрiзь порохнява, голосний лемент, над киплячими казанами зi смолою клубочиться масний дим… Сходнями, зовсiм поруч, скотився простромлений стрiлою воiн-варяг, забився, засукав ногами, хапаючи ротом суху землю. У синьому небi над головою описували темнi дуги запаленi стрiли. Хтось волав, благаючи води; зруб, охоплений полум’ям, закидали землею.

Ясноок смикнув матiр за руку, i Вальгерд нарештi зрушила з мiсця. Вони квапливо проминули оточенi земляними валами господарськi будiвлi, житловi зруби, пройшли повз довгу стiну великого терему i почали спускатися до пiдземелля. Тут збилися тiсними гурточками переляканi княгининi служницi, двiрськi карлики, стара мамка. Княгиня з дiтьми ховалися углибинi, за масивними дубовими дверима, i Вальгерд ледве достукалася до неi.

Нарештi княгиня вiдчинила. Блiда i перестрашена, вона брязкотiла скроневими пiдвiсками об дорогi прикраси барм i плаття.

– Вальго, ти? – скрикнула вона, побачивши войовницю. – О пресвiтлi боги!.. Що ж на нас чекае?

У непрогляднiй пiтьмi пiдземелля, яку майже не розсiювало свiтло скалки, подруги посiдали на земляну лаву i заговорили стиха, схилившись одна до одноi. Поява Вальгерд дещо пiдбадьорила княгиню Тьорд, i навiть звiстку про смерть чоловiкову вона сприйняла без слiз. Коли ж дiзналася, що в усьому винен Оскальд, у ii голосi почулася ненависть:

– Клятий варяг!.. Чула я, що намислив вiн лихе, не раз говорила князю. Та ж нi, не послухав мене Хорив, тiльки й мови було, що про святiсть гостинностi. Та не тi нинi часи, щоб усякого вовка радо приймати…

– Варягiв i жерцi Велеса пiдтримали, – тихо мовила Вальгерд.

– Чи ба! Змiевi служать i самi стали як тi змii, – спалахнула княгиня.

Ясноок умостився у протилежному кутку бiля княжичiв i Мили. Спочатку вiн прислухався до жiночоi перемови, але княжичi термосили, допитувалися, що там, нагорi. Старший, однолiток Ясноока, раз по раз хапався за дерев’яного меча. Молодший, названий на честь батька Хоривом, навпаки – шморгав носом, розпускав нюнi. Маленька княжна Мила, вся у свiтлих кучериках, з родимкою в куточку губ, спершу заусмiхалася, радiючи приходовi Ясноока, але, помiтивши сльози в братових очах, i собi запхинькала. Ясноок посадовив ii на колiна, почав утiшати – нарештi Мила заспокоiлася.

Коли княгиня туго стягла вузол пов’язки на руцi Вальгерд, войовниця пiдвелася й переперезала кольчугу.

– Невже ти туди? – ахнула княгиня. – А ми ж як?

– Не знаю, – зiтхнула Вальгерд, не спускаючи очей iз малечi. Потiм вийняла iз пiхов кинджал i простягла княгинi. – Ти дружина князя, Тьорд. Сама знаеш, що мусиш учинити, коли не буде iншоi ради.

Княгиня нiмо заголосила, стискаючи скронi важкими вiд перснiв пальцями. Вальгерд уже не дивилась на неi. Ступивши крок до сина, скуйовдила йому волосся. У багрянiм свiтлi скалки мати здалася Яснооку дивовижно прекрасною, стояла, оточена сяйвом.

– Бережи княжичiв, сину. Доки я не повернусь по тебе.

Вона пiшла, i Ясноок подумав: чи ж побачить вiн матiр знову? Як справжнiй воiн, вiн поставив свiй дерев’яний топiрець мiж колiн, склав на гладкому держалнi руки i застиг у якомусь чеканнi. Топiрець витесав iз ясенка його батько – Егiль Вагабанд. Спершу хлопчик, як i велiв звичай, дав своiй зброi свейське[10 - Свейське – старошведське (вiд свеi – старошведи, Свеонiя – Швецiя).] iм’я – те, яким звали тролиху, що мешкала, як оповiдали, у лiсах далеко на пiвночi. Та чомусь це звучне iм’я не пристало до топiрця, i невдовзi Ясноок перейменував його на мiсцевий лад – Лiсункою. У кожного вiкiнга зброя повинна мати свое наймення…

Час минав томливо. Скалка догорiла, i вуглинка iз шипiнням впала у цебрик iз водою. Княгиня засвiтила нову, потiм ще одну, i ще… Вони щосили напружували слух, вловлюючи кожен звук. Вiд темряви i страшноi напруги Ясноок не мiг домислити до кiнця жодноi думки. Княжичi з Милою поснули на скринях iз казною, тiсно притулившись одне до одного. На якусь мить задрiмав i вiн, а прокинувшись, побачив усе тих же сплячих дiтей i княгиню Тьорд, що мiряла кроки у пiдземному притулку.

Що там, на волi – день чи, може, вже мiсяць зiйшов на небо? Чи все-таки над свiтом людей ще сяе сонечко – свiтлий Хорос, як звуть його слов’яни? У темрявi однаково, лише вуглинки шипiнням мiряють час. Княгиня ж нiяк не вгамуеться, снуе з кутка в куток та перебирае пальцями прикраси. Інодi пiдходить до скринь – у них привезли з Киева казну Хорива. Пiднявши важке вiко, княгиня дивиться на золото, думае про щось свое.