Тримай мене мiцно
Богдан Рута


Сучасна Украiна. Карпатський мольфар Божедар збирае чотирьох людей, надiлених особливою силою, щоб перешкодити темному чаклуну Лео зiбрати 13 крiсел диявола, останне з яких знаходиться у Львiвському iсторичному музеi, i отримати владу над свiтом. Іронiчний знахар Данило та саркастична вiдьма Богдана, мужнiй характерник Захар i сильна духом знахарка Марiя, якi володiють здiбнiстю перетворюватись на птахiв та керувати стихiями, намагаються захистити Книгу Влади та останне крiсло…





Рута Богдан

Тримай мене мiцно



– Цiкавий екземпляр. 16 сторiччя, Захiдна Європа. Нiмецькою мовою. Книга Влади.

Богдана, студентка магiстратури Львiвського нацiонального унiверситету, задумливо дивилася на великий старий фолiант, який вона тримала в руках. Вона вже мiсяць вивчала у запаснику рiзнi раритети, але такий екземпляр iй ще не траплявся. Дiвчина вiдкинула з плечей за спину довге лискуче каштанове волосся i вiдiрвала вiд книги великi свiтло-карi очi. Раптом вона здригнулась i ледь не впустила фолiант додолу.

– Обережно!

Хлопець, що стояв поряд, швидко пiдхопив його, але Богдана вчепилася у книгу.

– Що з тобою? – вiн занепокоено розглядав ii обличчя.

– Не знаю, щось у головi запаморочилось.

Василь забрав у Богдани фолiант.

– Давай потримаю.

– Добре. – Богдана неохоче вiддала книгу. – Я, мабуть, уже пiду. Сьогоднi ще стрибаю з парашутом. Ти не будеш?

– Нi, сьогоднi не зможу. Є ще деякi справи. Я тебе проведу.

Василь обережно поклав фолiант на полицю до iнших раритетних видань i повернувся до Богдани. Вона уважно слiдкувала за його рухами, проводжаючи книгу задумливим поглядом. Василь був аспiрантом, писав дисертацiю i працював у запасниках з рiзними раритетними виданнями. Вони познайомилися цього року, коли Богдана почала працювати у запаснику. Крiм захоплення iсторiею iх поеднувало спiльне хобi – парашутний спорт.

Василь i Богдана разом вийшли iз запасника i неспiшно покрокували через дальню залу. Богдана в котрий раз розглядала експонати, намагаючись уявити iх колишнiх хазяiв, та придумуючи, як i чому всi цi предмети опинилися в музеi. У залi бiля дзеркала стояв ii улюблений експонат – крiсло Сатани – зроблене з чорного дерева, прикрашене дивними фiгурами та рiзьбленням. Але найголовнiше – це його форма. Такого вона нiде не бачила. Голова, крила, хвiст. Дракон неначе зiбрався злетiти… Богдана застигла перед крiслом.

– Це останне. Скоро всi вони будуть разом. І тодi нiщо вже нас не врятуе!

Богдана здригнулася вiд несподiванки. Вона швидко оглянулася. Бiля крiсла стояв дивний чоловiк у чорному костюмi, тримаючи руки над головою дракона.

– Пробачте, ви про що? – не втрималася Богдана.

– А ви хто? – запитав чоловiк. Його слова рiзко застукотiли по паркетнiй пiдлозi.

– Я студентка, вчуся у магiстратурi. А тут вивчаю давнi артефакти. А ви, пробачте, хто?

Чоловiк пильно подивився на Богдану. Несподiвано вона побачила, як над його головою з’явилася темна хмара.

– Ти одна iз них. Я це вiдчуваю.

– Та про що це ви? Із кого iз них? Із студентiв?

Богдана здивовано розглядала темну фiгуру спiврозмовника.

– Вони скоро прийдуть по тебе. Ти маеш бути готова.

Його блакитнi, майже прозорi очi неначе поглинали ii. Вона струсонула головою, щоб прийти до тями.

– Що це ви таке верзете? До чого готова? Нiчого не розумiю.

Раптом незнайомець рiзко повернувся i покрокував iз зали. Богдана провела його здивованим поглядом.

– Якийсь ненормальний. Про що це вiн?

Василь пильно подивився на Богдану.

– Не маю уявлення.

Богдана уважно роздивлялася крiсло.

– Дивний усе ж таки цей раритет. Нiяких документiв про те, звiдки така рiдкiсна рiч узялася в музеi, немае. І енергетика у нього дуже темна.

Богдана обiйшла крiсло, оглядаючи його з рiзних бокiв. Дiвчина провела рукою по дивовижному орнаменту на спинцi i вiдчула сильне бажання сiсти у крiсло. Вона зробила над собою зусилля i вiдiйшла на декiлька крокiв убiк.

– А ти вiриш у легенду про нього? – задумливо промовила вона.

– Як можна вiрити легендi, це ж не iсторично пiдтверджений факт, а просто чиiсь оповiдки, – знизав плечима Василь, вдивляючись у чудернацький орнамент.

– Нi, все ж таки кожна легенда мае пiд собою певне пiдгрунтя. Ось тiльки треба з’ясувати, яке саме.

– Ти вже запiзнюешся, – нагадав iй Василь.

В його голосi чомусь прозвучало роздратування.

– Так, iдемо.

Богдана ще раз пильно подивилася на крiсло, потiм вийшла iз зали. Хлопець швидко крокував услiд за нею.


* * *

Променi сонця, що заглядали крiзь iлюмiнатори, блимали на пiдлозi, сплiтаючи тiнi у дивовижних вiзерунках. Лiтак нарештi набрав потрiбну висоту, i парашутисти приготувалися до стрибка. Богдана, як завжди, пiдiйшла до дверей перша.

– Ну що, з Богом! – сказала вона.

Дiвчина посмiхнулася i пiдморгнула iншим парашутистам.

– Удачi! – почула вона у вiдповiдь, проте ii свiдомiсть була вже там, у прозорiй глибинi неба.

– Перший пiшов!

Богдана вистрибнула. Довгоочiкуване вiдчуття свободи звично увiрвалося в мозок, наповнило ii всю, перелилося через край i змило нудотну буденнiсть, яка залишилася там, у iншому вимiрi.

– Привiт, друже! – закричала Богдана вiтру.

– Привiт! – вiдповiв вiтер i поцiлував темнi хвилi ii волосся.

– Я щаслива! – почули хмари i привiтно помахали дiвчинi у вiдповiдь.

Але вже час повертатися. Вона розкрила парашут. Ще декiлька хвилин у небi, i ii ноги знову вiдчули землю. Навколо один за одним приземлялися iншi парашутисти. Богдана розпрямилася, i раптом перед ii очима нiзвiдки з’явився незнайомий чоловiк рокiв шестидесяти, у гуцульськiй вишитiй жилетцi. В руках вiн тримав палицю. На пальцi у яскравих променях виблискував старовинний перстень. Чоловiк декiлька секунд пильно дивився на Богдану i так само несподiвано зник. Богдана оторопiло застигла на мiсцi. До неi пiдiйшов iнструктор.

– Як ти? – у його голосi почулося занепокоення.

– Все нормально.

Струснувши головою, дiвчина нарештi опанувала себе i почала знiмати парашут. Вона на повнi груди вдихала п’янкий аромат розпашiлих вiд спеки лугових трав, насолоджуючись вiдчуттям свободи, яке наповнювало ii, як i завжди, пiсля стрибка. Потiм вона повiльно пiшла по травi, роздумуючи над побаченим.


* * *

Яскраво свiтило сонце, i чудовий аромат духмяноi трави наповнював груди Данила. Вiн сидiв у ямi, тримаючи в руцi одну iз знахiдок. У слiпучих променях перед ним виблискували чудернацькi старовиннi перснi та залiзнi амулети у формi кола.

– Цiкавi знахiдки. Тобi знову пощастило. Везучий ти.

Данило пiдняв голову i побачив колегу, що схилився над краем розкопки.

– Та нi, просто випадок, – посмiхнувся Данило.

– Не знаю, що за випадок, але чомусь вiн постiйно тiльки у тебе трапляеться. Я у своi тридцять ще майже нiчого путнього не знайшов, а ти у своi 25 вже лабораторiею керуеш.

Данило пiдняв амулет вище, щоб краще його роздивитися, i раптом позаду колеги побачив над ямою чоловiка рокiв шестидесяти, у гуцульськiй вишитiй жилетцi. В руках вiн тримав палицю, а на його пальцi у променях сонця яскраво блимав незвичайноi форми перстень. Чоловiк уважно спостерiгав за Данилом. Потiм раптово зник. Данило опустив амулет i замислено подивився перед собою. Думки його були десь далеко.

– То ти коли назад до лабораторii збираешся? – голос колеги повернув Данила до реальностi.

– Завтра. Треба усе занести до реестру та класифiкувати. Залишишся замiсть мене, проконтролюеш, щоб усе закiнчили, як слiд. Я на вас чекатиму.

– Добре.

Данило пiднявся наверх i приклав руку до очей. Вiдчуття безмежностi степу та свободи наповнило його груди. Вiтер стиха колихав траву. П’янкий аромат заповнював мозок…


* * *

По лiсовiй стежцi неквапно крокувало двое чоловiкiв. Один iз них – той самий, якого бачили Богдана та Данило. В руках вiн, як i тодi, тримав палицю, а на його пальцi виблискував старовинний металевий перстень. Поряд iз ним iшов високий кремезний темноволосий чоловiк рокiв сорока. В руках у нього була мисливська рушниця. Вiн працював лiсником i якраз обходив свою територiю, перевiряючи, чи все так, як мало бути.

– Ну що, Божедаре, ти усiх бачив? – запитав молодший.

– Ще нi.

– І коли ти iх повiдомиш?

– Скоро.

– Поквапся, ти ж знаеш, що в нас обмаль часу.

– Ти це менi кажеш, Захаре?

– Ну ти ж не квапишся, – посмiхнувся Захар i зазирнув у темнi глибокi очi Божедара.

– Ще е трохи часу.

Божедар зупинився i турботливо прибрав убiк гiлку, що звисала прямо над його головою.

– А четверта знае, що володiе даром? – синi очi Захара стали серйозними.

– Нi.

– То як вона буде четвертою силою? У нас обмаль часу, ти сам казав.

– Їi навчить третiй. Так сказали духи пращурiв.

– А про того, хто шукае книгу, щось сказали? – поцiкавився Захар, спостерiгаючи, як бiлка стрибала у гiлках, несучи щось iстiвне у лапках.

– Вiн сам не зможе все зробити.

– То буде шукати помiчника.

– Так, буде.

– Ми маемо перешкодити. Треба поспiшати.

– Так, через декiлька днiв. Будь готовий, – сказав Божедар.

– Я вже давно готовий.

Раптом вдалинi почувся жiночий голос.

– Захаре! Ти де?

– Софiя кличе, маю йти, – промовив лiсник. – Бувай!

– Бувай!

Захар оглянувся на Божедара, але того вже не було поряд. Лiсник вийшов на галявину. Йому назустрiч швидко йшла гарненька жiнка рокiв тридцяти.

– Захаре, iди швидше, а то обiд захолоне! Я щойно принесла.

– Дякую! Вже йду!

Софiя i Захар попрямували через галявину до сторожки лiсника.

Жiнка прослизнула у дверi. Захар злегка нахилив голову, щоб не зачепитися за одвiрок. У кiмнатi вже був накритий стiл. У глиняному посудi – борщ, пампушки, смажена риба. Пахло свiжоспеченим хлiбом.

Захар поставив рушницю в куток i сiв за стiл. Вiн перехрестився на iкону, промовив коротку молитву та вiдламав вiд буханця великий шмат. Повiльно, з насолодою вiдкусив хлiб та зачерпнув дерев’яною ложкою борщ. Софiя сидiла навпроти, пiдперши рукою щоку, i турботливо спостерiгала за братом.

– Одружитися тобi треба. Скiльки можна отак жити вiдлюдником?

Захар невдоволено зиркнув поверх тарiлки.

– Знов за рибу грошi. Ну що ти все про одруження. Як прийде час, одружуся. Поки менi достатньо твоеi родини. Двое племiнникiв, твiй чоловiк – що ще потрiбно для щасливого життя?

– Своiх би дiточок тобi вже.

– Будуть ще, не хвилюйся.

– А iжу я так i буду тобi кожен день носити?

– То не носи, я сам можу приготувати.

– Атож, знаю я, як ти приготуеш. Будеш корiнцями харчуватися.

– Корiнцi дуже кориснi, – вiдбивався Захар, з насолодою запихаючи шматок риби до рота.

– Так, коли немае нiчого iншого.

Захар закiнчив iсти, витер руки серветкою i пiднявся.

– Дякую, люба сестричко! Що б я без тебе робив!

– На здоров’я!

– Ну, я пiшов. Менi ще одну дiлянку треба оглянути.

Вiн узяв рушницю i рушив до дверей.

– Будь обережний!

– Добре! Бувай! – сказав Захар.

– Хай щастить! – вiдповiла Софiя i перехрестила його у повiтрi.

Вона декiлька хвилин стояла замислена, потiм почала швидко збирати посуд.


* * *

Променi сонця виблискували на стiнах та пiдлозi, рухаючись у срiблястому танку.

На лiжку в невеликiй затишнiй кiмнатi лежала дiвчинка рокiв семи. Вона спостерiгала за дивним танком, уявляючи себе одним iз чарiвних променiв. Раптом дверi вiдчинилися, i на порозi з’явилася ii мати, висока ставна жiнка рокiв тридцяти. Темно-руде густе волосся спускалося нижче плечей, яскраво-зеленi очi нiжно дивилися на доньку. У руках вона тримала склянку з водою.

– Випий, люба, i живiт одразу перестане болiти.

– Мамусю, ти ii замовила? – запитала Даринка.

Їi блакитнi оченята насилу вiдiрвалися вiд казкового танка.

– Звичайно, як завжди.

Марiя усмiхнулася та присiла на краечок лiжечка. Дiвчинка з насолодою випила воду.

– Смачно, – сказала вона i вiддала склянку.

– Так, вода – це життя, – вiдповiла Марiя.

– А коли ти й мене навчиш замовляти?

– Ти вже багато чого вмiеш. Скоро i замовлянь навчишся.

– Швидше б.

Марiя посмiхнулася, обняла Даринку i погладила ii по голiвцi. До кiмнати зайшла бабуся Іванна. Марiя пiдняла на неi очi.

– Мамо, менi вже час. Запiзнююсь.

– То поспiши. Я посиджу з Даринкою. Ти випила лiки? – запитала вона дiвчинку.

– Аякже! Смачно було!

– Чудово, люба!

Марiя пiдхопилася з лiжка.

– Ну все, я побiгла, повернуся увечерi. Бувайте!

Вона поцiлувала Даринку та Іванну i вийшла. Іванна сiла поряд iз Даринкою та обняла ii.

– Бабусю, а розкажи про наш рiд.

– Я вже стiльки разiв розповiдала, ти напам’ять знаеш, – посмiхнулася жiнка.

– Ну то й що, менi подобаеться слухати, ти так гарно розповiдаеш.

Іванна замислилась, потiм перевела задумливий погляд на Даринку.

– Ну добре, слухай. Всi нашi пращури жили в Украiнi. Рiд наш дуже-дуже давнiй. Ще в тi часи, коли люди вiрили у великого бога Ярила, жили нашi пращури. Тодi люди багато воювали. І от одного разу наш пращур, гарний та сильний чоловiк, був поранений. Його привезли додому, але рана довго не заживала. І тодi його дружинi наснився сон. До неi прийшла увi снi гарна жiнка, одягнена у блакитне, неначе сяюче, вбрання, i звелiла набрати води iз трьох джерел. А потiм сказала iй замовляння, яке треба промовити над тiею водою i пiсля цього дати ту воду випити чоловiковi. Прокинувшись, жiнка так i зробила. І ii чоловiк одужав. От iз тоi пори у нашому роду всi жiнки народжуються знахарками.

Даринка мрiйливо подивилася на променi, що виблискували на стiнi.

– Я теж буду гарною знахаркою! Я буду добре навчатися!

– Так, люба, ти будеш чудовою знахаркою!

Іванна обняла та поцiлувала Даринку.

Фантастичнi тiнi на стiнах та пiдлозi продовжували рухатися у своему казковому танку…


* * *

Променi миготiли i блимали, гаптуючи стiну дивовижними вiзерунками, стрибаючи з полотна на полотно та наповнюючи уяву чудернацькими образами. Люди ходили по галереi, повiльно перемiщуючись уздовж стiн та роздивляючись картини.

Марiя стояла бiля однiеi iз картин та розмовляла з власницею галереi Катериною, своею давньою подругою. Несподiвано погляд Марii вихопив iз натовпу дивну постать чоловiка рокiв шестидесяти, одягненого у вишиту сорочку та полотнянi штани, з палицею у руцi. Його чорнi очi пильно дивилися на неi. Раптом сонячний промiнь впав на його перстень. Вiн зблиснув, наче вогник, i Марiя на секунду замружилась. Коли вона вiдкрила очi, чоловiка вже не було. Жiнка розгублено шукала його очима, оглядалася, намагаючись спiймати мить, яка невтримно вислизала вiд неi, але все марно…

– Агов, Марiе, ти мене чуеш?

Марiя, зненацька вихоплена з паралельноi реальностi, розгублено повернула голову.

– Що?

– Я кажу, вiн хоче купити твою картину «Польовi квiти».

Марiя вже майже повернулася з iншоi реальностi. Ще одне зусилля.

– А, чудово! А хто вiн? Ти про нього щось знаеш?

– Знаю тiльки, що приiхав iз Нiмеччини, мае там власний маеток. Неначе дворянського роду чоловiк. Непростий, коротше кажучи. Дивися, не впусти можливiсть познайомитися.

– Ти ж знаеш, я не полюю за чужими грошима i титулами, – сказала Марiя. У ii зелених очах промайнула посмiшка.

– А раптом прийде кохання?

– Ну от як прийде, тодi буду думати, що з цим робити.

– А ось i вiн.

Марiя подивилася у той бiк, куди показувала Катерина. Доволi симпатичний чоловiк середнього вiку, у темному костюмi та бiлiй сорочцi, пробирався до них крiзь юрбу.

– Доброго дня! – сказав вiн.

Низький голос з легким акцентом. Приемна усмiшка. Холоднi сiрi очi.

– Доброго дня! Рада вас бачити! – вiдповiла Катерина i грацiйно простягла руку для привiтання.

– Навзаем! – промовив чоловiк.

Вiн злегка нагнувся i поцiлував руку.

– Познайомтесь – це Марiя. А це Лео.

Марiя простягла руку, Лео поцiлував ii та пiдняв на жiнку очi. Несподiвано iй стало якось незатишно.

– Дуже приемно! – сказала Марiя i зiщулилась.

– Давно мрiяв познайомитися з вами. Ви не тiльки чудовий художник, але i дуже гарна жiнка.

– Дякую!

Вiн перевiв погляд на Катерину.

– То коли я можу забрати картину?

– Коли вам буде зручно.

– Завтра я пришлю по неi свого менеджера.

– Добре, я чекатиму.

Вiн подивився на Марiю. Сiро-сталевий погляд. Вона вiдчула, як раптом сильний холодний вiтер овiяв ii обличчя, хоча у галереi не було протягiв.

– Панi Марiе, у мене е одна мрiя, i ви могли б ii здiйснити, – сказав Лео i глянув на неi.

Вона мимоволi здригнулася вiд холоду.

– Я? Яким чином?

– Я завжди хотiв подивитися, як народжуеться справжне мистецтво. То чи не дозволили б ви побувати у вас у студii та бути присутнiм на ваших замальовках з натури?

Ввiчлива посмiшка з’явилася на ii гарних вустах.

– Добре, буду рада допомогти здiйснити вашу мрiю. Приходьте завтра. Катя дасть вам адресу.

– Я вам дуже вдячний! Ви добра фея! А зараз я маю йти. Бувайте!

– Бувайте!

Лео вклонився i пiшов до виходу.

– Ну як враження? – запитала Катерина.

Марiя намагалася зiбрати докупи своi вiдчуття.

– Симпатичний. Але я вiдчуваю якусь дивну ауру навколо нього.

– Не придумуй. Гарний чоловiк, i не бiдний.

«Адже вона дiйсно бажае менi найкращого».

– Добре, я подумаю, – сказала Марiя. – А то ти не вiдчепишся.

Їх дзвiнкий смiх розчинився у натовпi.

– Просто я хочу, щоб у тебе все було добре не тiльки в роботi, а i в особистому життi, – вiдповiла Катерина.

– Дякую, менi приемно, що ти за мене переживаеш, – посмiхнулася Марiя i з любов’ю подивилася на подругу.


* * *

Теплий легкий вiтерець лагiдно торкався обличчя, колихав фiранки, тихо муркотiв неспiшну пiсню. Троянди кивали у такт мелодii та щасливо посмiхалися. Раптом у цей затишний казковий свiт увiрвався вхiдний дзвiнок. Марiя вiдiйшла вiд вiкна i вiдчинила дверi. На порозi стояв Лео з величезним букетом троянд.