Бог дае таланти всiм. 50 урокiв, щоб знайти себе та справу всього життя
Регiна Бретт


Двiчi фiналiст Пулiтцерiвськоi премii, Регiна Бретт – вiдома американська журналiстка та лауреат численних премiй за журналiстську дiяльнiсть. Їi життевий шлях не був безхмарним. Одинадцята дитина в родинi, у 16 вона вже зловживала алкоголем, у 21 стала матiр’ю-одиначкою, у 41 захворiла на рак. Проте життевi випробування, здаеться, лише загартували цю надзвичайну жiнку. Поборовши хворобу, вона зiбрала своi роздуми про життя в книжки. Іi «50 урокiв» – це колекцiя життевих притч, iнколи кумедних, частiше зворушливих, проте завжди непересiчних i повчальних. Це досвiд, який авторка винесла з власного минулого, зi своiх помилок, поразок, випробувань та перемог. Якщо вам сумно, якщо здаеться, що свiт до вас несправедливий, i вам термiново потрiбна пiдтримка – просто вiдкрийте цю книжку. Знайдiть той самий урок, який важливий для вас зараз. Прочитайте його. І посмiхнiться. Тому що, як каже Регiна Бретт, життя не перев’язане стрiчкою з бантом, та це все одно подарунок! Кожен з нас мае талант, проте мало хто знае, як вiдкрити його в собi. «50 урокiв» вiд Регiни Бретт допоможуть зрозумiти це, знайти покликання, наповнити життя натхненням та сенсом. Авторка стверджуе, що кожна людина повинна займатися своею справою, але ii треба знайти. Прийшов час перетворювати мрii на реальнiсть та самореалiзуватися!





Регiна Бретт

Бог дае таланти всiм

50 урокiв, щоб знайти себе та справу всього життя



© Regina Brett, 2015

© DepositPhotos.com / smilewithjul, обкладинка, 2016

© Hemiro Ltd, видання украiнською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», переклад i художне оформлення, 2016


* * *


Іншi книжки авторки

«Бог нiколи не моргае: 50 урокiв, якi змiнять твое життя»



«Будь дивом: 50 урокiв, щоб зробити неможливе можливим»




Бог дае таланти всiм

50 урокiв, щоб знайти себе та справу всього життя


Присвячуеться Брюсовi – моему чоловiковi, моiй пiдтримцi, моiй любовi назавжди





Вступ


Протягом останнiх п’яти рокiв я мала честь виступати перед тисячами людей на численних зустрiчах та автограф-сесiях. Запитання, яке лунало найчастiше, було таким: «А про що буде Ваша наступна книжка?»

Коли я вiдповiдала присутнiм, що хочу написати книжку, яка допомогла б людям знайти бiльше сенсу та натхнення в роботi й загалом у життi, вони жвавiшали й казали, що залюбки прочитали б таку просто зараз.

То ось вона.

«Бог дае таланти всiм: 50 урокiв, щоб знайти себе та справу всього життя» – це низка надихальних есе, iсторiй i газетних колонок з уроками, за допомогою яких люди можуть побачити свою роботу та життя в новому свiтлi.

Ця книжка для людей, якi бiльше не люблять того, чим займаються.

Вона для тих, хто любить свою роботу й водночас прагне знайти бiльше сенсу в життi поза ii межами.

Вона для безробiтних, для тих, хто виконуе роботу, яка не вiдповiдае iхнiй квалiфiкацii, для тих, хто почуваеться нещасним на робочому мiсцi.

Вона для тих, чиi плани розлетiлися на друзки – тимчасово або ж назавжди.

Вона для тих, хто робить перший крок у професiйному свiтi й хоче знати, що ж написати на цiй «чистiй дошцi».

Вона для тих, хто вийшов на пенсiю або бiльше не здатний працювати, однак хоче жити змiстовним життям.

Вона для людей, якi настiльки люблять свою роботу, що прагнуть надихати iнших – щоб вони теж знайшли свое унiкальне покликання.

Вона для таких, як я, – людей, якi зiйшли на манiвцi та блукали без мети розбитим шляхом, аж доки вiн зрештою привiв iх до iдеального мiсця. Я вiрю, що таке iдеальне мiсце чекае на кожного з нас, i наше завдання – знайти його. Або ж розслабитись i дозволити йому знайти нас.

Я написала цю книжку, щоб допомогти вам знайти роботу, яку ви полюбите, i будувати життя, яке приноситиме вам задоволення, навколо цiеi роботи. Незалежно вiд того, яким е ваш начальник, який прибуток ви отримуете, що вiдбуваеться в економiцi, у вас е всi можливостi для розвитку, збагачення та поглиблення власного життя й життя iнших людей.

Цi уроки – результат мого 18-рiчного життевого досвiду матерi-одиначки, жiнки, яка перенесла рак грудей; це iсторii людей, яких я зустрiчала на своему професiйному шляху протягом 29 рокiв роботи журналiстом. Я щиро сподiваюся, що кожен iз цих урокiв змусить вас вистрибувати зранку з лiжка, насолоджуватись обiдньою перервою i почуватися розслаблено ввечерi. Або ж дасть вашому життю поштовх чи iскорку, що наповнить сенсом вашу роботу й життя загалом.




Урок 1

Коли не отримуеш того, що хочеш, тобi даеться найцiннiше – досвiд


Бiльшiсть резюме не вiдображують того нерiвного шляху, яким нам доводилося йти, i не мiстять тих слiв, якими нас називали iншi на цiй дорозi. Ми причепурюемо нашi резюме, вигадуемо назви посад, не зазначаемо того, що радо виключили б зi свого списку.

Мое резюме зазнавало змiн щопiвроку. Приблизно стiльки часу я проводила на будь-якiй роботi в молодi роки. Шiсть мiсяцiв. Я бралася за щось, але закiнчити нiчого не вдавалося. Жодного прогресу.

Пiсня «Вiзьми свою роботу i запхай ii…» була супроводом мого життя. Менi iмпонувала ще одна пiсня в стилi кантрi: «А зараз десь п’ята», у якiй iшлося про те, як бос доводить тебе до сказу, ти хочеш сказати йому все, що про нього думаеш, але зрештою цього не робиш. Та одного разу мiй терпець урвався. Я вилетiла з ресторану, i на цьому моя кар’ера офiцiантки скiнчилася. Я навiть не зупинилася, щоб забрати чайовi з банки.

Деякi люди йдуть кар’ерними сходами вгору, я ж блукала пiд ними. Роками менi не щастило, а якщо й «щастило», це навряд чи можна було вважати щастям. Моею першою начальницею була справжня сучка. Серйозно! То була пуделиця Мамзель, що жила по сусiдству. Першою роботою, за яку менi заплатили грошi, була прогулянка з собакою. Кiгтики Мамзелi були пофарбованi червоним лаком, а ще вона носила бантик. Пiсля тривалоi прогулянки ця бiла пухнаста кулька нарештi зробила своi справи, i я привела ii додому. Власниця задерла кiнчик ii пухнастого круглого хвостика.

– Ти… ii… не пiдтерла? – видихнула вона.

Присягаюсь, у ту мить я побачила на мордочцi Мамзелi зловiсну посмiшку. На цiй роботi я довго не протрималася. Я гадала, що мене найняли гуляти з собакою, а не пiдтирати iй зад.

Потiм я працювала персональним асистентом у ресторанi з шоу-програмою. Мiй бос просто виснажив мене, змушуючи невпинно прибирати гримерки й туалети. Я була старшокласницею й приходила додому пiсля пiвночi. З тiеi роботи мене звiльнили батьки. Згодом я «виросла» до посади касира в аптецi «Clark’s Pharmacy», де здебiльшого струшувала пилюку з вiтамiнiв, надавши собi заклопотаного вигляду, i робила все, щоб мене не впiймали на крадiжцi батончикiв. Потiм працювала офiцiанткою в сiмейному ресторанi Вайденерiв, де вiдвiдувачi залишали менi чайовi – монетки – просто в калюжках кетчупу.

Наступний крок – робота в мiсцевiй лiкарнi, де менi видали рожеву унiформу й сiточку для волосся. Я годинами стояла в бiлих капцях i викладала чорносливове пюре на довжелезну конвеерну стрiчку. На бейджi, що його менi видали, гордо зазначалося: «Помiчник кухаря». У своему резюме я назвала цю посаду «асистент дiетолога». Я й досi зберiгаю i бейдж, i сiточку для волосся в спецiальному альбомi: вони нагадують менi про тi часи, коли я працювала з шостоi ранку до третьоi дня, миючи тацi, оббльованi пацiентами та заляпанi кров’ю. Навiть не можу пригадати, чи вдягали ми тодi захиснi рукавички.

Якийсь час я працювала секретаркою. То було ще до к. е. – до комп’ютерноi ери. Тодi вважалося: якщо тобi видали електричну машинку «IBM Selection» iз коректувальною стрiчкою, тобi дуже пощастило. Моi руки були постiйно вкритi плямами вiд копiювального паперу. А ще я була справжнiм «асом коректування». Досi дивуюся, як мiй бос жодного разу не побачив мене непритомною на клавiатурi вiд випарiв коректувальноi рiдини. Я ненавидiла цю роботу. Одного разу я протягом цiлого ранку друкувала лист на три сторiнки тiльки для того, щоб отримати його назад – керiвник обвiв гiгантськими червоними колами всi помилки, якi можна було замаскувати коректором. Довелося все передрукувати.

Я працювала в багатьох мiсцях, перш нiж усвiдомила, що менi потрiбне бiльше, нiж робота. Робота – це мiсце, де ти працюеш, щоб мати змогу оплачувати своi рахунки. Робота – це мiсце, де тебе штрафують за п’ятихвилинне запiзнення, навiть якщо ти запiзнилася, бо хотiла допомогти водiевi, який заблукав. Це мiсце, куди телефонуеш, щоб сказати, що захворiла, а сама витрачаеш цей час на пошуки кращоi роботи. Тут вiдчуваеш стабiльнiсть i безпеку, але це так нудно! Ти робиш те, чого вiд тебе чекають, а потiм iдеш додому. Телефонуеш, щоб сповiстити, що захворiла, щоразу, коли вдаеться отримати оплачуваний лiкарняний, бо тебе нудить вiд цього мiсця.

Робота – це коли заробляеш на життя. А кар’ера – це життя. Робота – це зарплатний чек. Кар’ера – бiльший зарплатний чек. Кар’ера вимагае освiти, практики й здатностi ризикувати. Отож я вирiшила побудувати кар’еру. Шiсть разiв змiнювала спецiалiзацiю в коледжi: бiологiя, ботанiка, потiм рацiональне природокористування, англiйська, зв’язки з громадськiстю i нарештi журналiстика. Кентський державний унiверситет пожалiв мене й застосував свою «полiтику академiчного прощення» до мого середнього бала пiсля того, як я завалила хiмiю й отримала низькi оцiнки iз зоологii та дитячоi психологii. Знадобилося 12 рокiв, щоб я нарештi отримала свiй диплом бакалавра, оскiльки постiйно брала академiчнi вiдпустки, щоби працювати й виховувати дитину. Я вступила до коледжу в 1974 роцi, а закiнчити його менi вдалося лише в 1986-му, коли менi виповнилося тридцять. Настав час забрати свiй диплом журналiста й вiдшукати свою життеву мiсiю.

Я завжди гадала, що життева мiсiя – це те, що притаманне виключно таким особистостям, як Мати Тереза або Гандi. Проте вона е в кожного з нас. Як ii знайти? Просто прислухайся до свого життя.

А всi цi мiсця роботи, схожi на глухi кути? Таких не iснуе. У Бога нiщо не е марним. Усi крапочки завжди з’еднуються. У дитинствi я обожнювала розмальовки, у яких малюнки з’являлися пiсля того, як обведеш iх по крапочках. Кожна крапочка мала свiй номер, тож отримати фiнальну картинку було нескладно. Та в реальному життi крапочки зазвичай не пронумерованi.

Мiй безладний маршрут протягом тривалого часу скидався на нев’iжджений зигзагоподiбний шлях, аж доки одного дня всi крапочки не з’едналися. Хтось iз моiх друзiв зауважив, що Бог пише прямо, але кривими лiнiями. Менi дуже iмпонують слова пiснi гурту «Rascal Flatts»: «Бог благословив нерiвний шлях, що привiв мене до тебе». Вiн i справдi благословив мiй нерiвний шлях. І я нiколи не блукала. Бог завжди знав, де я.

Усi мiсця роботи, котрi я сприймала як такi, що не мають анi сенсу, анi мети, насправдi мене збагатили. Просто тодi я цього не помiчала. Жалюгiдний щотижневий чек на 200 доларiв заслiплював мене, i я не бачила багатства набутого досвiду.

Робота, яку дехто вважае чорною, насправдi наповнила мое життя сенсом. Праця офiцiантки навчила мене спiвчувати слiпому чоловiковi, який приходив щосереди, щоб замовити печiнку з цибулею, i розштовхував людей своею бiлою палицею, вигукуючи замовлення.

Робота в похоронному бюро навчила мене втiшати людей у iхньому горi, i через багато рокiв, працюючи репортеркою, я змогла знайти правильнi слова спiвчуття для чоловiка, сина якого застрелили, коли той iхав додому на велосипедi. Робота у вiддiленнi невiдкладноi допомоги – там, де життя зустрiчаеться зi смертю, – дала менi бiльше уявлення про «дедлайни», анiж будь-який редактор iз вiддiлу новин.

Щоразу, коли я працювала секретаркою, я вчилася друкувати швидше й краще. А коли працювала консультантом алкоголiкiв, я навчилася визначати, коли люди брешуть менi пiд час розмови – як-от клiент, котрий вiдсидiв свiй термiн у в’язницi за вбивство в нетверезому станi, але при цьому вважав, що не мае жодних проблем з алкоголем. Працюючи клерком у транспортному судi, я записувала iнформацiю про штрафи, i це навчило мене шукати судовi архiви. Це вмiння знадобилося, коли я проводила розслiдування – чоловiковi, який порушував правила дорожнього руху 32 рази, завжди вiддавали його водiйськi права, аж доки вiн не збив двох студентiв на смерть.

Робота секретаркою юриста, де я друкувала довжелезнi юридичнi документи, допомогла менi зрозумiти принципи судовоi системи. Тож коли я написала про невинного чоловiка, якого засудили до смертноi кари, це привело до того, що в штатi Огайо було змiнено закон, тож прокурори не могли далi приховувати важливi докази. Цей чоловiк провiв у в’язницi двадцять рокiв, однак вийшов на волю.

Є такий вислiв: «Життя – це те, що трапляеться, коли в тебе зовсiм iншi плани». Те саме можна сказати й про твое резюме. Воно починае жити власним життям – якщо ти йому це дозволиш. Деякi люди намагаються накреслити свiй маршрут на мапi й ретельно планувати кожний крок, та насправдi життя дае тобi дещо краще. Глухий кут насправдi е вiдхиленням вiд маршруту i веде до дороги, якою ти не планував iти. Кожний досвiд збагачуе життя – тепер або трохи пiзнiше. І хоч я й гадки про це не мала, кожна моя робота, з якою я мирилася, готувала мене до тiеi роботи, якою я зараз насолоджуюся. Коли твое життя вкорiнюеться, ти помiчаеш зростання не вiдразу. Якщо ти належиш до людей, якi вiдчувають, що заблукали в життi, просто спробуй себе пiдбадьорити. Оця-от «загубленiсть» може привести тебе до мiсця, що його в будь-якому разi приготувало для тебе саме життя.




Урок 2

Усе змiнюеться, коли змiнюешся ти


То можна було назвати ключем вiд майбутнього або ж угодою з дияволом. Я не була впевнена щодо того, який iз варiантiв обрати, як не була певна i в тому, що робити з документом у моiх руках.

У вiцi 22 рокiв я сидiла в батькiв на шиi. Роботи в мене не було, i не було жодних перспектив ii отримати. Незамiжня мати-одиначка – я не могла утримувати анi себе, анi свою новонароджену дитину. Вiчно жити з батьками й не платити за це анi копiйки – то було несправедливо. До того ж я почувалася так, нiби носила на спинi червоне тавро у виглядi лiтери «Ж». Ж означае «жахлива». Жахлива донька. Жахлива сестра. Жахлива матiр.

Про те, щоб звернутися по допомогу до батька дитини, навiть не йшлося. Я викреслила його зi свого життя ще до ii народження. Сказала, що не хочу виходити за нього замiж, тож не могла пiти до нього тепер. А якщо вiн ii забере? Якщо звернеться до суду й скаже, що зможе дати дитинi краще життя, нiж я?

Я покинула коледж майже вiдразу, як завагiтнiла. Роботу у вiддiленнi невiдкладноi допомоги теж довелося залишити, коли термiн вагiтностi сягнув чотирьох мiсяцiв. Тодi послуги невiдкладноi допомоги надавали мiсцевi похороннi бюро. Окрiм випадкiв, коли треба було рятувати життя, менi доводилося iздити до лiкарень, будинкiв для людей похилого вiку та людей, у чиiй родинi хтось помер. Забирати тiла – робота негламурна, однак завдяки iй я оплачувала своi рахунки, i, як ми тодi жартували, нiхто не скаржився. Та коли я завагiтнiла, я не могла дозволити собi завдати шкоди спинi або й дитинi, пiднiмаючи тiла вагою понад триста фунтiв. Похоронне бюро не могло дозволити собi бiльш нiж двох працiвникiв на змiнi, тож менi довелося пiти.

Я не знала, де шукати нову роботу. Як я зможу залишити доньку на весь день? Із батькiв у неi була тiльки я. А якщо мене не буде цiлий день, у неi взагалi не буде батькiв. Про роботу на фабрицi годi було й думати – там не було гнучкого графiка. Якщо працюватиму з сьомоi ранку до третьоi дня, це означатиме, що донька прокидатиметься без мене й проводитиме половину дня з кимось iншим. Графiк iз третьоi дня до одинадцятоi вечора означав, що я нiколи не вкладатиму ii спати. А нiчна змiна з одинадцятоi до сьомоi ранку? Тодi моiй дiвчинцi доведеться ночувати у знайомих.

Я подавала документи в кiлька мiсць, однак менi бракувало навичок. Я навiть не могла друкувати. Не могла придбати автомобiль, тож постiйно позичала той, що належав батьковi. Матерi-одиначцi непросто мрiяти на самотi. Для мрiй потрiбнi грошi. За винятком дитини, мое життя можна було вважати суцiльним банкрутством. Ось чому настала мить, коли в моiх руках опинилися цi документи. Офiцiйно документ був «заявою на отримання допомоги для залежних дiтей». Однак у нашому маленькому мiстечку назва цього документа iлюструвала його змiст: допомога з безробiття. Я не знала, що робити з цiею анкетою на 32 сторiнки. Отримувати допомогу з безробiття було набагато легше, нiж знайти роботу та органiзувати догляд за дитиною так, щоб вiн не забирав усi грошi до останнього долара. Ця допомога передбачала медичнi послуги для мене та моеi донечки. Здавалося, я мала зробити цей вiдповiдальний вибiр.

Однак щоразу, коли я хотiла поставити на документi свiй пiдпис, щось мене зупиняло. Менi б довелося вказати iм’я ii батька, а вони у свою чергу могли звернутися до нього по алiменти. Я ж не вказала його iменi навiть у свiдоцтвi про народження дитини. І нарештi, реальною причиною того, що менi не хотiлося пiдписувати цi документи, був страх, що якщо я почну отримувати цю допомогу, то нiколи не зможу вiд неi вiдмовитися. Допомога з безробiття – сумнiвна перевага. Спочатку вона схожа на рятiвний канат, що веде тебе до свободи, але зрештою перетворюеться на мотузку, яка зв’язуе твоi руки й ноги. Щоразу, коли тобi хочеться заробити трохи додаткових грошей, iснуе великий ризик того, що ти залишишся без цих переваг та медичного обслуговування.

Якщо в тебе немае авто, роботу в маленькому мiстечку знайти непросто. Там немае автобусiв, метро, iншого громадського транспорту. Тiльки твiй власний. Ти обмежена вiдстанню, яку здатнi подолати твоi ноги – до роботи й назад. До похоронного бюро за милю вiд дому я могла дiйти пiшки. Менi не хотiлося повертатися на роботу, де доводилося забирати померлих, але менi запропонували роботу в офiсi, i я погодилася.

Там я закохалася. Не в роботу – у свого боса. Ідея, звiсно, не найкраща, але iнодi вiдчай призводить до таких-от дивних штук. Вiн може змусити тебе побачити Прекрасного Принца в цiлковитому алкоголiковi. Я закохалась у все, що вiн мав: успiх, грошi, щастя. У нього був просто розкiшний будинок, на роботу вiн ходив у костюмах, а обiдав у ресторанах. А ще трохи пив. Гаразд, не трохи – багато. Тимчасова неадекватнiсть, перебування за кермом у нетверезому станi, вiдсутнiсть на роботi.

Протягом усiх мiсяцiв, що ми з ним зустрiчалися, я мала на метi одне – будь-що його врятувати. Адже якщо менi вдасться це зробити, ми житимемо довго й щасливо. Я зроблю все, щоб вiн жадав мене настiльки сильно, що змiг би забути про випивку. Ми розмовляли годинами на серйознi теми, однак потiм вiн нiчого не пам’ятав. Домовлялися зустрiтись о восьмiй, а о десятiй мiй обранець телефонував iз якогось бару, щоб повiдомити, що ось-ось буде. Коли ж о другiй ночi всi бари зачинялися, вiн нарештi приiздив, але був настiльки п’яний, що не мiг встояти на ногах i просто вiдключався на диванi.

Урештi-решт моi друзi, якi знали про спiльноту анонiмних алкоголiкiв, сказали менi, що краще припинити цей зв’язок. Не рахувати, скiльки вiн випив, не сподiватися, що вiн змiниться. Із ним у мене не було майбутнього, однак i без нього теж не було. Я обожнювала його будинок. Там був затишний куточок для снiданкiв, великий ганок i купа кiмнат для всiх тих дiтлахiв, якi, я сподiвалась, у нас колись народяться. Та перш нiж я наважилася покинути це чарiвне мiсце, вiн покинув мене.