Змова чужих
Олексiй Кацай


Школа iнопланетян #1
Звичайне украiнське мiсто, звичайна украiнська родина, звичайний украiнський школяр Микитка… І звичайнi людськi забобони, що оточують iх зусiбiч. Але якщо почати затято боротися з ними, то можна зненацька наштовхнутися на дуже й дуже незвичайнi сили – таемничi й космiчного масштабу. Якi загрожують не лише звичайному украiнському мiсту, а й усiй планетi Земля. На якiй, втiм, з давнiх-давен живуть не лише незвично смiливi дiти звичайних землян, а й вчаться такi саме дiти з iнших планет нашоi величезноi Галактики…





Олексiй Кацай

Змова чужих





Глава 1. Астральний чортополох на околицi Всесвiту


У той час, коли прогресивна громадськiсть Землi була стурбована згубними змiнами планетарного клiмату, громадськiсть мiста Гременець переймалася бiльш нагальними проблемами. Через те, що дуже дивнi явища спостерiгалися в цей самий час i в самому Гременцi, i на його околицях.

Змiни клiмату, звiсно, теж спостерiгалися. Але, набагато цiкавiшим було спостерiгати за iншим. За прольотом, наприклад, кiлькох НЛО над Вербками – примiською зеленою зоною, що безпосередньо прилягала до Днiпра. Або за пересуванням зграi вампiрiв, що мало мiсце на трасi мiж автомобiльним та нафтопереробним заводами. А про появу мiфiчних перевертнiв просто на вулицях Гременця тiльки ледачий не розповiдав.

– А тут Митрофанiвна й каже, – казала мама Аня гучним голосом з кухнi, – зупинилася, каже, ця зграя дворняг простiсiнько навпроти тролейбусноi зупинки. І одна шавка раптом до Митрофанiвни голову повертае та й запитуе людським голосом: «Громадяночко, – запитуе, – а як нам до провулку Капiтана Небрехи вибiгти?»

– Твоя Митрофанiвна, – мугикнув тато Саня, граючись телевiзiйним пультом, – свого психоаналiтика давно не вiдвiдувала. Вiдхилення вiковi у твоеi Митрофанiвни. Їй скiльки, рокiв вiсiмдесят вже, напевно? Нi?

– Сiмдесят, – з’явилася мама на порозi кiмнати. – Буде. І вона в дуже добрiй фiзичнiй формi. Не те, що деякi, якi на диванi валяються. Аглая Митрофанiвна тiльки позавчора з Гiмалаiв спустилася. Вершину Аннапурну Аглая Митрофанiвна пiдкорювала. І, взагалi, не забувай, що вона – голова громадськостi мiкрорайону, а старiсть треба поважати.

– Так я ж нiчого… – розвiв тато руками.

– Звичайно, що нiчого. Абсолютно нiчого. Люди он у Непали iздять, махатм бачать, в астралi подорожують, а я з кухнi не вилажу.

– Мамо, але ж моя черга посуд мити лише завтра, чого ти? – вiдiрвався Микитка вiд планшету, до якого татко щойно закачав «Космiчну Стратегiю».

– А я готую вечерю пiслязавтра, – кахикнув тато. – Все справедливо. Все за планом.

– За планом iм. Нуднi ви люди, чоловiки. Сухi. Оцифрованi. Немае у вас вiри в чудеса, в магiю та астральну ауру. У вас, напевно, взагалi жодноi аури немае.

– Зате он у неi – на весь Гременець аури вистачить, – тицьнув тато Саня пультом в екран телевiзора. – Разом з магiею.

Микитка знову вiдiрвався вiд планшету.

– На що нам вказуе Сатурн у Скорпiонi, який утворюе в цьому роцi секстиль до Плутона й трин до Нептуна? – суворим вчительським голосом запитувала гладка тiтка з копицею синяво-чорного волосся. На носi в тiтки була величезна бородавка, а на неосяжнiй шиi – ланцюг з величезним золотим колом Зодiаку.

Вiд ii хрипкуватого голосу хотiлося випростатися й встати по стiйцi «струнко».

– На що вказуе!? – злякано випростався в крiслi ведучiй телепередачi.

– А на те, що в ситуацii зростаючоi нестабiльностi iерархiй е тiльки два астральних шляхи. Або iгнорувати заклики сил тонкого свiту, оточуючи себе ментальним заспокоенням, або, навпаки, активiзувати ментал та й розпочати працювати над його перетворенням. За допомогою Вищих Астрологiчних Курсiв.

– Ось-ось, – зiтхнула мама Аня, – i я хочу… Це саме… Щоб астральним шляхом до ментального перетворення.

– Нiчого, нiчого… Протримайся ще трохи. Незабаром вже Микитка на канiкули пiде i поiдемо ми звичайним нашим шляхом до Великих наших Малюкiв, перетворимо-о-ось… На справжнiх вiдпочивальникiв.

– Не хочу я до села того. Я до тонкого свiту хочу. От запишуся на курси астрологiчнi, знатимете. Самi на кухнi за планом працюватимете. А то живу, як на найвiддаленiшiй околицi Всесвiту.

– Таким чином, виходячи з аспектiв Сатурну… – бубонiв телевiзор.

Тато Саня прибрав трохи звук:

– Не можна тобi на курси. Слабовольна ти. Чортополох цей астральний задушить тебе зовсiм. Хто тодi з нами автiвкою… до Шотландii в мандри чухне?

– Куди? – вибалушила очi мама Аня.

– А на озеро Лох-Несс!

– Лох-Несс?! – вiдкинув планшет i Микитка. – Там, де аномальне чудовисько плавае?

– А то, – заусмiхався татко. – Хотiв вам сюрприз зробити. Криптозоологiчний. Але, якщо вже в мами Анi такi завихрення астральнi розпочалися, то…

– Лiтнi мiсяцi можуть стати найважчими мiсяцями цього року, особливо для автомобiлiстiв – Юпiтер з Лiлiт добудовують тау-квадрат з Плутоном та Ураном…

– Ой, – набурмосилася мама, – чуеш, що кажуть? Чи не небезпечно iхати-то кудись?

– Ти чого, панiматко!? – навiть обурився тато. – Нi, кому-кому, а тобi вiдпочити точно треба. Якщо вже тобi, жiнцi й громадськiй активiстцi, мракобiси усiлякi мозки пудрять…

– І Тайцi з нашого класу теж, – вклинився Микитка. – Пудрять. Вона контрольнi тiльки за гороскопом пише.

– От! Бачиш, матiнко? Все це – тролiнг для недоукiв, астральна лабуда для невiгласiв, i, взагалi, нечисть – гоу хоум! Виполемо астральний чортополох культиватором науки!

– Якщо ви бажаете владнати свое життя та життя своiх близьких, – лунало з екрану, – записуйтеся на Вищi Астрологiчнi Курси, що знаходяться за адресою…

– От було б у мене бiльше вiльного часу на роботi, – не заспокоювався тато Саня, – записався б я на цi самi Курси. Подивився б я, чому там вчать. Я б iх вже навчив! Я б iх викрив! Статтю б написав i в Інтернетi повiсив. Боротися потрiбно з цими забобонами, от тiльки часу зовсiм немае.

– З нами була вiдома пророчиця й екстрасенс, директриса Вищих Астрологiчних Курсiв Рафлезiя Ізольдiвна Бузина. Слiдкуйте за нашими передачами. Незабаром панi Бузина мае зробити дуже важливу заяву. Залишайтеся з нами.

– І залишаеться ж дехто, залишаеться! Схарапудженi мавпи просто, – роздратовано вимкнув телевiзор тато, – що хочуть вiдповiдальнiсть за своi власнi вчинки на зiрки перекласти. Й-ех, часу немае…

А в Микитки час був. Для вивчення й викриття. Щоб татовi допомогти. Це вiн вирахував, вже лежачи в лiжку й дивлячись крiзь вiкно на величезнi далекi зiрки. Всi вони були його дуже добрими друзями. Вiрнiше, його друзi жили на них, i Микитка частiсiнько вечорами розмовляв iз ними. З друзями iнопланетними, тобто. От i зараз…

«Треба смiливо воювати з забобонами!» – сигналiзували з Веги. «Щоб люди мавпами не були i не боялися самi за своi вчинки вiдповiдати. А не кивати на потойбiчнi сили», – бурчали з Альдебарану. «І щоб нiщо на свiтi не мало змоги мамi перешкодити до Шотландii поiхати», – посмiювалися з Лiри.

А на самому пiдвiконнi, наче на пласкiй околицi Чумацького Шляху, злякано мерехтiв Сатурн в секстилi. Секстиль був схожий на великий гранчак. До нього вела широка стежина. Аж раптом вона почала звужуватися, вихилятися, намагаючись втекти вiд кореневищ астральних чортополохiв, що виповзали з узбiч. Були кореневища схожi на щупальцi величезних сизих восьминогiв. І на кожному з них бовтався золотий тау-квадрат у виглядi кола Зодiаку.

Втiм, це вже Микитцi снилося. А наступного дня…




Глава 2. Проникнення до астрального кубла


Наступного дня, пiсля урокiв, Микитка стояв на проспектi Братiв Стругацьких, роздивляючись величезну темно-синю вивiску. «ВАК» – було написано на вивiсцi, не менше величезними, срiбними лiтерами. А внизу дрiбнiшими – «Вищi Астрологiчнi Курс». Тому «курс», що в останньому словi вiд нього лiтера «и» вiдпала.

«Упс!» – сказав сам собi Микитка, i щосили потягнув на себе дверi на «Курс», намагаючись не бути схарапудженою мавпою. Дверi були важкi i явно не хотiли пропускати мавпу всередину. Як i весну, що вже давно буяла навкруги.

Адже всерединi було не по-весняному прохолодно й похмуро. Як у розбiйницькому кублi. На стiнах мерехтiли картини з гороскопiчною фауною i геометричними фiгурами. Пiд ними, в будi, прилiпленiй просто до стiни, сидiв бородатий охоронець. Аби його нi з ким не переплутали, слово «охорона» було виведено i на бейджику, i на спинi чорного комбiнезона. А бiля буди висiло античне зображення сузiр’я Стрiльця – кентавр з величезним луком. Був кентавр теж по-розбiйницькi бородатий i дуже схожий на самого охоронця.

Микитка навiть навшпиньки пiдвiвся, аби зазирнути через скло буди униз: а, може, в цього пана тулуб теж кiнський, як i в кентавра? Одначе, кiнським у пана був тiльки голос:

– Ги- ги-ги, ти куди це, хлоп’я? Звiздар, чи що? Так не схожий, ги.

– Я це… того… я на курси записатися хочу.

– Ги-ги-ги… Треба ж, яка молодь просунута пiшла. Коридором прямо й лiворуч. Приймальна там. У секретарки запитаеш, ги.

Над секретаркою, блiдою дiвчиною з синiм волоссям, висiло, природно, зображення сузiр’я Дiви. У приймальнi ще якiсь картини висiли, але Микитка на них уваги не звернув. Нiяковiв дуже Микитка. І навiть побоювався якось.

– Здрас-с-с… – видихнув.

– Бам… бам… бом-м-м… – вiдповiв за спиною дзигар з циферблатом у виглядi Зодiаку. Микитка здригнувся навiть. І розлютився.

– Здрастуйте, – зчепив зуби. – Здоровенькi були. Я б хотiв записатися на вашi курси. Щоб знайти ментальне заспокоення i налагодити життя своiм близьким.

– А близькi вам дозволили?

– Я вже давно, чи знаете, самостiйна людина.

– А чи знаете ви, що навчання на Вищих Астрологiчних Курсах обходиться у досить пристойну суму?

– Умови навчання я хотiв би обговорити з вашим безпосереднiм керiвництвом, – не розгубився Микитка, який про грошi, взагалi-то, навiть i не подумав.

– Дуже добре. Але, на жаль, керiвництво зараз зайняте, – секретарка кивнула на дверi з табличкою «Бузина Р.І., директриса ВАК». – Чи не бажаете почекати?

– Бажаю, – буркнув Микитка голосом роздратованого мiльйонера.

Судячи з батькових фiльмiв, секретарка мала б зараз запропонувати клiенту фiлiжанку кави. Але в сузiр’i Дiви батькових фiльмiв явно не бачили. Тому що секретарка тiльки й того, що глузливо кивнула клiенту, вказуючи на величезний шкiряний диван, що хижо завмер навскоси вiд входу до приймальнi.

Клiент вередувати не став, а, трохи пiдстрибнувши, плюхнувся на холодну неживу шкiру, намагаючись кiнчиками пальцiв нiг дiстатися до пiдлоги.

Секретарка ще раз кивнула невiдомо кому й схилилася було над клавiатурою ноутбука, але… Але зненацька скам’янiла, втупившись на прочиненi вхiднi дверi. Микитка простежив за ii поглядом i… i вiдразу ж перестав дiставатися ногами до пiдлоги. Навпаки, вiн рiзко пiдiгнув iх, обхопивши колiна обома руками.

У прочиненi дверi просунулася велика собача голова i уважно подивилася на Микитку. А потiм перевела погляд на секретарку.

– Ой! – зойкнула та. – Ой, що це таке!? Хто це таке? Стрiльцо-о-ов! – заверещала так, що ii, напевно, й на сузiр’i Стрiльця почули. – Стрiльцов, хто тварину до примiщення пропустив? Ти чим там, на посту, займаешся, Стрiльцов?

У коридорi залунав кiнський тупiт. Собака, що до половини був протиснувся у приймальню, здав назад. Був вiн трохи рудуватим, з пiдпалиною. Тулубом схожий на нiмецьку вiвчарку з великими важкими лапами. А цiкавим довгастим писком – на шотландського колi. І було в ньому ще щось дивне, але Микитка не зрозумiв – що.

– Пiшов! – загаласували в коридорi. – Пiшов звiдси, ссавець! Ось я тебе зараз…

Собака остаточно зник за дверима, i там почулося повискування та звуки боротьби.

– Ах, ти, шавко! Нiно, Нiнко, а нумо йди сюди, допоможи менi!

– Ото ще, – фукнула перелякана секретарка, але, зиркнувши на екран ноутбука, труснула синiм волоссям та й кинулася таки до коридору. – Зараз. Вiчно я за всiх працювати маю! Давай, давай швидше, а то Рафлезiя почуе, разом з собакою на вулицi опинимося.

Звуки боротьби почали вiддалятися. Микитка обережно опустив ноги й посовався на мiсцi. Зiтхнув. Незадоволеним собою був Микитка: то охоронця злякався, то секретарки, то собаки он. А ще iз забобонами боротися хоче.

Сердито пирхнувши, хлопчина почав розглядати картини. Встав. Обiйшов стiл з ноутбуком.

На однiй з картин звiздар у високому ковпаку, натхненно пiднявши руку до зiрок, стояв бiля телескопу доволi антикварного вигляду. Із зоряного неба падала величезна, аж катастрофiчна, комета. Саме зображення було стилiзовано пiд середньовiчну гравюру, а звiздар обличчям був схожий на молоду Бузину. І лише за декiлька хвилин Микитка зрозумiв, що це – i не звiздар зовсiм, а й дiйсно сама звiздарка.

Микитка схилив голову набiк i краем ока помiтив якийсь рух на екранi ноутбука секретарки. На ньому значно постарiла героiня стародавньоi гравюри розмовляла з кимось, хто сидiв спиною до екрану. Звуку не було.

Серце у Микитки закалатало дуже-дуже. Але ж вiн не схарапуджена мавпа, нi? І тому, прислухавшись до тишi, що настала за дверима приймальнi, Микитка увiмкнув звук комп’ютера. Наскiльки вiн вже зрозумiв, на ноутбук виводилося зображення з камери спостереження, встановленоi в кабiнетi директорки ВАК.

– Тож, може, хоч кави вип’ете, мiстере Паблiшер? – запитувала якраз Рафлезiя Ізольдiвна у спини, обтягнутоi теплим, не за сезоном, вовняним пiджаком.

Спина якось надто вже злякано здригнулася.

– Нi, нi! – мало не закричала вона. – Нiколи! Ви чуете, нi-ко-ли, не пропонуйте менi вашоi огидноi кави!

– Гаразд, гаразд, – манiрно вигукнула директриса. – Який ви нервовий, одначе, сьогоднi, пане докторе.

– Будеш тут нервовим! – змахнув Паблiшер, довгими, немов у павука, руками. – Зайнята вами позицiя гальмуе увесь проект. Увесь, ви розумiете?

– Моя позицiя залежить тiльки вiд ваших можливостей. Я вам вже пояснила, що недофiнансування з вашого боку нашого руху…

– Гаразд, гаразд! – вигукнув вже Паблiшер. – Я ж вам сказав, що вже вiдсьогоднi грошi почнуть надходити на ваш рахунок. Але я вимагаю – чуете? вимагаю! – аби вже завтра вами була зроблена основна заява.

– Основна заява буде зроблена найближчим часом опiсля того, як я побачу грошi. І тодi, повiрте, шановний докторе, влада над свiтом буде нашою дуже скоро!

– Тс-с-с! – злякано озирнувся мiстер Паблiшер i Микитка побачив його вилицювате обличчя з хижо виступаючою уперед щелепою. Немов у ротi в нього не вмiщалися величезнi iкла, випинаючись там уперед i в боки. Нiс, навпаки, був малесенький, пiпочкою, на якiй влаштувалися такi саме малюсiнькi окуляри без оправи. – Тихiше, Рафлезiе Ізольдiвно! В бiльшостi зiрок е величезнi вуха…

У Микитки навiть теж щелепа вiдпала. Влада над свiтом? Змова?! Глобального масштабу змова?!? Ну, нiчого собi, звiздарка! Нiчогенько собi, кубло астральне!

– Ц-це що таке!? – пролунало зненацька над самим вухом Микитки i вiн мало не впав пiд стiл з переляку. – Це хто тобi дозволив до мого комп’ютеру лазити?

Дiва з синiм волоссям була розлючена не на жарт. У неi навiть i обличчя теж посинiло.

– Ах, ти, ш-шкет! Ш-шпигуеш-ш-ш? – засичала вона, хапаючи хлопця за плече напрочуд сильними пальцями. Немов залiзними.

– Ой, – пискнув Микитка, зовсiм забувши, що тiльки-но вирiшив бiльше нiчого й нiколи не лякатися, – пустiть! Я згадав! Я пiзнiше зайду. Я праску вдома не вимкнув. Мене мама лаяти буде.

І, вивернувшись, рвонувся щодуху до виходу з приймальнi. Але спiзнився. На порозi вже стояв бородатий Стрiльцов.




Глава 3. Дуже Важлива Мiжпланетна Мiсiя


– Що тут вiдбуваеться? – прочинилися дверi з табличкою «Бузина Р.І., директриса ВАК» i нiс з бородавкою висунувся до приймальноi. Микитка вкляк.

– Та ось, Рафлезiе Ізольдiвно, – вказала на нього секретарка, – сказав, що на Курси записатися хоче, а сам пiдглядае. Пiдслуховуе. Шпигуе. Нишпорить, як то кажуть. Прямо в комп’ютерi.

Чавунна рука охоронця Стрiльцова лягла на Микитчине плече. Воно, що ще не вiдiйшло вiд залiзних пальцiв секретарки Нiни, вiдразу ж розпочало нити. Хлопець аж скривився вiд болю.

– От бачите, – скинулася синьоволоса iстота, – вiн ще й регоче! Ну й дiтки пiшли нинi! Остаточно страх втратили!

Дверi до кабiнету вiдчинилися навстiж i неосяжна постать панi директриси виплила з них. У глибинi кабiнету було видно доктора Паблiшера. Був вiн теж неосяжно товстий, приземкуватий, з тонкими й довгими ногами та руками. Просто павук якийсь.

– Звiдки ти, любе створiння? – нахилилася Рафлезiя Ізольдiвна до Микитки. – І раптом заверещала на все горло: – Кажи, хто тебе пiдiслав, дрiбното пузата!

– Сюди його, сюди давайте, – закумкав з кабiнету Паблiшер. – Я з нього зараз швидко все витрушу.

І зацьомкав губами, неначе уявив, як витрушуе з Микитки цiлi жменi рiзнокольорових льодяникiв. У того й серце обiрвалося. Але впасти не встигло. Тому що в цей час за спиною охоронця Стрiльцова щось загарчало, i його чавунна рука зiсковзнула з Микитчиного плеча. А сам вiн пiдстрибнув та й вдарився головою об дверну поперечину.

– Ой, ой! – загорлав. – Кусаеться! Та хто ж його назад запустив? Та ми ж з Нiнкою дверi зачинили!

– Р-р-р! – гарчав собака, ухопивши охоронця за штанину й метляючи своею шотландською головою.

– Рятуйте! Бийте його! Виганяй ii звiдси. Пiшла, пiшов! Усiх звiльню!

Пiднялася страшезна метушня. І тiльки доктор Паблiшер не брав у нiй участi: вигукнувши «ай-я-яй!», вiн вiдразу ж зачинився в кабiнетi.

Мiж косяком та знервованим Стрiльцовим утворилася вузесенька щiлина. Микитка крутнувся на мiсцi i протиснувся крiзь неi до коридору, мало не спiткнувшись об свого рятiвник. Рятiвник сказав: «Гав!», вiдпустив штанину охоронця i разом з хлопчиком кинувся коридором. Лишень зоопарк зодiакальний на стiнах замиготiв.

– Стi-i-iй! Лови iх! Хапай!

Але було пiзно. Микитка з собакою вивалилися з неземноi астрологii в пахучу земну весну i рвонули крiзь неi. Прямiсiнько по проспекту Братiв Стругацьких у напрямку бульвару Алiси Селезньовоi. А потiм – дворами, дворами, до самого Марсiянського Парку. І лише тут, в найдальшому куточку пам’ятки природи мiсцевого значення, захеканий Микитка дозволив собi розслабитися.




Конец ознакомительного фрагмента.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=27351219) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.