Войти
AndroidLib » Читалка
Лікар та душа. Основи логотерапії
Лiкар та душа. Основи логотерапii
Вiктор Емiль Франкл
Існуе безлiч лiкiв вiд фiзичного болю. А чим лiкувати душу? До кого звертатися по допомогу в перiод тяжких депресiй i душевних криз? Чим зарадити, коли здаеться, що нiхто не пiдтримае? У цiй книжцi Вiктор Франкл намагаеться зрозумiти складну природу людськоi душi й осмислюе поняття духу. Це справжнi лiки для душi. Щирi поради, переплетенi iз серйозними науковими здобутками, допоможуть вiднайти сенс життя, пiзнати себе, заспокоiтися й вилiкувати душу.
Вiктор Франкл
Лiкар та душа. Основи логотерапii
© Deuticke im Paul Zsolnay Verlag Wien, 1982, 2005
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018
* * *
Пам’ятi Тiллi
Вступ
[1 - Скорочена та перероблена стаття, прочитана на особливе запрошення Королiвського медичного товариства, вiддiл психiатрii, у Лондонi 15 червня 1954 року. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)]
Одного разу вiдомий психiатр зауважив, що люди Заходу повернулися вiд священика до лiкаря. Інший психiатр скаржиться, що в нашi днi занадто багато пацiентiв приходять до лiкаря з проблемами, з якими насправдi слiд звертатися до священика.
Пацiенти постiйно приходять до нас iз проблемами, пов’язаними з пошуком сенсу життя. Ми, лiкарi, не намагаемося пов’язати фiлософiю з медициною, хоча нас часто звинувачують у цьому. Пацiенти самi приходять до нас iз фiлософськими питаннями. Лiкар, який зiткнувся з такими проблемами, цiлком може бути загнаний у глухий кут. Але медицина i, зокрема, психiатрiя змушенi впоратися з новими викликами.
Лiкар може й надалi спрощувати ситуацiю, якщо забажае. Вiн може, наприклад, сховатись у психологiю, вдаючи, що духовне страждання людини, яка шукае сенс свого життя, е лише патологiчним симптомом.
Людина живе в трьох вимiрах: соматичному, психiчному i духовному. Духовний вимiр не можна iгнорувати в жодному разi, бо саме вiн робить нас людьми. Занепокоення сенсом свого життя не обов’язково е ознакою захворювання чи неврозу. Воно може ним бути, але духовнi страждання можуть мати дуже слабкий зв’язок iз психiчною хворобою. Правильний дiагноз може поставити лише той, хто зрозумiе духовний свiт людини.
Психоаналiз говорить про принцип задоволення, iндивiдуальна психологiя – про потребу статусу. Принцип задоволення можна назвати волею до насолоди. Потреба статусу еквiвалентна волi до влади. Але де ми чуемо про те, що найбiльше надихае людину? Де е вроджене бажання надати якомога бiльше сенсу своему життю, втiлити якомога бiльше цiнностей? Де е те, що я назвав би волею до сенсу життя?
Саме воля до сенсу життя е найбiльш людським явищем з усiх. Тварини не переймаються сенсом свого iснування. Проте психотерапiя трактуватиме цю волю як невротичний комплекс. Терапевт, який iгноруе духовний вимiр людини, змушений iгнорувати i ii волю до сенсу життя – позбуваеться одного зi своiх найцiннiших активiв. Бо саме до цiеi волi мае звертатися психотерапевт. Ми розумiемо, що заклики про продовження життя, виживання в найбiльш несприятливих умовах можливi лише тодi, коли таке виживання мае сенс. Цей сенс е специфiчним та особистим, таким, що може бути реалiзованим тiльки цiею однiею людиною. Бо ми нiколи не повиннi забувати, що кожна людина унiкальна в цiлому Всесвiтi.
Я пригадую дилему, з якою зiткнувся в концентрацiйному таборi. Там я спiлкувався з близькими до самогубства чоловiком та жiнкою. Обидвое сказали, що iм бiльше нiчого очiкувати вiд життя. Я запитав моiх товаришiв по ув’язненню, чи справдi важливим е те, що ми очiкуемо вiд життя. І чи не важливiше те, що життя очiкуе вiд нас? Я запропонував iм помiркувати, чи справдi життя вiд них нiчого не очiкуе? На цю жiнку за кордоном чекала дитина, а на чоловiка – серiя книг, яку вiн почав писати та публiкувати, але ще не завершив.
Важливою може бути мета життя, однак лише тодi, коли вона мае сенс. Тепер я можу вiдповiсти на зауваження, що психотерапiя належить до сфери науки i не цiкавиться цiнностями. Я вважаю, що психотерапiя не може бути не зацiкавленою цiнностями, вона може iх лише не помiчати. Психотерапiю, яка не тiльки визнае дух людини, але й уважае його основою, можна назвати логотерапiею. Тут «логос» означае «дух», але, окрiм цього, ще й «сенс»[2 - Слiд, однак, пам’ятати, що в логотерапii поняття «духовний» не мае релiгiйноi конотацii, але стосуеться людини.].
Звичайно, логотерапiя не мае на метi замiнити наявнi психотерапевтичнi пiдходи, а лише iх доповнити i таким чином побудувати повнiшу картину людського iснування, включити в неi духовний вимiр. Таку терапiю, спрямовану на людський дух, призначатимуть у разi, коли пацiент звертатиметься до лiкаря по допомогу з огляду на своi духовнi страждання, а не через фактичне захворювання. Можна, звичайно, навiть у таких випадках говорити про неврози – неврози у найширшому значеннi цього термiна. У цьому розумiннi вiдчай щодо сенсу життя можна назвати екзистенцiальним неврозом на противагу неврозу клiнiчному. Так само як сексуальна фрустрацiя[3 - Психiчний стан, зумовлений незадоволеними iнстинктами, недосягнутою метою тощо. (Прим. перекл.)] може – принаймнi за психоаналiзом – призвести до неврозiв, ми можемо стверджувати, що фрустрацiя волi до сенсу життя також може призвести до неврозу. Я називаю таку фрустрацiю екзистенцiйною фрустрацiею.
Коли екзистенцiйна фрустрацiя призводить до невротичноi симптоматики, ми стикаемося з новим типом неврозiв, якi називаемо ноогенними[4 - З грецькоi ???? (ноос) – дух, розум, iнтелект. (Прим. перекл.)]. Щоб обгрунтувати цю концепцiю, Крамба i Маголiк, директори американського дослiдницького центру, розробили методику тестування мети життя (PIL – Purpose In Life) i дослiдили за ii допомогою 1151 особу. Свое дослiдження вони описали в опублiкованiй у Journal of Clinical Psychology статтi: «Результати послiдовно пiдтримують гiпотезу Франкла про те, що новий тип неврозу, який вiн називае ноогенним, наявний у клiнiках поряд iз загальноприйнятими формами. Це свiдчить про те, доходять висновку автори, що ми справдi стикаемося з новим синдромом». Щодо частотностi його поширення я зiшлюся на статистичне дослiдження, проведене Вернером у Лондонi, Лангеном та Волхардом у Тюбiнгенi, Прiллом у Вюрцбурзi, Нiбауер у Вiднi. За iхнiми оцiнками, близько 20 вiдсоткiв неврозiв мають ноогенний характер i походження.
У цих випадках логотерапiя е специфiчною терапiею, у всiх iнших – неспецифiчною. Тобто е випадки, коли слiд застосовувати звичайну психотерапiю, але е й такi, де людина може одужати лише за допомогою логотерапii. Є також випадки, якi вимагають не терапii, а чогось iншого, того, що ми називаемо «медичним душпастирством». Таку допомогу можуть надати не тiльки неврологи чи психiатри, але й представники кожноi лiкарськоi професii. Хiрург, наприклад, стикаеться з душпастирством у невилiковних випадках або коли мае скалiчити пацiента на все життя, ампутуючи тому кiнцiвку. Ортопедичний хiрург постае перед схожими духовними проблемами, як i дерматолог, скажiмо, коли стикаеться з особливими деформацiями кiстково-м’язовоi системи. Зрештою, i загальний лiкар, коли повинен лiкувати пацiентiв iз вродженою iнвалiднiстю.
У всiх таких випадках на кiн поставлено набагато бiльше, нiж могла запропонувати до сьогоднi психотерапiя. Психотерапiя цiкавилася здатнiстю людей працювати та насолоджуватися життям. Медичне душпастирство цiкавиться здатнiстю людини страждати. Ми зiткнулися тут iз цiкавою проблемою: що надае життю сенс, утiлення яких цiнностей? Є кiлька вiдповiдей. Люди можуть надавати сенс своему життю, втiлюючи те, що я називаю творчими цiнностями, тобто виконуючи своi життевi завдання. Але вони також можуть надати сенс своему життю, втiлюючи цiнностi досвiду, осягаючи Бога, Правду, Красу чи пiзнаючи унiкальнiсть iншого людського iснування через любов.
Але навiть i та людина, що опинилася в найбiльш скрутнiй ситуацii, у якiй неможливо втiлювати цiнностi творчостi та досвiду, все-таки може надати своему життю сенс через спосiб ставлення до своеi долi, своiх страждань. Цiнностi можна втiлювати через прийняття неминучоi долi i страждань.
Таким чином, життя наповнене сенсом до останнього подиху. До останньоi його митi ми можемо втiлювати цiнностi через наше ставлення до страждань, до того, чого змiнити не можемо. Я називаю цi цiнностi цiнностями ставлення. Справжне страждання – приймати нашу долю такою, якою вона е, – найвище досягнення, дане людинi.
Проiлюструю свою думку таким прикладом. Одна медсестра в моему вiддiленнi мала пухлину, яка виявилася невилiковною. У розпачi вона попросила мене ii вiдвiдати. Наша розмова показала, що причиною вiдчаю медсестри була не стiльки хвороба, скiльки ii неспроможнiсть виконувати роботу. Вона любила свою професiю понад усе на свiтi, а тепер була ii позбавлена. Що я мав iй сказати? Їi ситуацiя була безнадiйною, проте я намагався пояснити, що працювати вiсiм або десять годин на день неважко – багато людей можуть це зробити. Але прагнути працювати так, як вона, не маючи змоги з об’ективних причин цього робити, i при цьому не впасти в розпач – це буде успiхом, якого можуть досягти тiльки обранi. Потiм я запитав ii: «Чи не вважаете ви себе несправедливою стосовно всiх тих тисяч хворих, яким присвятили свое життя? Чи не чините ви нечесно, вважаючи, що життя невилiковного хворого чи людини з iнвалiднiстю не мае сенсу? Якщо ви поводитеся так, начебто сенс людського життя полягае тiльки в можливостi працювати багато годин на день, то позбавляете всiх тих хворих людей права на життя та можливостi надати йому сенсу».
Зрозумiло, що втiлення цiнностей ставлення, осягнення сенсу через страждання можливе лише тодi, коли страждань не можна уникнути.
У цьому разi постае запитання: чи такий пiдхiд належить до царини медицини? Безумовно, медична наука необхiдна, якщо ми хочемо зберегти життя, ампутуючи ногу. Але як медична наука може перешкодити пацiентовi вчинити самогубство до чи пiсля ампутацii? Видатний психiатр Дюбуа одного разу сказав: «Звичайно, можна обiйтися без усього цього i залишатися лiкарем, але в такому разi слiд усвiдомити, що едине, що робить нас вiдмiнними вiд ветеринара, – це клiентура».
І як часом вiд лiкаря чекають розради та пiдтримки. Колега, лiтнiй лiкар загальноi практики, звернувся до мене, тому що не мiг змиритися з утратою померлоi два роки до того дружини. Їхнiй шлюб був дуже щасливим, i зараз вiн надзвичайно за нею тужив. Я просто запитав його: «Скажiть, що було б, якби ви померли першим, а ваша дружина вас пережила?» «Це було б жахливо, – сказав вiн. – Як би тодi вона страждала!» «Гаразд, то ж ви бачите, – вiдповiв я, – що ваша дружина врятована, i саме ви позбавили ii страждань, хоча, звичайно, тепер ви сплачуете цiну життя на самотi та оплакуете ii». У цю мить його скорбота набула сенсу – сенсу жертви.
Я вже зауважував, що людина не повинна питати, чого iй слiд очiкувати вiд життя, але повинна зрозумiти, чого життя очiкуе вiд неi. Це можна сформулювати так: основним питанням мае бути не «Який сенс мого життя?» – людинi слiд намагатися зрозумiти, чого життя вимагае вiд неi. Життя ставить перед нею проблеми, i iй слiд розв’язувати iх, а розв’язати можна, тiльки взявши на себе вiдповiдальнiсть за свое життя.
Життя – це завдання. Релiгiйна людина вiдрiзняеться вiд очевидно нерелiгiйноi лише тим, що розумiе свое життя не просто як завдання, але як мiсiю. Це означае, що вона також усвiдомлюе iснування того, хто це завдання ставить, джерело своеi мiсii. Протягом тисяч рокiв це джерело називали Богом.
Медичне душпастирство не прагне замiнити належне лiкування душ, яке практикуе духiвник або священик. Яким е вiдношення мiж психотерапiею та релiгiею? На мою думку, вiдповiдь проста: мета психотерапii – зцiлити душу, зробити ii здоровою. Мета релiгii в чомусь принципово iншому – урятувати душу. Але побiчний ефект релiгii е надзвичайно психогiгiенiчним. Релiгiя забезпечуе людину духовним якорем, що надае виняткове вiдчуття безпеки, таке, якого бiльше нiде не можна знайти. Але, на наш подив, психотерапiя може викликати аналогiчний неочiкуваний побiчний ефект. Хоча психотерапевт не мае на метi допомогти своему пацiентовi набути здатностi вiрити, у деяких щасливих випадках пацiент знову здобувае вiру.
Такий результат нiколи не може бути метою психотерапii iз самого початку, i лiкар завжди повинен остерiгатися, щоб не нав’язати пацiентовi свого свiтогляду. Не можна поширювати особисту фiлософiю, особисту концепцiю цiнностей на пацiента. Логотерапевт також повинен бути чуйним, щоб помiтити, чи пацiент не переносить своi обов’язки на лiкаря. Логотерапiя – це навчання та виховання вiдповiдальностi, а просуватися вперед до конкретного сенсу свого життя пацiент повинен самостiйно.
Тривогу зазвичай називають хворобою нашого часу. Ми говоримо про «Тривожний Вiк». Але попереднi столiття, напевно, мали набагато бiльше причин для занепокоення i страху, нiж наше. Також сумнiвно, чи збiльшилася вiдносна частота захворюваностi на тривожнi неврози. Колективний невроз, наскiльки цей термiн мае валiднiсть, характеризуеться чотирма симптомами, якi я коротко опишу.
По-перше, це безпланове ставлення до життя: «аби лише дожити до вечора». Сучасна людина живе так вiд одного дня до наступного. Вона навчилася робити це пiд час останньоi свiтовоi вiйни, i з тих пiр таке ставлення не змiнилося. Люди жили в такий спосiб, бо чекали кiнця вiйни, i, поки вiйна тривала, подальше планування не мало сенсу. Сьогоднi пересiчна особа говорить: «Чому я повинна дiяти, чому я повинна планувати? Рано чи пiзно впаде атомна бомба i знищить усе». Таким чином, вона схиляеться до думки: «Aprеs moi, la bombe atomique!»[5 - Пiсля мене – хоч атомна бомба (фр). (Прим. перекл.)] Це очiкування атомноi вiйни таке ж небезпечне, як i будь-яке iнше тривожне передбачення, бо так само може призвести до втiлення того, чого ми так боiмось.
Другим симптомом е фаталiстичне ставлення до життя. Це знову ж таки продукт останньоi свiтовоi вiйни. Людину примушували, нею потурали, тож вона стала дрейфувати. День у день людина вважае планування дiй непотрiбним. Вона вiдчувае себе безпорадним наслiдком зовнiшнiх обставин або внутрiшнiх умов.
Третiм симптомом е колективне мислення. Людина хоче зануритися в маси. Насправдi вона не тiльки тоне в натовпi, але й звiльняе себе вiд будь-якоi вiдповiдальностi та свободи.
Четвертий симптом – фанатизм. Тодi як колективiст iгноруе свою власну особистiсть, фанатик нехтуе особистостями iнших. Для нього правильний тiльки його погляд. Насправдi ж вiн, як i той, хто розчинився в натовпi, не мае своiх поглядiв. Це погляди заволодiли ним.
Моральний конфлiкт, конфлiкт совiстi, може призвести до екзистенцiального неврозу. До тих пiр, поки в людинi може вiдбутися конфлiкт совiстi, вона буде застрахованою вiд фанатизму та колективного неврозу в цiлому. І навпаки, людина, яка потерпае вiд колективного неврозу, може його подолати, якщо знову вiдчуе голос совiстi чи почне через нього страждати.
Отже, екзистенцiальний невроз може вилiкувати колективний невроз! Кiлька рокiв тому я дискутував iз цього питання на конгресi. Колеги, якi жили в умовах тоталiтарного режиму, пiсля виступу пiдiйшли до мене i сказали: «Ми дуже добре знаемо це явище. Ми називали його “хворобою функцiонера”». Певна кiлькiсть партiйних функцiонерiв через тягар докорiв сумлiння доходить до нервового зриву, який вилiковують за допомогою посилення полiтичного фанатизму.
Фанатизм кристалiзуеться у виглядi гасел, що створюе ланцюгову реакцiю. Ця психологiчна ланцюгова реакцiя е ще небезпечнiшою, нiж фiзична, яка вiдбуваеться в атомнiй бомбi. Тому що друга нiколи б не вiдбулася, якби ii не випереджувала перша.
Тож ми можемо говорити про патологiю духу, що е психiчною епiдемiею сьогодення. Можемо стверджувати, що соматичнi епiдемii е типовими наслiдками вiйни, тодi як психiчнi епiдемii – це потенцiйнi винуватцi вiйни. У дослiдженнi, проведеному моiми колегами на неневротичних пацiентах, тiльки одна особа була цiлковито позбавлена всiх чотирьох симптомiв колективного неврозу, а половина пацiентiв мала щонайменше три з чотирьох симптомiв.
Усi чотири симптоми можна звести до страху людини перед вiдповiдальнiстю та ii втечi вiд свободи. Проте вiдповiдальнiсть i свобода – це складники духовноi сфери життя людини. Сучасна людина, однак, втомлюеться вiд усього духовного, i ця втома, можливо, е самою сутнiстю нiгiлiзму, який зрештою так часто згадують i якому так рiдко дають визначення.
Такому стану слiд протидiяти колективною психотерапiею. Правдою е те, що одного разу Фройд заявив у розмовi: «Людство завжди знало, що володiе духом. Моiм завданням було показати, що воно мае ще й iнстинкти». Але я вiдчуваю, що останнiми роками наявнiсть iнстинктiв у людей демонстрували ad nauseam[6 - Дослiвно з латини – «до нудоти» або «до вiдрази» – аргумент, який дуже часто повторюють. (Прим. перекл.)]. На сьогоднi важливiше нагадати людинi, що в неi е дух, що вона е духовною iстотою. Психотерапiя повинна це пам’ятати, особливо коли йдеться про допомогу в разi колективних неврозiв.
Кожна школа психотерапii мае свою концепцiю людини, хоча не завжди усвiдомлену. Нашим завданням е зробити так, щоб людина це усвiдомила. Нам, хто так багато дiзнався вiд Фройда, навряд чи слiд указувати, наскiльки небезпечним може стати несвiдоме. Ми повиннi вiдверто називати приховану концепцiю людини в кожнiй психотерапii. Бо розумiння психотерапевтом того, чим е людина, за певних обставин може посилити невроз пацiента, наприклад нiгiлiстичне розумiння пiд час терапii ноогенного неврозу.
Людську екзистенцiю характеризують три вимiри: духовнiсть, свобода i вiдповiдальнiсть.
Духовнiсть людини не можна пояснити чимось недуховним, не можна звести до чогось iншого. Вона може бути чимось зумовленою, але не детермiнованою. Звичайнi тiлеснi функцii впливають на розгортання духовного життя, але вони його не викликають i не формують. Спробую це проiлюструвати таким прикладом. Кiлька рокiв тому дотепний джентльмен помiстив таке оголошення в The Times: «Безробiтний. Блискучий розум пропонуе своi послуги абсолютно безкоштовно, виживання тiла повинно забезпечитись адекватною зарплатнею».
Свобода означае свободу вiдносно трьох речей: 1) iнстинкти; 2) успадкованi схильностi; 3) середовище. Звичайно, людина мае iнстинкти, але вона не належить iм. Ми не маемо нiчого проти iнстинктiв анi проти людей, якi залежать вiд iнстинктiв. Але ми вважаемо, що така залежнiсть також мае передбачати можливiсть iх заперечення. Іншими словами, повинна бути свобода рiшення. Нас передусiм непокоiть свобода людини прийняти або вiдкинути своi iнстинкти.
Стосовно спадковостi дослiдження довели, наскiльки високим е ступiнь свободи людини щодо своiх схильностей. Наприклад, близнюки можуть мати рiзне життя на основi однакових схильностей. З пари iдентичних близнюкiв один став хитрим кримiнальним злочинцем, а другий – настiльки ж хитрим кримiнальним детективом. Обидва народилися з хитрiстю, але ця риса сама по собi не передбачае жодних цiнностей – нi пороку, нi чесноти.
Щодо навколишнього середовища, то вважаемо, що не воно формуе людину, а все залежить вiд людського ставлення до нього. Отже, людина формуе його. Одного разу Фройд сказав: «Спробуйте пiддати декiлькох надзвичайно вiдмiнних осiб такому ж самому голоду. Зi зростанням нагальноi потреби в iжi всi iндивiдуальнi вiдмiнностi будуть вичерпанi, а на iхньому мiсцi ми побачимо рiвномiрний вираз одного незадоволеного iнстинкту». Але в концтаборах ми спостерiгали щось зовсiм зворотне. Ми бачили, як, зiткнувшись iз однаковою ситуацiею, одна людина деградувала, а iнша досягла фактичноi святостi. Роберт Джей Лiфтон в American Journal of Psychiatry пише про американських вiйськових, iнтернованих у пiвнiчнокорейських таборах полонених, таке: «Серед них були взiрцi як альтруiстичноi поведiнки, так i найпримiтивнiшi форми боротьби за виживання».
Вiктор Емiль Франкл
Існуе безлiч лiкiв вiд фiзичного болю. А чим лiкувати душу? До кого звертатися по допомогу в перiод тяжких депресiй i душевних криз? Чим зарадити, коли здаеться, що нiхто не пiдтримае? У цiй книжцi Вiктор Франкл намагаеться зрозумiти складну природу людськоi душi й осмислюе поняття духу. Це справжнi лiки для душi. Щирi поради, переплетенi iз серйозними науковими здобутками, допоможуть вiднайти сенс життя, пiзнати себе, заспокоiтися й вилiкувати душу.
Вiктор Франкл
Лiкар та душа. Основи логотерапii
© Deuticke im Paul Zsolnay Verlag Wien, 1982, 2005
© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2018
© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад та художне оформлення, 2018
* * *
Пам’ятi Тiллi
Вступ
[1 - Скорочена та перероблена стаття, прочитана на особливе запрошення Королiвського медичного товариства, вiддiл психiатрii, у Лондонi 15 червня 1954 року. (Тут i далi прим. авт., якщо не зазначено iнше.)]
Одного разу вiдомий психiатр зауважив, що люди Заходу повернулися вiд священика до лiкаря. Інший психiатр скаржиться, що в нашi днi занадто багато пацiентiв приходять до лiкаря з проблемами, з якими насправдi слiд звертатися до священика.
Пацiенти постiйно приходять до нас iз проблемами, пов’язаними з пошуком сенсу життя. Ми, лiкарi, не намагаемося пов’язати фiлософiю з медициною, хоча нас часто звинувачують у цьому. Пацiенти самi приходять до нас iз фiлософськими питаннями. Лiкар, який зiткнувся з такими проблемами, цiлком може бути загнаний у глухий кут. Але медицина i, зокрема, психiатрiя змушенi впоратися з новими викликами.
Лiкар може й надалi спрощувати ситуацiю, якщо забажае. Вiн може, наприклад, сховатись у психологiю, вдаючи, що духовне страждання людини, яка шукае сенс свого життя, е лише патологiчним симптомом.
Людина живе в трьох вимiрах: соматичному, психiчному i духовному. Духовний вимiр не можна iгнорувати в жодному разi, бо саме вiн робить нас людьми. Занепокоення сенсом свого життя не обов’язково е ознакою захворювання чи неврозу. Воно може ним бути, але духовнi страждання можуть мати дуже слабкий зв’язок iз психiчною хворобою. Правильний дiагноз може поставити лише той, хто зрозумiе духовний свiт людини.
Психоаналiз говорить про принцип задоволення, iндивiдуальна психологiя – про потребу статусу. Принцип задоволення можна назвати волею до насолоди. Потреба статусу еквiвалентна волi до влади. Але де ми чуемо про те, що найбiльше надихае людину? Де е вроджене бажання надати якомога бiльше сенсу своему життю, втiлити якомога бiльше цiнностей? Де е те, що я назвав би волею до сенсу життя?
Саме воля до сенсу життя е найбiльш людським явищем з усiх. Тварини не переймаються сенсом свого iснування. Проте психотерапiя трактуватиме цю волю як невротичний комплекс. Терапевт, який iгноруе духовний вимiр людини, змушений iгнорувати i ii волю до сенсу життя – позбуваеться одного зi своiх найцiннiших активiв. Бо саме до цiеi волi мае звертатися психотерапевт. Ми розумiемо, що заклики про продовження життя, виживання в найбiльш несприятливих умовах можливi лише тодi, коли таке виживання мае сенс. Цей сенс е специфiчним та особистим, таким, що може бути реалiзованим тiльки цiею однiею людиною. Бо ми нiколи не повиннi забувати, що кожна людина унiкальна в цiлому Всесвiтi.
Я пригадую дилему, з якою зiткнувся в концентрацiйному таборi. Там я спiлкувався з близькими до самогубства чоловiком та жiнкою. Обидвое сказали, що iм бiльше нiчого очiкувати вiд життя. Я запитав моiх товаришiв по ув’язненню, чи справдi важливим е те, що ми очiкуемо вiд життя. І чи не важливiше те, що життя очiкуе вiд нас? Я запропонував iм помiркувати, чи справдi життя вiд них нiчого не очiкуе? На цю жiнку за кордоном чекала дитина, а на чоловiка – серiя книг, яку вiн почав писати та публiкувати, але ще не завершив.
Важливою може бути мета життя, однак лише тодi, коли вона мае сенс. Тепер я можу вiдповiсти на зауваження, що психотерапiя належить до сфери науки i не цiкавиться цiнностями. Я вважаю, що психотерапiя не може бути не зацiкавленою цiнностями, вона може iх лише не помiчати. Психотерапiю, яка не тiльки визнае дух людини, але й уважае його основою, можна назвати логотерапiею. Тут «логос» означае «дух», але, окрiм цього, ще й «сенс»[2 - Слiд, однак, пам’ятати, що в логотерапii поняття «духовний» не мае релiгiйноi конотацii, але стосуеться людини.].
Звичайно, логотерапiя не мае на метi замiнити наявнi психотерапевтичнi пiдходи, а лише iх доповнити i таким чином побудувати повнiшу картину людського iснування, включити в неi духовний вимiр. Таку терапiю, спрямовану на людський дух, призначатимуть у разi, коли пацiент звертатиметься до лiкаря по допомогу з огляду на своi духовнi страждання, а не через фактичне захворювання. Можна, звичайно, навiть у таких випадках говорити про неврози – неврози у найширшому значеннi цього термiна. У цьому розумiннi вiдчай щодо сенсу життя можна назвати екзистенцiальним неврозом на противагу неврозу клiнiчному. Так само як сексуальна фрустрацiя[3 - Психiчний стан, зумовлений незадоволеними iнстинктами, недосягнутою метою тощо. (Прим. перекл.)] може – принаймнi за психоаналiзом – призвести до неврозiв, ми можемо стверджувати, що фрустрацiя волi до сенсу життя також може призвести до неврозу. Я називаю таку фрустрацiю екзистенцiйною фрустрацiею.
Коли екзистенцiйна фрустрацiя призводить до невротичноi симптоматики, ми стикаемося з новим типом неврозiв, якi називаемо ноогенними[4 - З грецькоi ???? (ноос) – дух, розум, iнтелект. (Прим. перекл.)]. Щоб обгрунтувати цю концепцiю, Крамба i Маголiк, директори американського дослiдницького центру, розробили методику тестування мети життя (PIL – Purpose In Life) i дослiдили за ii допомогою 1151 особу. Свое дослiдження вони описали в опублiкованiй у Journal of Clinical Psychology статтi: «Результати послiдовно пiдтримують гiпотезу Франкла про те, що новий тип неврозу, який вiн називае ноогенним, наявний у клiнiках поряд iз загальноприйнятими формами. Це свiдчить про те, доходять висновку автори, що ми справдi стикаемося з новим синдромом». Щодо частотностi його поширення я зiшлюся на статистичне дослiдження, проведене Вернером у Лондонi, Лангеном та Волхардом у Тюбiнгенi, Прiллом у Вюрцбурзi, Нiбауер у Вiднi. За iхнiми оцiнками, близько 20 вiдсоткiв неврозiв мають ноогенний характер i походження.
У цих випадках логотерапiя е специфiчною терапiею, у всiх iнших – неспецифiчною. Тобто е випадки, коли слiд застосовувати звичайну психотерапiю, але е й такi, де людина може одужати лише за допомогою логотерапii. Є також випадки, якi вимагають не терапii, а чогось iншого, того, що ми називаемо «медичним душпастирством». Таку допомогу можуть надати не тiльки неврологи чи психiатри, але й представники кожноi лiкарськоi професii. Хiрург, наприклад, стикаеться з душпастирством у невилiковних випадках або коли мае скалiчити пацiента на все життя, ампутуючи тому кiнцiвку. Ортопедичний хiрург постае перед схожими духовними проблемами, як i дерматолог, скажiмо, коли стикаеться з особливими деформацiями кiстково-м’язовоi системи. Зрештою, i загальний лiкар, коли повинен лiкувати пацiентiв iз вродженою iнвалiднiстю.
У всiх таких випадках на кiн поставлено набагато бiльше, нiж могла запропонувати до сьогоднi психотерапiя. Психотерапiя цiкавилася здатнiстю людей працювати та насолоджуватися життям. Медичне душпастирство цiкавиться здатнiстю людини страждати. Ми зiткнулися тут iз цiкавою проблемою: що надае життю сенс, утiлення яких цiнностей? Є кiлька вiдповiдей. Люди можуть надавати сенс своему життю, втiлюючи те, що я називаю творчими цiнностями, тобто виконуючи своi життевi завдання. Але вони також можуть надати сенс своему життю, втiлюючи цiнностi досвiду, осягаючи Бога, Правду, Красу чи пiзнаючи унiкальнiсть iншого людського iснування через любов.
Але навiть i та людина, що опинилася в найбiльш скрутнiй ситуацii, у якiй неможливо втiлювати цiнностi творчостi та досвiду, все-таки може надати своему життю сенс через спосiб ставлення до своеi долi, своiх страждань. Цiнностi можна втiлювати через прийняття неминучоi долi i страждань.
Таким чином, життя наповнене сенсом до останнього подиху. До останньоi його митi ми можемо втiлювати цiнностi через наше ставлення до страждань, до того, чого змiнити не можемо. Я називаю цi цiнностi цiнностями ставлення. Справжне страждання – приймати нашу долю такою, якою вона е, – найвище досягнення, дане людинi.
Проiлюструю свою думку таким прикладом. Одна медсестра в моему вiддiленнi мала пухлину, яка виявилася невилiковною. У розпачi вона попросила мене ii вiдвiдати. Наша розмова показала, що причиною вiдчаю медсестри була не стiльки хвороба, скiльки ii неспроможнiсть виконувати роботу. Вона любила свою професiю понад усе на свiтi, а тепер була ii позбавлена. Що я мав iй сказати? Їi ситуацiя була безнадiйною, проте я намагався пояснити, що працювати вiсiм або десять годин на день неважко – багато людей можуть це зробити. Але прагнути працювати так, як вона, не маючи змоги з об’ективних причин цього робити, i при цьому не впасти в розпач – це буде успiхом, якого можуть досягти тiльки обранi. Потiм я запитав ii: «Чи не вважаете ви себе несправедливою стосовно всiх тих тисяч хворих, яким присвятили свое життя? Чи не чините ви нечесно, вважаючи, що життя невилiковного хворого чи людини з iнвалiднiстю не мае сенсу? Якщо ви поводитеся так, начебто сенс людського життя полягае тiльки в можливостi працювати багато годин на день, то позбавляете всiх тих хворих людей права на життя та можливостi надати йому сенсу».
Зрозумiло, що втiлення цiнностей ставлення, осягнення сенсу через страждання можливе лише тодi, коли страждань не можна уникнути.
У цьому разi постае запитання: чи такий пiдхiд належить до царини медицини? Безумовно, медична наука необхiдна, якщо ми хочемо зберегти життя, ампутуючи ногу. Але як медична наука може перешкодити пацiентовi вчинити самогубство до чи пiсля ампутацii? Видатний психiатр Дюбуа одного разу сказав: «Звичайно, можна обiйтися без усього цього i залишатися лiкарем, але в такому разi слiд усвiдомити, що едине, що робить нас вiдмiнними вiд ветеринара, – це клiентура».
І як часом вiд лiкаря чекають розради та пiдтримки. Колега, лiтнiй лiкар загальноi практики, звернувся до мене, тому що не мiг змиритися з утратою померлоi два роки до того дружини. Їхнiй шлюб був дуже щасливим, i зараз вiн надзвичайно за нею тужив. Я просто запитав його: «Скажiть, що було б, якби ви померли першим, а ваша дружина вас пережила?» «Це було б жахливо, – сказав вiн. – Як би тодi вона страждала!» «Гаразд, то ж ви бачите, – вiдповiв я, – що ваша дружина врятована, i саме ви позбавили ii страждань, хоча, звичайно, тепер ви сплачуете цiну життя на самотi та оплакуете ii». У цю мить його скорбота набула сенсу – сенсу жертви.
Я вже зауважував, що людина не повинна питати, чого iй слiд очiкувати вiд життя, але повинна зрозумiти, чого життя очiкуе вiд неi. Це можна сформулювати так: основним питанням мае бути не «Який сенс мого життя?» – людинi слiд намагатися зрозумiти, чого життя вимагае вiд неi. Життя ставить перед нею проблеми, i iй слiд розв’язувати iх, а розв’язати можна, тiльки взявши на себе вiдповiдальнiсть за свое життя.
Життя – це завдання. Релiгiйна людина вiдрiзняеться вiд очевидно нерелiгiйноi лише тим, що розумiе свое життя не просто як завдання, але як мiсiю. Це означае, що вона також усвiдомлюе iснування того, хто це завдання ставить, джерело своеi мiсii. Протягом тисяч рокiв це джерело називали Богом.
Медичне душпастирство не прагне замiнити належне лiкування душ, яке практикуе духiвник або священик. Яким е вiдношення мiж психотерапiею та релiгiею? На мою думку, вiдповiдь проста: мета психотерапii – зцiлити душу, зробити ii здоровою. Мета релiгii в чомусь принципово iншому – урятувати душу. Але побiчний ефект релiгii е надзвичайно психогiгiенiчним. Релiгiя забезпечуе людину духовним якорем, що надае виняткове вiдчуття безпеки, таке, якого бiльше нiде не можна знайти. Але, на наш подив, психотерапiя може викликати аналогiчний неочiкуваний побiчний ефект. Хоча психотерапевт не мае на метi допомогти своему пацiентовi набути здатностi вiрити, у деяких щасливих випадках пацiент знову здобувае вiру.
Такий результат нiколи не може бути метою психотерапii iз самого початку, i лiкар завжди повинен остерiгатися, щоб не нав’язати пацiентовi свого свiтогляду. Не можна поширювати особисту фiлософiю, особисту концепцiю цiнностей на пацiента. Логотерапевт також повинен бути чуйним, щоб помiтити, чи пацiент не переносить своi обов’язки на лiкаря. Логотерапiя – це навчання та виховання вiдповiдальностi, а просуватися вперед до конкретного сенсу свого життя пацiент повинен самостiйно.
Тривогу зазвичай називають хворобою нашого часу. Ми говоримо про «Тривожний Вiк». Але попереднi столiття, напевно, мали набагато бiльше причин для занепокоення i страху, нiж наше. Також сумнiвно, чи збiльшилася вiдносна частота захворюваностi на тривожнi неврози. Колективний невроз, наскiльки цей термiн мае валiднiсть, характеризуеться чотирма симптомами, якi я коротко опишу.
По-перше, це безпланове ставлення до життя: «аби лише дожити до вечора». Сучасна людина живе так вiд одного дня до наступного. Вона навчилася робити це пiд час останньоi свiтовоi вiйни, i з тих пiр таке ставлення не змiнилося. Люди жили в такий спосiб, бо чекали кiнця вiйни, i, поки вiйна тривала, подальше планування не мало сенсу. Сьогоднi пересiчна особа говорить: «Чому я повинна дiяти, чому я повинна планувати? Рано чи пiзно впаде атомна бомба i знищить усе». Таким чином, вона схиляеться до думки: «Aprеs moi, la bombe atomique!»[5 - Пiсля мене – хоч атомна бомба (фр). (Прим. перекл.)] Це очiкування атомноi вiйни таке ж небезпечне, як i будь-яке iнше тривожне передбачення, бо так само може призвести до втiлення того, чого ми так боiмось.
Другим симптомом е фаталiстичне ставлення до життя. Це знову ж таки продукт останньоi свiтовоi вiйни. Людину примушували, нею потурали, тож вона стала дрейфувати. День у день людина вважае планування дiй непотрiбним. Вона вiдчувае себе безпорадним наслiдком зовнiшнiх обставин або внутрiшнiх умов.
Третiм симптомом е колективне мислення. Людина хоче зануритися в маси. Насправдi вона не тiльки тоне в натовпi, але й звiльняе себе вiд будь-якоi вiдповiдальностi та свободи.
Четвертий симптом – фанатизм. Тодi як колективiст iгноруе свою власну особистiсть, фанатик нехтуе особистостями iнших. Для нього правильний тiльки його погляд. Насправдi ж вiн, як i той, хто розчинився в натовпi, не мае своiх поглядiв. Це погляди заволодiли ним.
Моральний конфлiкт, конфлiкт совiстi, може призвести до екзистенцiального неврозу. До тих пiр, поки в людинi може вiдбутися конфлiкт совiстi, вона буде застрахованою вiд фанатизму та колективного неврозу в цiлому. І навпаки, людина, яка потерпае вiд колективного неврозу, може його подолати, якщо знову вiдчуе голос совiстi чи почне через нього страждати.
Отже, екзистенцiальний невроз може вилiкувати колективний невроз! Кiлька рокiв тому я дискутував iз цього питання на конгресi. Колеги, якi жили в умовах тоталiтарного режиму, пiсля виступу пiдiйшли до мене i сказали: «Ми дуже добре знаемо це явище. Ми називали його “хворобою функцiонера”». Певна кiлькiсть партiйних функцiонерiв через тягар докорiв сумлiння доходить до нервового зриву, який вилiковують за допомогою посилення полiтичного фанатизму.
Фанатизм кристалiзуеться у виглядi гасел, що створюе ланцюгову реакцiю. Ця психологiчна ланцюгова реакцiя е ще небезпечнiшою, нiж фiзична, яка вiдбуваеться в атомнiй бомбi. Тому що друга нiколи б не вiдбулася, якби ii не випереджувала перша.
Тож ми можемо говорити про патологiю духу, що е психiчною епiдемiею сьогодення. Можемо стверджувати, що соматичнi епiдемii е типовими наслiдками вiйни, тодi як психiчнi епiдемii – це потенцiйнi винуватцi вiйни. У дослiдженнi, проведеному моiми колегами на неневротичних пацiентах, тiльки одна особа була цiлковито позбавлена всiх чотирьох симптомiв колективного неврозу, а половина пацiентiв мала щонайменше три з чотирьох симптомiв.
Усi чотири симптоми можна звести до страху людини перед вiдповiдальнiстю та ii втечi вiд свободи. Проте вiдповiдальнiсть i свобода – це складники духовноi сфери життя людини. Сучасна людина, однак, втомлюеться вiд усього духовного, i ця втома, можливо, е самою сутнiстю нiгiлiзму, який зрештою так часто згадують i якому так рiдко дають визначення.
Такому стану слiд протидiяти колективною психотерапiею. Правдою е те, що одного разу Фройд заявив у розмовi: «Людство завжди знало, що володiе духом. Моiм завданням було показати, що воно мае ще й iнстинкти». Але я вiдчуваю, що останнiми роками наявнiсть iнстинктiв у людей демонстрували ad nauseam[6 - Дослiвно з латини – «до нудоти» або «до вiдрази» – аргумент, який дуже часто повторюють. (Прим. перекл.)]. На сьогоднi важливiше нагадати людинi, що в неi е дух, що вона е духовною iстотою. Психотерапiя повинна це пам’ятати, особливо коли йдеться про допомогу в разi колективних неврозiв.
Кожна школа психотерапii мае свою концепцiю людини, хоча не завжди усвiдомлену. Нашим завданням е зробити так, щоб людина це усвiдомила. Нам, хто так багато дiзнався вiд Фройда, навряд чи слiд указувати, наскiльки небезпечним може стати несвiдоме. Ми повиннi вiдверто називати приховану концепцiю людини в кожнiй психотерапii. Бо розумiння психотерапевтом того, чим е людина, за певних обставин може посилити невроз пацiента, наприклад нiгiлiстичне розумiння пiд час терапii ноогенного неврозу.
Людську екзистенцiю характеризують три вимiри: духовнiсть, свобода i вiдповiдальнiсть.
Духовнiсть людини не можна пояснити чимось недуховним, не можна звести до чогось iншого. Вона може бути чимось зумовленою, але не детермiнованою. Звичайнi тiлеснi функцii впливають на розгортання духовного життя, але вони його не викликають i не формують. Спробую це проiлюструвати таким прикладом. Кiлька рокiв тому дотепний джентльмен помiстив таке оголошення в The Times: «Безробiтний. Блискучий розум пропонуе своi послуги абсолютно безкоштовно, виживання тiла повинно забезпечитись адекватною зарплатнею».
Свобода означае свободу вiдносно трьох речей: 1) iнстинкти; 2) успадкованi схильностi; 3) середовище. Звичайно, людина мае iнстинкти, але вона не належить iм. Ми не маемо нiчого проти iнстинктiв анi проти людей, якi залежать вiд iнстинктiв. Але ми вважаемо, що така залежнiсть також мае передбачати можливiсть iх заперечення. Іншими словами, повинна бути свобода рiшення. Нас передусiм непокоiть свобода людини прийняти або вiдкинути своi iнстинкти.
Стосовно спадковостi дослiдження довели, наскiльки високим е ступiнь свободи людини щодо своiх схильностей. Наприклад, близнюки можуть мати рiзне життя на основi однакових схильностей. З пари iдентичних близнюкiв один став хитрим кримiнальним злочинцем, а другий – настiльки ж хитрим кримiнальним детективом. Обидва народилися з хитрiстю, але ця риса сама по собi не передбачае жодних цiнностей – нi пороку, нi чесноти.
Щодо навколишнього середовища, то вважаемо, що не воно формуе людину, а все залежить вiд людського ставлення до нього. Отже, людина формуе його. Одного разу Фройд сказав: «Спробуйте пiддати декiлькох надзвичайно вiдмiнних осiб такому ж самому голоду. Зi зростанням нагальноi потреби в iжi всi iндивiдуальнi вiдмiнностi будуть вичерпанi, а на iхньому мiсцi ми побачимо рiвномiрний вираз одного незадоволеного iнстинкту». Але в концтаборах ми спостерiгали щось зовсiм зворотне. Ми бачили, як, зiткнувшись iз однаковою ситуацiею, одна людина деградувала, а iнша досягла фактичноi святостi. Роберт Джей Лiфтон в American Journal of Psychiatry пише про американських вiйськових, iнтернованих у пiвнiчнокорейських таборах полонених, таке: «Серед них були взiрцi як альтруiстичноi поведiнки, так i найпримiтивнiшi форми боротьби за виживання».